1 січня 1919 року Симон Петлюра, зустрівши на одному святкуванні диригента Олександра Кошиця, попросив зайти до нього наступного дня у важливій справі. "За тиждень щоб була організована капела для виїзду за кордон — а то розстріляю!" — сказав, коли той прийшов.
То був жарт. Колись у театрі Садовського Кошиць поставив кілька опер, зокрема "Енеїду", на козацькій героїці яких виріс і Петлюра, й багато хто в його армії. Тепер Петлюра сподівався, що хорова капела Європі, де визнавали лиш неділиму Росію, дасть уявлення про Україну, що стояла перед навалою більшовиків.
Хористів брали за конкурсом. Дехто бігав до Петлюри, застерігав, щоб до капели не пройшли національно несвідомі елементи. У підсумку половина хористів були безголосими. 23 січня Рада Народних Міністрів — український уряд — асигнувала капели 1 184 500 крб і ще майже 1,5 млн — на подорож до Парижа. Разом — 2,7 млн крб. Для порівняння: тодішні видатки на формування одного армійського корпусу становили 5 млн крб.
Але грошей капела не отримала: на Київ ішли більшовики й Держскарбниця евакуювалася. 25 січня виїхав і Кошиць, а невдовзі й капеляни — не всі, хто пройшов конкурс, а ті, хто зміг. Кошиць зустрів їх у Кам"янці-Подільському й записав, що такого хорового дрантя він ще на віку своєму не бачив: виють як вовки, із 80 душ "справжніх голосів" не більше 30. Вони репетирували і вчили французьку мову. Гроші отримали аж у березні — лише 50 тис. крб (карбованець рівнявся двом гривням, а гривня — одній австрійській кроні, рушничний патрон уже коштував 50 крб).
За кордон виїхали у квітні. Перед виїздом купили в якогось отамана-грузина 50 пудів цукру й круп. До Праги прибули як банда: хористи в шинелях, хористки в папахах і чоботях. Кошиць — у чужому пальті з рукавами до ліктя і ясно-зеленому позиченому капелюсі. Не виходили з готелю, доки пристойно не одяглися — 130 тис. крон позичив посол Української Народної Республіки у Празі Микола Славінський.
Російські емігранти на афішах капели писали матюки
"Українці прийшли й перемогли! Це — посольство з іншого світу!", — написали після першого ж концерту чеські газети. Українське стало модним у Празі. "Мої хлопці фліртували направо й наліво, а чешки тратили голови", — згадував Кошиць. У репертуарі капели були тільки народні пісні в обробці Лисенка, Леонтовича, Стеценка й самого Кошиця. Коронним номером усюди звучав "Щедрик".
Із Праги перебралися до "справжньої Европи" — Відня. Місто, що голодувало, їло конину й довоєнні анчоуси, гастролерів оцінило. Кошиця називали генієм, а його хор, що "співає, мов одна людина" — дивом артистичного взаєморозуміння. На сцені так і було, а поза нею в капелі панувала анархія. На зборах диригента обзивали поганим патріотом і людиною з попівським розумом. Часом хористи робили каверзи: перед концертом крали ноти й ховали їх. Та Кошиць мав феноменальну музичну пам"ять і диригував без нот. Скандали спалахували від безгрошів"я. Самі майже не заробляли, бо давали здебільш благодійні концерти. А держава не платила — УНР тоді воювала з поляками, Махном, Денікіним і червоними. То ж на виїзд із Чехії гроші дав український кооператор-емігрант.
До Парижа потрапили восени 1919-го. На першому концерті було багато поліції, бо російські емігранти збирались освистати капелу, а на її афішах писали матюки. Але тріумф був і тут. Паризька преса захлиналася: "Наша пані Географіє! Чого ти нас вчила? Ти казала, що Україна — це поля та отари, і не казала, що там є народ з такою душею! Ще ніякий хор, французький чи чужоземний, не дав нам нічого подібного!".
Французи капелу любили, овації Кошицеві влаштовували навіть на вулиці, та Україну визнавати не поспішали. Королева Бельгії сказала після концерту: "Моє серце на боці вашого народу, але ми, монархи — раби політики".
Капела далі подорожувала: Голландія, Англія, Німеччина. В Іспанії Кошиця називали "божественною лисиною". 1921 року в Польщі він зустрівся з Петлюрою, який програв війну за незалежність. Капела вже була готова до розпуску. Але Петлюра заборонив. Згадав усі похвальні відгуки європейської преси, радив менше робити благодійності, більше заробляти. Дістав мільйон польських марок (а вони, каже Кошиць, тоді були легкі, мов пір"я).
Капела вирішила їхати до США. 1923 року вирушили з Гамбурга пароплавом "Каронія", що ледь не повторив долю "Титаніка", зіткнувшись з айсбергом у північній Атлантиці. У Штатах капела Кошиця віддалася до рук американського імпресаріо, побувала у США, Мексиці, Аргентині, Бразилії й 1924-го розпалася. Через два роки було застрелено Симона Петлюру — в Парижі, де перед тим захоплено вітали капелу, яку він сюди прислав.
Диригент Олександр Кошиць називав віскі "віскою" й пив його "по-православному" — нерозведеним. Краєвиди Англії нагадували йому Канівщину, а про старих дам-британок він казав: одягаються так барвисто, що "в нас на Україні їх би собаки порвали". Танцівниця Айседора Дункан бувала на його концертах у Парижі й пропонувала навіть виступати разом. Кошиць пошкодував часу на репетиції. У США він одразу оцінив негритянську музику, у репертуарі капели з"явилося кілька афроамериканських пісень. Автозавод Форда Кошиць порівняв із музикою й додав, що ця музика доведена до ідіотизму. У Мексиці бачив бій биків. Визнав страшну велич цього видовища, але не полюбив його. А на острові Тринідад у Карибському морі, побачивши кільця в носі тамтешніх дівчат, визнав, що це красиво.
1875, 12 вересня — Олександр Кошиць народився в селі Ромашка Канівського повіту на Черкащині в родині священика. Рід шляхетський, герб — срібна троянда й білий шолом на золотому тлі. У прадіда Кошиця малий Тарас Шевченко доглядав кобилу, возив меншого Кошиця до Богуславської бурси, де згодом учився й Олександр
1901 — закінчує Київську духовну академію. Далі вчителює на Кубані, збирає там козацькі пісні
1904 — повертається до Києва, керує Студентським хором університету
1912 — диригент театру Миколи Садовського
1916 — диригент Київської опери
1919-1924 — керівник Української республіканської капели
1926 — оселяється у США, керує Сімкою — сімома українськими церковними хорами з околиць Нью-Йорка
1928 — Кошицеві остаточно заборонили повертатися до України
1941 — переїжджає до Канади, веде клас хорового диригування
1944, 21 вересня — помер і похований у Вінніпегу
Спадщину Олександра Кошиця зберегла його друга дружина, співачка Тетяна Кошиць-Георгієвська. Першою дружиною Кошиця була дворянка Варвара Попова (1880–1922). Її обтяжували мандри чоловіка, вона зраджувала йому, що призвело до розриву 1906 року. Варвара взяла вину на себе й заявила, що їхній син Дмитро — не син Кошиця. 1923 року на концерті в США Кошиць побачив у залі жінку, схожу на Варвару, й "ледь не вмер від хвилювання. Згадав усе, що втеряв, перед очима встало моє собаче життя сучасне й хотілось заревіти на весь театр". Син Дмитро загинув у США 1943 року під час авіавипробувань
3 
1
Коментарі