На долю артиста іноді дивовижно впливають його ролі. В юності Гнат Юра грав на сцені такого собі єврейського винахідника Бенціона, який змайстрував вічний двигун, а ретрогради-одноплемінники ту машину поламали. Згодом Гнат Юра створив театр імені Франка. Це й був його вічний двигун, не раз пошкоджений співвітчизниками, але й досі діючий.
Акторську кар"єру Юра розпочав 1907 року. Грав багато, навіть під час армійської служби в містечку Олександрії, на тодішній Херсонщині. Потім подався в Галичину. Там познайомився з Курбасом. Коли той створив у Києві легендарний Молодий театр, Юра теж там грав. А згодом, у січні 1920-го, заснував у Вінниці український театр імені Франка — нинішній знаменитий столичний. А тоді це був приватний театр на колесах, що показував спектаклі на цукроварнях Черкащини й Поділля. Був голод. З артистами розраховувалися цукром. Навіть із Бучмою, майбутнім великим актором.
У тому театрі Юрів-артистів було троє. Окрім Гната — ще старший брат Терешко й молодший Сашко (виступав як Юра-Юрський). Сестра, Тетяна — теж артистка. Та найпопулярніший у сім"ї — старший брат. Навіть їхній папуга знав його ім"я: "Те-ре-шко!". Із синами мандрувала і мати Меланія Григорівна, варила їсти (як було що) на всю братію. Померла на гастролях у Вінниці, де й похована.
Прізвище Юра — нібито з Франції — там є Юрські гори. Предком роду вважався наполеонівський солдат, який не повернувся додому й осів на Херсонщині. Гнат Юра чудово грав роль Фігаро — знавці казали, що такий французький темперамент серед слов"янських артистів — рідкість.
Радянська влада помітила мандрівний колектив. Нарком освіти Микола Скрипник послав артистів обслуговувати шахти Донбасу. Донецьк тоді ще звався Юзівкою. Афіші франківців там читали так: "Гастролі французів". Але невдовзі артисти здобули там авторитет: донеччани приходили зі своїми стільцями і вимагали продати квитки, бо місця в них уже є.
Гастролі справили таке враження на владу, що вона зробила театр державним і перевела до тодішньої столиці України — Харкова. Спершу їх оселили в малому театрі над Лопанню, де кумкали жаби. У Харкові були потужні російські театральні традиції. У головному театрі міста працювала трупа Аксаріна, який казав: "Малороссы в столице — это позор!". Скрипник вигнав Аксаріна, а театр віддали франківцям.
Лишалося завоювати симпатії харків"ян. Юра зробив це швидко — коли поставив "97", знамениту п"єсу Миколи Куліша про голод 1921 року. Той голод ще був пам"ятний публіці. У другому акті дехто непритомнів від шоку, й о 10-й вечора біля театру чергувала карета "швидкої". Юра грав у тій виставі незаможника Мусія Копистку. Портрет Юри-Копистки висів у кабінеті Петровського, голови ВУЦВК.
О 10-й вечора біля театру чергувала карета "швидкої"
1926-го франківці гастролювали в Москві, збиралися до Парижа. Але коли театр повернувся до Харкова, стало відомо, що його переводять до Києва, а столичним стає "Березіль", очолюваний колишнім соратником Лесем Курбасом. Мовляв, Курбас — прогресивніший. Влада зіштовхнула лобами двох майстрів, заславши одного з них у провінцію. Бо Київ тоді здавався провінційним. Поруч із театром — де нині пам"ятник Іванові Франку — стояла хата, за тином росли соняхи й паслися кози.
Уже за рік Юра мав прихильність киян, які рідко кого люблять, окрім гастролерів. Амвросій Бучма казав так: на світі лише два геніальні режисери — Курбас та Ейзенштейн, і лиш один режисер делікатний — Юра. Гнат Петрович справді був людиною м"якого серця, що в театральній професії (та ще за тих похмурих часів) вимагало чималої мужності.
Здається, для Юри театр був поняттям сімейним. І це він цінував навіть вище за мистецтво. У театрі, окрім двох братів, працювали ще й їхні дружини-актриси, і сестра Тетяна, і її чоловік-актор. Вони разом з іншими пройшли весь шлях від заснування театру, і гріх було звинувачувати Юру в "клановості". Тим більше, що він "по-сімейному" ставився не лише до родичів-акторів. Коли 1933-го хмари скупчилися над Курбасом, Юра забув усі кривди й запропонував йому перейти до франківців. Той не пішов.
Та декого Юра таки врятував. Скажімо, актрису Катерину Осмяловську та її чоловіка Леся Липківського — сина першого митрополита Української автокефальної православної церкви Василя Липківського. Вони працювали в Одесі, де комсомольці змушували їх зректися батька. Юра взяв обох до себе й заборонив їх цькувати.
Траплялися речі й зовсім, як на той час, дивовижні. Артист Віктор Добровольський 10 місяців сидів під слідством у київській тюрмі НКВД. А як вийшов звідти, Юра одразу призначив його на роль Михайла в "Украденому щасті" Франка. У цьому вершинному спектаклі франківців усі троє головних виконавців знали, що таке насправді украдене щастя: Бучма чекав арешту після того, як забрали його друга Курбаса. А перший чоловік Наталії Ужвій, поет Михайль Семенко, був розстріляний.
"Украдене щастя" повезли до Москви. Сталін не хотів дивитися драму, а щось веселіше. Йому показали "В степах України". Це було за тиждень до війни.
1954 року франківці знову були в Москві. І повторилася ситуація перших гастролей: раптом прийшов наказ — Гната Юру з посади головного режисера зняти (нібито — за власним бажанням). А натомість прислали з Харкова Мар"яна Крушельницького, актора-курбасівця. Юра став рядовим артистом і режисером у своєму театрі. Через рік влада спохватилася: Юру зробили "художнім керівником", а Крушельницького — "головним режисером". Їм пояснили в ЦК партії:
— Тепер керуватимете вдвох, як ото у МХАТі Станіславський і Немирович!
— А хто з нас буде Станіславським? — незворушно спитав Юра.
Фраза прозвучала вбивчо, адже він був геніально-печальним коміком.
Досі по телевізору показують фільм-виставу "Мартин Боруля" з Гнатом Юрою в головній ролі. Ця комічна печаль не старіє. Можна уявити, яким артистом він був для сучасників. Рекорд: вистава "Суєта" трималася на сцені з 1920-го до кінця 1950-х, і Юра незмінно грав там Терешка Сурму ("Катай, Матюшо, гуси!"). А ще він грав бравого солдата Швейка — на межі веселої непристойності.
Останні п"ять літ пенсіонер Юра сидів на балконі будинку на Ольгинській, 2 і дивився на театр, що йому не належав. А механізм, створений ним, продовжував працювати.
Кілька місяців тому франківці знову випустили "Весілля Фігаро" в перекладі Гната Юри. В головній ролі — Остап Ступка. Йде в театрі й "Швейк". Роль, якою колись славився Юра, грає Богдан Бенюк.
Лесь Курбас у юності стрілявся через нещасну любов до актриси Катерини Рубчакової, старшої за нього. Він лишив їй записку: "Вибач, що не зміг зробити тебе щасливою!". Кажуть, кулю в серці Курбас носив усе життя. Катерина померла 1919 року. А ту записку знайшла її донька — актриса Ольга Рубчаківна. Вона того ж 1919-го стала дружиною Гната Юри. У їхній родині зберігалася сумна любовна записка Курбаса. Вони жили поруч із театром імені Франка, в будинку на Ольгинській, 2, де тепер є меморіальна дошка.
Після арешту Курбаса в журналі "За марксо-ленінську критику" 1936 року з"явилася стаття за підписом Гната Юри, де Курбаса звинувачено у націоналізмі та фашизмі. Нібито саме ця стаття призвела до розстрілу Курбаса на Соловках.
Хоч Юра її не писав, але підписати ту статтю був змушений, вважає син Гната Петровича — Юрій Гнатович Юра. Він закінчив факультет міжнародних відносин, працював у системі міжнародного туризму. А малим, в евакуації, служив в театрі освітлювачем. Цій історії присвячено розділ у новій книзі Валерія Гайдабури "Театральні автографи часу", що побачила світ торік.
1888, 8 січня — Гнат Юра народився у селянській родині в селі Федвар, нині Підлісне на Кіровоградщині
1907 — вступає на професійну сцену в трупі Максимова
1913–1914 — працює у театрі "Руська бесіда" у Львові. На початку Першої світової війни арештований австрійцями як російський підданий
1917–1918 — актор і режисер у Молодому театрі в Києві
1920 — створює у Вінниці театр імені Франка
1923 — театр гастролює на Донеччині й отримує статус державного
1924 — у Харкові народився син Юрій
1940 — театр стає академічним, Юра — народним артистом СРСР
1954 — Гната Юру звільняють з посади головного режисера франківців
1966, 18 січня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі
1 
1
Коментарі