"Флегматичний із вигляду й дуже мовчазний чоловік, тонкий поет-лірик, талановитий перекладач із французької та латинської", — так описує Володимира Свідзінського літературознавець Ієремія Айзеншток.
Якось наприкінці 1920-х письменник Майк Йогансен зайшов до редакції журналу "Червоний шлях" у Харкові. На столі побачив зошит із віршами Свідзінського. Переглянув і захоплено вигукнув:
— Та ви ж пишете краще за мене!
— Усі ми нічого не варті порівняно зі Свідзінським, — відреагував поет Арон Копштейн. — Це справжній поет і чудова людина. А знає він удвічі більше, ніж ми всі, разом узяті.
Володимир ділив редакційний кабінет із Павлом Тичиною. Між собою автори називали це місце "трупарнею". Бо багато рукописів отримували тут "смертний вирок" від вибагливих редакторів.
Але ця категоричність стосується лише роботи. Свідзінський живе сам в орендованій квартирі. Дружина з донькою Мирославою перебралася до рідної Вінниці. Там намагалася накласти на себе руки — невдало. Володимир часто ходить голодний. Грошей бракує. Щойно є нагода, їде до батьків на Поділля.
Його творчість називають "поза добою". Особливо після того, як 1927 року видає збірку "Вересень". У ній є вірш "Одна Марійка, друга Стефця звалась":
І от я знов у рідному селі.
Село моє, що сталося з тобою?
Померхло ти, зів'яло, посмутніло.
Лежиш у ярі, і осінній лист
Тебе як гріб забутий засипає.
"Сьогодні дістав від матері сумного листа, що моєму батькові дуже погано після пережитого голодування, руки й ноги попухли, — оповідає у листі до харківської знайомої Олени Чілінгарової 26 липня 1932 року. — Жах охопив мене, коли я прочитав цього листа. У місцевій газеті читав, що в області загинуло понад 100 тисяч коней. Вони гинуть і дотепер. Я сам бачив кілька день тому кінський труп на території лікарні".
Через місяць пише: "Відрадного мало дали мені мої подорожі. Скрізь одно — горе, злидні та безнадія. Тільки природа надзвичайно гарна, надто грабові ліси. Я поздоровшав і почуваю себе краще, ніж у Харкові. Перекладаю Аристофана — мляво й неохоче. Замість 250 зробив, здається, тільки сто рядків. Наслідуючи Рильського, багато часу провів над вудками. Але наслідки й тут були нікчемні — піймав тільки одного окунця і плотицю".
Наступного року помирає від тифу дружина. Володимир забирає до себе 12-річну доньку.
"Батько рано вставав, снідав і сідав до свого письмового столу працювати, — згадує Мирослава Свідзінська. — Стіл стояв біля вікна, тому було видно й чути все, що робилося на вулиці навпроти нашого будинку. А було таке: у візок, нагружений із верхом вугіллям, запряжені дві конячки, які від сильного перегрузу ледве тягли його. Безжалісні, грубі погоничі щосили били конячок батогом, при тому злісно лаючись. Бідні конячки зупинялися від безсилля та знемоги. Погоничі їх ще з більшою злістю знов по-звірячому били. Батько не міг терпіти такого. Він знімав окуляри, вибігав на вулицю і благав погоничів не знущатися над бідними, знесиленими кіньми, пояснюючи їм, що то жорстокість, навіть звірство. Але вони не хотіли слухати батька. Коли їхав уже другий візок, то повторювалось те саме. І так щодня".
Його арештують через три місяці після нападу німців на Радянський Союз — 27 вересня 1941 року. У постанові Наркомату внутрішніх справ зазначено: "В прошлом служил при Петлюре в министерстве прессы, настроен против мероприятий партии, систематически ведет антисоветскую агитацию, восхваляет германскую армию и ждет ее прихода".
До Харкова наближаються німецькі війська. Ув'язнених евакуюють із міста. У селі Непокрите майже 300 осіб залишають на ніч у закритому корівнику. Вночі його підпалюють із чотирьох сторін. Тих, хто намагається вийти, пристрілюють.
"Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати, — згадує харків'янка Марія Манц, яка йшла у складі іншої групи ув'язнених. — Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали. Жінки кричали: "Живий, живий, облиште!" Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно — по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене й ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п'ять. Потім прибув ще етап, теж інтелігенція. Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по сусідніх домівках".
1607 господарств на території сучасних Вінницької та Хмельницької областей об'їздив Володимир Свідзінський 1913 року. Збирав матеріали про розвиток ткацтва. Його нарис "Ткацький промисел" увійшов до книжки "Кустарні промисли Подільської губернії".
Не склав випускні іспити через брак коштів
1885, 26 вересня — Володимир Свідзінський народився у селі Маянів — тепер Тиврівський район на Вінниччині. 11 поколінь його предків були пов'язані з духовенством. Батько мав парафію у селах Маянів і Моломолинці.
1899 — вступив до Кам'янець-Подільської духовної семінарії. Тоді ж почав писати вірші. Публікував у журналах під псевдонімами. Зошит із записами ховав від рідних. На четвертому курсі провалився в ополонку на ковзанці й важко захворів. Мусив покинути навчання.
1906 — став вільним слухачем економічного відділу Київських вищих комерційних курсів, які через два роки реорганізували в комерційний інститут. Познайомився з Павлом Тичиною. Не склав випускні іспити через брак коштів.
1918 — одружився з учителькою Зінаїдою Сулковською. Через три роки в них народилася донька Мирослава. Розлучилися 1927-го. Дружина переїхала у Вінницю. 1933 року померла від тифу. Володимир присвятив їй два цикли поезій — "Mortalia" та "Пам'яті З. С-ської".
1925 — влаштувався літературним редактором у кількох харківських виданнях — місячнику "Червоний шлях", газеті "Червона армія", "Техвидаві".
1941, 18 жовтня — загинув під час етапування із Харкова до Іркутська біля села Непокрите, тепер Шестакове Вовчанського району на Харківщині. Свідзінського і ще майже 300 в'язнів живцем спалили в корівнику.
2 
35413
Коментарі