"У мене сифіліс, нарешті справжній, а не жалюгідний нежить, — хвалився 27-річний Ґі де Мопассан у березні 1877 року своєму другові Роберу. — Велика біда! Алілуя, у мене сифіліс, отже, я вже не боюся підчепити його".
Не надто хвилювався тому, що тодішні лікарі венеричні хвороби не вважали особливо небезпечними. Хіба що голова поболить. Хворих лікували ртуттю і йодистим калієм.
Ґі де Мопассан вдався у свого батька — гульвісу й бабія. За дівчатами волочився із 13 років. Спершу це були доньки рибалок і повії. У борделях його прозвали Бугаєм, за нього там билися. Ставши успішним літератором, Мопассан перейшов на аристократок.
— Жінки — моя друга професія, — сміявся. — Я їх колекціоную. Є такі, з якими зустрічаюся не частіше одного разу на рік. Із другими бачуся раз на десять місяців, із третіми — раз на квартал. Із деякими доля зіштовхує мене тільки біля їхнього смертного одра, з якимись — коли вони хочуть піти пообідати зі мною в кабаре.
Що більше росла літературна слава Мопассана, то зарозумілішим він ставав. Мав звичку носити люстерко й часто поглядати в нього. Щоранку слуга приносив йому по 40–50 листів від прихильниць. Господар розважався: за почерком на конверті намагався вгадати зовнішність жінки. Тим, що сподобалися на фотографіях, призначав одноразові зустрічі.
Одного ранку Ґі де Мопассан отримав послання: "Я читаю вас і відчуваю себе майже щасливою, — писала невідома. — Ви любите правду природи і знаходите в ній справді велику поезію. Звичайно, мені хотілося б сказати вам багато приємних і дивних речей, але це важко зробити. Ви досить відомі, і навряд чи я можу навіть мріяти про те, щоб стати повіреною вашої душі".
Лист був від 24-річної української художниці Марії Башкирцевої, яка жила в Парижі. Мопассана, як завжди, цікавило одне: чи вона вродлива. Дізнавшись, що в дівчини сухоти, відмовив їй у зустрічі: "Усе в житті мені майже однаково байдуже — чоловіки, жінки, події. У цьому полягає моє віросповідання. Вам же краще піти в няньки чи гувернантки". Через півроку Башкирцева померла. Незадовго перед тим написала Мопассанові листа. "Бог наказує за жорстокість", — були в ньому такі слова.
Після того, як 1883 році вийшов його роман "Життя", письменника стали запрошувати до аристократичних салонів. Там він заводив корисні знайомства і спокушав дружин вельмож. 1890-го одна із його коханок — дружина імператорського архітектора Ерміна дю Нуї — прибігла до Мопассана й розридалася:
— У мене нехороша хвороба. Я більше не зможу бувати у вас. Мабуть, чоловік заразив мене.
Вона й не здогадувалася, що письменник, окрім неї, має ще двох коханок. Баронеса Марі Кан відвідувала його по середах і п"ятницях. Графиня Емануела Потоцька — по понеділках і четвергах. Ерміні призначалися вівторки й суботи. Хвора жінка тричі благала Мопассана її провідати, бо кохає тільки його. Він рвав листи і сміявся:
— Дивуюся з того, як може для чоловіка любов бути чимось більшим, ніж проста розвага, яку легко урізноманітнити, як, скажімо, гарний стіл. Вірність, постійність — що за дурня!
Коли сексуальні втіхи йому набридали, зводив коханок разом, щоб полаялися. А про Потоцьку, приміром, пустив плітку, що вона небайдужа до жінок. Через це чоловік її відшмагав нагайкою.
Якось на Мопассановій яхті "Милий друг", названій на честь одного з його творів, зібралося вишукане товариство. Під час вечірки в письменника раптом потемніло в очах, він геть перестав бачити. Через півгодини зір повернувся, але Мопассана став переслідувати страх, що він може осліпнути. Лікар натякнув, що це наслідки сифілісу.
— До чого тут зір? — обурився письменник.
Він стрімголов кидається в подорожі: Алжир, Туніс, Італія, Сицилія. Жінки його вже не цікавлять. Приступи сліпоти вражають його все частіше. Стали боліти спина і шлунок.
— Бувають дні, коли я відчуваю себе загиблим, кінченим, сліпим, зі зношеним мозком, — скаржиться. — Я не маю жодної послідовної думки, я забуваю слова, назви всього, і мої галюцинації, мої страждання роздирають мене. Я не можу більше писати, це крах мого життя.
1 січня 1892 року Мопассанового старого слугу Франсуа розбудив крик господаря. Він кинувся до спальні: письменник намагався перерізати собі горло. Наступного дня він із револьвера стріляв по уявних грабіжниках.
— Франсуа, до мене приходять вервечки жінок і тикають на мене пальцем, — скаржився.
Коли слуга вже не міг давати ради з господарем, Мопассана відвезли до божевільні. Перед цим його зв"язаного, у гамівній сорочці, привели на берег — попрощатися з "Милим другом".
Ґі де Мопассана лікували 18 місяців. Та марення й галюцинації його не полишали. Письменник помер, не доживши місяця до свого 43-річчя.
Дядько Ґі де Мопассана дружив із Ґюставом Флобером. Йому — вже визнаному класикові французької літератури — Ґі відправляє свої перші вірші, а згодом — оповідання. Вони бачилися щонеділі. Флобер вимагав від свого учня щоденної регулярної роботи:
— Увесь ваш час має бути присвячений музі. Для художника існує тільки один принцип — жертвувати всім для мистецтва.
Де Мопассан писав щодня по шість сторінок високохудожньої прози. Бувало, доводив себе до хронічної перевтоми. За 1885 рік він написав півтори тисячі друкованих сторінок. Такого не вдавалося досягти ні Бальзакові, ні Діккенсові, ні навіть плодовитому Дюмабатькові. Окрім того, паралельно друкував у газетах фейлетони і нариси. Слава його росла, книги розкуповували.
— Я пишу заради грошей, — зізнавався письменник. — Заради мерзенного і жаданого металу.
Хоча йому платили по франку за рядок, навіть Еміль Золя отримував менше, — він торгувався за кожний сантим. Тогочасні літератори, як-от Анатоль Франс, Едмон де Ґонкур, Поль Бурже, уникали спілкування з Мопассаном. Вважали його вискочкою, снобом. Із ним було неприємно говорити, він перебивав, сперечався, тупав ногами.
1891 року через хвороби його творча активність зовсім згасла. Зустрівшись із поетом Огюстом Доршеном, Мопассан показав рукопис.
— Ось перші 50 сторінок мого роману "Анжелюс", — сказав. — Протягом цілого року я не міг написати більше ані рядка. Якщо через три місяці книга не буде написана, я накладу на себе руки!
Більше він так і не зміг нічого написати.
1850, 5 серпня — Анрі Рене Альбер Ґі де Мопассан народився в родині біржового маклера в Нормандії, на північному заході Франції. За шість років батьки розлучилися
1870–1871 — служить в армії, бере участь у Франко-Пруській війні
1872–1878 — чиновник у Морському міністерстві в Парижі. Цю роботу Мопассан назвав в"язницею. Поза службою захоплюється веслуванням і пішохідними екскурсіями. Грошей катастрофічно не вистачає, допомагає батько
1880 — увійшов у літературу збіркою віршів і новелою "Пампушка". За наступні 11 років написав шість романів, 18 збірок оповідань, книги подорожніх нарисів, п"єси
1886 — купує яхту, якій дає назву свого роману "Милий друг". На ній подорожує Середземним морем
1888 — їде в третю подорож Африкою
1893, 6 липня — помирає від психічної хвороби в Парижі. Спадкоємицею в заповіті назвав племінницю Сімону. Законних дітей письменник не мав. А від коханок у нього нібито залишилися двоє синів і донька
2 
1
Коментарі