Коли Григорія Косинку вели на страту, він нібито по-чорному лаявся й одбивався від конвоїрів. Його оглушили прикладом по голові й тільки тоді розстріляли. Невідомо, хто це бачив. Та на Косинку це схоже. Саме непокірність і призвела його до смерті.
Його новели часто закінчуються смертю, або герої балансують на краю загибелі. Його біографія — така сама. Він воював у загонах трипільського отамана Зеленого проти більшовиків і денікінців. 1919-го Зелений нібито брав Косинку із собою в поїздку до Петлюри. Обидва радили хлопцеві виїхати за кордон. Але він не послухався, повернувся до Києва.
Тут уже міцно сиділи більшовики. Від письменників вони вимагали однозначності — щоб одразу було видно, де свій, де чужий. Косинка так писати не хотів. От у новелі "Заквітчаний сон" важко вгадати, в якій тюрмі гине дівчина — більшовицькій чи денікінській, адже тюремники розмовляють російською. Так само в оповіданні "Політика": хто правий — селяни-середняки, які зарізали незаможника Швачку, чи Швачка, який ненавидів своїх родичів-середняків?
Першу книжку новел Косинка випустив іще студентом Київського університету. Похвалився професорові Миколі Зерову.
— А що таке новела? — спитав той.
Косинка почав щось вигадувати.
— Ні, — мовив Зеров, — ви скажіть точно, що таке новела в світовому літературному контексті?
Косинку це так зачепило, що він сів за книжки й за якийсь час уже міг би екзаменувати самого Зерова. Але за цими заняттями занехаяв інші предмети, наробив "хвостів" й нібито саме через те пішов з університету.
Та є й інша версія його відрахування. Коли Київський університет більшовики перейменовували на ІНО — Інститут народної освіти, — то зібрали студентів, щоби схвалити рішення. І тут виступив студент Стрілець — таке справжнє прізвище Косинки. Сказав, що перейменування є колоніальним актом. Бо чому в Москві університет може бути, а тут — ні? Нас хочуть зробити провінцією? Збори було зірвано. Університет усе одно перейменували, а Косинку виключили.
У щоденнику 1925 року Сергій Єфремов записав, що приходив Косинка радитися — що робити? В Америці одне з його оповідань трактували як документ про лихе життя селян в Україні. І тепер від автора вимагають спростування.
— А ви можете по совісті спростувати? — запитав Єфремов.
— Ні! — відповів Косинка.
На нього насіла цензура, його твори затримувала, іноді на кілька місяців. А вона тоді була старанною. Приміром, якогось гумориста за байку "Лев і Осел" могли звинуватити в троцькізмі, адже Троцького звуть Лев. Це тепер сприймається анекдотично, а тоді було небезпечно.
Тодось Осьмачка згадував, як вони з Косинкою зайшли якось до Тичини. Той казав їм:
— Ви, хлопці, необережні. Проти сили треба бути розумними й хитрими, як змії. Влада повинна повірити у вашу лояльність. Інакше вас роздавлять.
Тичина тоді вивчав перську мову й вичитав у давніх текстах, що саме так, щоб вижити, поводилися інакомислячі в епоху наступу ісламу в VIII–IX ст. Тичину така поведінка врятувала. Але Косинка не хотів слухати й сміявся.
За байку "Лев і Осел" могли звинуватити в троцькізмі, адже Троцького звуть Лев
У його ранній прозі є фраза: "Місяць на київському небі — як селюк на балу". Сам він був селюк із походження, але мав у собі стільки природної шляхетності, що цього не могла стерпіти пролетарська влада. А він її дражнив. Свої оповідання читав так, ніби хотів сказати: "Думайте, що хочете, а тільки я сам знаю — радянське моє оповідання чи антирадянське!"
Письменниця Докія Гуменна говорила, що Косинка — це глумлива, саркастична, зухвала посмішка. Мовляв, усе бачу, знаю, розумію — але мені залишається тільки глумитися з вашої глупоти й ідіотизму. Гуменна 1924 року написала оповідання "Савка" — про те, як хлопчик Савка зажурився за мертвим Леніним і пообіцяв іти ленінським шляхом. Згодом їй передали, що Косинка про цей твір сказав усього лиш: "Папір усе терпить!" Але мовив із такими інтонацією та виразом обличчя, що це передавали з уст в уста, як найкумедніший анекдот. Він вважав, що в Україні тільки два справжні письменники — Стефаник та Винниченко, та й ті живуть за кордоном. Листувався з ними, і це йому пізніше пригадали.
Команду "фас!" дали восени 1929-го. У публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом.
Цитував його слова: "Творча нація — це та, що хоче перемагати інших. Українці не належать до такої нації. Я нещасливий, що належу до пригнобленої нації". Прикметно, що ці слова були сказані Косинкою в приватній бесіді за чаркою.
Коли більшовики розігнали всі письменницькі угруповання, щоби створити письменницький колгосп — Спілку радянських письменників України, — Косинка оголосив, що в цю кошару не піде, краще залишиться "диким". На письменницьких зборах 1933 року заявив:
— Ви кажете, що письменники — інженери людських душ. Згоден. Але ж ви хочете перетворити письменника з інженера на міліціонера людських душ! А це вже дзуськи!
До загибелі залишався рік.
Миколу Зерова й Григорія Косинку сучасники вважали найяскравішими постатями київського літературного життя 1920-х. На публічні читання Косинчиних новел люди сходились, як на гучні театральні прем"єри. Його імпресіоністичні оповідання, де фрази часом обривалися на півслові, з незвички важко було читати. Але коли він читав свої твори сам — діялося щось неймовірне. Письменник Борис Антоненко-Давидович, слухаючи, як Косинка читає своє оповідання "Політика", зауважив:
— Я вже 50 разів це чув, напам"ять знаю, а слухаю — ніби вперше. Голос Косинчин — це неоієрихонська сурма! Далебі, коли б Косинка написав якусь дурницю, але не давав до друку, а читав сам — усе одно це була б прекрасна річ!
Інший приятель новеліста, Тодось Осьмачка, вважав, що в ньому сидить демон, який і надає сили Косинчиним творам, коли той їх сам читає.
— Магія його читання була, можливо, вища магії його писання, — казала Докія Гуменна.
У роду Стрільців були цілителі, костоправи, характерники.
За легендою, останні вміли відвести від себе кулю. Та Григорій Косинка-Стрілець, навпаки, на кулю ніби напрошувався.
1899, 29 листопада — Григорій Стрілець народився в селі Щербанівка на Київщині, поблизу Трипілля. Батько його батракував, Григорій також змалку працював пастухом, на цукроварні, писарчуком. Учився в земській школі, згодом у Києві екстерном склав іспити за шість класів гімназії
1918–1919 — воював у загонах отамана Зеленого, за що після війни три місяці відсидів у Лук"янівській тюрмі
1922 — вийшла перша книжка новел "На золотих богів". Псевдонім Косинка (за назвою польової квітки) з"явився ще 1919 року. Видав 15 книжок, зокрема в перекладах російською та німецькою мовами
1924 — одружився з Тамарою Мороз (Мороз-Стрілець — письменниця, літературознавець, 1905–1994)
1934, 4 листопада — заарештований за "належність до терористичної організації, що готувала замахи на керівників партії". 15 грудня Військова колегія засудила його до розстрілу. Того ж дня розстріляний у підвалах НКВС (Жовтневий палац над теперішнім майданом Незалежності в Києві)
Після розстрілу Косинку й далі лаяли на різних зборах. А потім ідеологічне начальство помітило, що надто багато про нього говорять, — і заборонило згадувати взагалі. Реабілітований 1957 року. Місце поховання вказала Тамара Мороз-Стрілець — Лук"янівське кладовище, на межі дільниці N7. Там 1994-го встановили хрест
2 
1
Коментарі
9