Пʼятниця, 25 липня 2008 15:58

Косареві в поле несли шмат сала

  Обід у полі. Листівка початку XX століття
Обід у полі. Листівка початку XX століття

"Косити починали як година, як погода направила. У нас косили тричі: перед Ушестям, після Трійци і восенню косили отаву, — розповідає 85-річна Пелагея Старченко із села Велика Рача Радомишльського району на Житомирщині. — Я бачила, як ще мій дід Левчик косив. Виходили зарання, на росу. Бо на росу легше косити. Казали "Коси коса, поки роса". І всі в полотняному, у брилях солом"яних. І стає так чоловік 15–20 радочком. Перший веде перед — самий сильний мужик, який не втомлюється. І коса тільки "шуг-шуг-шуг". І дзвенить, бо там її і клепають на лузі, тому що потупиться".

— Це є така залізячка, бабка називається — така от наковаленька маленька, — пояснює односельчанка 82-річна Марія Войтенко. — Ту бабку надівають на кілочок, і мужчини кладуть на неї косу і постукують молоточком — називався клепач. І ото молоточком ускрізь клепає і цілісінький день дзвенить.

У поле з собою косарі брали й спеціальне точило мантачку та камінь-оселок.

В Україні використовували коси двох типів. Давнішою вважається полукіска — укорочена коса, в якій полотно прикріплялося до держака під прямим кутом. Називалася вона скісок, або тарпан. На початку ХVІІІ ст. її витіснила досконаліша велика коса-литовка, з дерев"яним держаком — кіссям. Литовкою не тільки косили траву, а й зернові: овес, ячмінь, гречку, жито, горох. Полукісну косу ще в ХХ ст. зрідка застосовували при зрізанні очерету, косінні осоки або високої трави на болотах, заплавах річок і озер.

Металева робоча частина коси називалася полотном. Верхній обід — прутом, ріжучий край — лезом, гострий кінець — дзьобом, тупий — п"яткою з шийкою і вухом з пупком. Полотно робили або довшим або коротшим, залежно на кого розрахована — сильнішого чи слабшого косаря. Довжину визначали обхватом долоні. Розрізняли коси від 6 до 11 обхватів. Найбільш поширеною була на 9 обхватів. На 6–7 вважалася "легкою" — нею косили новачки.

Поміщики й заможніші господарі завчасно наймали косарів. Із них формували ватаги, гурти косарів. Їх очолював отаман — досвідчений і фізично сильний косар. Він вів ключ — ішов першим у ряду косарів.

В Україні було поширено й заготовляти сіно толокою: збиралися сусіди, родичі, куми й по черзі косили одні в одних. Ввечері господиня готувала вечерю для всього гурту.

Я бачила, як ще мій дід Левчик косив

— Робота важка, косарю треба гарного обіда, — каже Пелагея Старченко. — На луг або жінка, або донька мужчинам носили гарного обіда. Брали трапкач — такий кусок лляного полотна, туди ставили горщик каши, хліба паляницю й обов"язково гарну лусту сала.

Сало — бо це найбільш калорійна їжа, швидко відновлює силу. Косарям варили борщ із галушками, капусту з пшоном, вареники з картоплею й узвар зі свіжих ягід і фруктів. На збирання трави на заплавних луках виїжджала вся сім"я — усі працездатні члени родини.

— Сіно сохне на покосах, обічно жінки і діти всі потім ходили перевертати. І гребли жінки — гребовиця називається. А потім складали у скирти, — згадує Пелагея Максимівна. — Четверо зачіплювали копицю і тягли до скирти.

Сінокіс на відходах — виїзд родинами на косовицю — був подією святковою.

— Це як наші батьки, то тільки своє косили. А в колгоспі то все підряд. Вивозили всіх на луки, і мужиків, і жінок. Туди привозили куховарок, і вони на всіх варили обід, — додає Антоніна Доценко 75 років. — Бо ж робота не легка. А тепер оно косимо самі тільки корові, козі чи кролям. А так як раніше, то уже того немає. А воно ж пахуче яке, мені те сіно-оно краще за всі духи.

Зараз ви читаєте новину «Косареві в поле несли шмат сала». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода