Кіномеханік після голови колгоспу був другою людиною на селі

 

Близько 15 тис. фільмів за своє життя продемонстрував 60-річний Федір Степаненко з Худяків Черкаського району. Він понад 35 років працює кіномеханіком.

— Уперше роботу кіномеханіка я побачив у 12 років, — розповідає Федір Прокопович. — Наше село переселили з низини, яку затопили Кременчуцьким водосховищем, на гору. До нас, у сусідні Леськи та Сагунівку їздило пересувне кіно. Кіномеханікові колгосп дав пару коней. Перший фільм у нашому селі був "Чапаєв". Пам'ятаю, одного разу перед сеансом кіномеханік питає хлопців: "Хто сьогодні в мене буде помічником?". А я мерщій: "Я буду що завгодно робити". Поставив він мене за 5 метрів від апаратної пильнувати генератор, щоб у бачок із топливом солі ніхто не насипав, бо заглухне. Так мстили ті, кому не вдавалося потрапити на кіно.

Професію кіномеханіка Степаненко здобув, коли служив у армії. Після демобілізації повернувся в Худяки, став працювати в новому клубі. 1975 року його визнали найкращим кіномеханіком республіки.

— Уже тоді по селах серед тижня давали по два сеанси, а у вихідні — по три. Люди фільмами не перебирали — дивилися все, що показували. На першому місці були стрічки про війну. Годі й полічити, скільки разів мені доводилося демонструвати "Долю людини", "Подвиг розвідника", "Сильні духом", "Молоду гвардію". А вже на другому місці були стрічки для відпочинку й душі — "Солдат Іван Бровкін", "Максим Перепелиця", "Свинарка й пастух", "Весна на Зарічній вулиці", "Весілля в Малинівці", "Сватання на Гончарівці". Для дітей показували "Тимур і його команда", "Невловимі месники" та "Армія Трясогузки".

Фільмокопії ділилися на три категорії. Перша, коли її прокрутили 125 сеансів, друга — 250, третя — 500. При останній фільмокопії списували.

— Якщо приходила погана фільмокопія, я попереджав глядачів: "Сьогодні фільмокопія слабувата, прошу вибачення, якщо під час сеансу будуть зупинки". Бувало, що плівка рвалася й по кілька разів. А в ті часи не було пресу для склеювання і липкої стрічки. Треба було лезом чи ножицями правильно відрізати по міжкадровій лінії. Склеювали спеціальним клеєм або ацетоном.

Найбільший ажіотаж викликав фільм "Фантомас" 1964-го.

— Його фактично шість серій, але в селі показували чотири: "Фантомас", "Фантомас розбушувався", "Фантомас проти Скотленд-Ярда" і "Фантомас змінює маску". О, це був аншлаг! На кіносеансах чергували вчителі, сільські депутати і добровільна народна дружина. У залу пропускали по свідоцтвах народження: не дай Бог, щоб прийшов молодший 18 років.

Селяни приходили за 1,5 год. до сеансу, вистоювали чергу по квитки.

— У 1970-х — на початку 1980-х популярними були індійські кінофільми. Білети купляли за два дні. От був такий фільм "Діти без матері". Зал на 600 місць — битком набитий. Завфермою прибігає перед сеансом у будинок культури, стає перед залою і просить: "Люди добрі, зачекайте трошки: 38 доярок зараз закінчують доїти, хочуть прийти на цей фільм". Усі чекають. І тут доярки з велосипедами, мокрі, бо мили бідони й не встигли переодягнутися, на ходу перевзуваються з брудних чобіт у туфлі. І біжать у залу. Уявіть: удома не були весь день, голодні, холодні, а сидять понад 2 години і плачуть — співчуваючи героям, — сміється Федір Прокопович.

Двосерійний фільм "Меня зовут Арлекино" — перший з елементами еротики, який показали в селі. Це був уже 1988-й.

— Біля клубу було стільки машин, як на техогляді. Продали на 200 квитків більше, ніж є місць у залі. Люди одне на одному висять. Наша колгоспна бухгалтерша знепритомніла — відливали біля перевернутої урни під дверима. Так її натовп пхнув, що впала на ту урну.

Квитки на фільми коштували по 25 коп. Виторг за день сягав від 50 крб до 120. Коли крутили індійські стрічки, то набиралося й по 300 крб. У місяць кіномеханік за планом мав уторгувати 900 крб.

— Для цього вистачало й двох хороших фільмів, — запевняє Федір Степаненко. — Кіномеханік у 1960-1970-х був другою людиною в селі, після голови колгоспу. Ідеш, а тобі ледь не кланяються.

×