"Треба було іcкористати здобутки революції. Для цього організувалися передові українські художники і літератори — вирішили видавати гумористичний революційний тижневик "Шершень", — пише художник Фотій Красицький в "Автобіографії".
Наприкінці 1905-го у його київській квартирі на Андріївському узвозі в будинку №15, відомому як "Замок Річарда — Левове серце", зібралися карикатуристи Іван Бурячок і Володимир Різниченко. Вирішують у тому ж помешканні організувати редакцію гумористично-сатиричного журналу "Шершень". Образ Шершня взяли з байки Григорія Сковороди — як символ людей, які живуть грабунком інших і створені лише для того, щоб їсти й пити.
Російська імперія була охоплена робітничими та селянськими виступами. Люди вимагали покращення економічного та політичного становища. Імператор Микола ІІ у листопаді 1905-го видав указ, яким дозволив друкувати книжки та пресу різними мовами. Протягом кількох місяців з'явилися понад 10 газет і журналів українською.
"Історія української сатирично-гумористичної преси розпочалася з "Шершня" — журналу з яскраво виявленим політичним обличчям", — писав пізніше літературознавець Олег Бабишкін.
Фотій Красицький малює обкладинку для першого випуску "Шершня", що виходить у січні 1906-го. На фоні червоних хмар революційних заграв жінка в українському одязі бере з рук політичного в'язня прапор із написом "Воля". У середині журналу його малюнок "Піхнограф". Викриває діяльність головного редактора монархічного видання "Киевлянин" Дмитра Піхна. Інша карикатура критикує "збалансованість" міського бюджету, в якому "забули" про вчителів, конторників.
Виявляється, що указ імператора про відміну цензури не такий уже демократичний. Уряд передавав повноваження у справах друку місцевим адміністраціям. Вони отримали необмежені права. Місцеві чиновники здійснюють нагляд за пресою і використовують найменший привід для переслідування видавців. Із першого випуску починають полювати за "Шершнем".
"Сатирические журналы "Свободный смех" №1, "Секира" №1,"Фонарь" №1, "Шершень" №1, распоряжением киевского губернатора приказано изъять из продажи на все время военного положения", — пише "Киевлянин".
Та "Шершень" продовжує виходити на восьми сторінках щоп'ятниці. До другого номера Красицький малює в'язня, котрий через ґрати дивиться на ластівки, що звили гніздо. Потім зображує п'яного і череватого пана-росіянина, який солодко спить на мальованій печі. У дверях товпляться селяни, чекаючи на його накази розподілів роботи.
Створює ілюстрації на слова Тараса Шевченка, якими висміює тодішніх царських міністрів. На одній карикатурі конвой із жандармів і поліцаїв веде групу простих людей. Під малюнком зазначено: "Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує".
Свої тексти журналові надсилають Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Олена Пчілка. Підписують їх псевдонімами — Шершень Партійний, Шершень із Миргорода, ґедзь із Чернігівщини, Чміль, Оса, Проноза, Сивенький, Комар, Гум-Буг, Лука.
Під малюнком "Патріот" пишуть "Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, але завше був патріотом. За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, моє серце сповнялось клопотом". У рубриці "Оголошення" друкують повідомлення: "Потрібні лицедії, фокусники й акробати для виконання нового жарту "Конституція".
"З огляду на сучасні обставини видання "Шершня" на деякий час припиняється", — було зазначено в номері 25–26. Фотія Красицького починають переслідувати. Поліція проводить обшуки в нього вдома, вилучають картини.
— Тікав би світ за очі. Та де сховаєшся з малою дитиною, — каже тоді Красицький.
Отримує запрошення від Івана Франка пожити в селі Криворівня в Карпатах. Приймає його, разом із дружиною і сином залишає Київ.
600 рублів заплатила Рада Імператорської академії мистецтв у Петербурзі 1901-го за картину Фотія Красицького "Гість із Запоріжжя". Написав наприкінці навчання у Вищій художній школі при академії. Належав до класу Іллі Рєпіна. Той підтримував захоплення учня козацькою тематикою. Купівля картини закладом була великим досягненням для випускника. Ці гроші відповідали піврічному заробітку вчителя гімназії. Тоді ж Фотій Красицький отримав "диплом із правом на чин Х класу при вступі на державну службу та правом викладання малювання".
Закопав свої картини в садку
1873, 24 серпня — у селі Зелена Діброва — тепер Городищенський район на Черкащині, народився Фотій Красицький.
1888 — приїхав до Києва навчатися в художню школу. Художник Олександр Мурашко допомагає отримати стипендію від Київської громади. Композитор Микола Лисенко бере жити до себе. Наступного року вступає до Одеської рисувальної школи.
1901 — закінчує Вище художнє училище в Петербурзі. Їде працювати до Києва.
1908 — подорожує Чехією та Німеччиною. У Празі домовляється про видання листівок із зображенням своїх картин. Міністерство торгівлі й промисловості доручає організацію художньо-друкарської школи в Києві.
1914 — арештований, як "політично неблагонадійний". Готують його виїзд за межі українських земель. Починається Перша світова війна і дозволяють повернутися до роботи в училищі.
1929 — видає посібник "Рисування та малювання". Викладає в Київському художньому інституті та створює рекламні плакати для кінофільмів.
1934 — розстрілюють зятя, поета Олексу Влизька. Доньку Фотину висилають на Урал. Навесні 1937-го арештовують іншого зятя, письменника Петра Мельника. Доньку Ярину з сином виселяють до Башкирії. Фотія Красицького звинувачують в "українському націоналізмі".
1941 — закопує свої картини в садку біля дому в Києві. Від евакуації відмовляється.
1944, 2 червня — помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
9 
1
Коментарі