"Коли мене з бригадою письменників везли на наймогутнішу в Україні теплову електростанцію, я ще не знав, який сюрприз чекає. Її споруджували буквально там, де я громив драконів, що ховаються під кавуновою корою. Впізнавши нашу садибу, тепер перериту екскаваторами й бульдозерами, я ледве не заплакав. Краса, яка десятиліттями жила в моїй душі — раптом померла. Вона була пережована металевими потворами", — писав про візит у 1950 роках до Щастя — тепер містечко на Луганщині, у книжці "Найбільше диво — життя" правозахисник Микола Руденко.
Він жив там у середині 1920‑х. Батько Данило працював на шахті й робив чоботи, мати Докія шила одяг. Крім Миколи, мали старших синів Івана та Григорія, доньку Таїсу. Прибули в село, як утікачі від голоду 1921–1923 років із Юр'ївки — тепер Лутугинський район на Луганщині. Люди знаходили вільні землі і ставили хижки.
"Розлогий баштан над кручею, оточений невисокими кущами глоду. Матово зеленіють під ранковим сонцем затуманені росою кавуни, — такий був найдавніший спогад Миколи Руденка. — Мені не забороняли бавитися з ними. Я відшукав гострий камінь і почав вивергати назовні полум'яні нутрощі спілого кавуна. Дорослих не вельми турбувало, що дитина так збитошно розважається. Баштан великий, до Луганська далеко, а в сусідів кавунів і динь подіти нікуди".
Коли з продуктами стає легше, сім'я повертається до Юр'ївки. Там матері сниться, що виганяє гусей, починається гроза та блискавка влучає в гусака. Він спалахує і тікає. Гуска з гусенятами побиваються за ним.
— І все? — запитує син Григорій, коли стривожена мати розповідає сон. — Якщо кожен сон так оплакувати, то сліз не вистачить. Ви краще наварили б картоплі.
За кілька хвилин стукають у вікно. Заносять батька. Говорять, що загорівся бак із бензином і робітник викинув його через двері саме в той момент, коли в них входив Данило Руденко. Його кожух і ватяні штани одразу зайнялися. Лежить 21 день у лікарні, помирає. Сім'я залишається без годувальника, вважають найбіднішими в селі.
Добиваються шматка землі. Син 18-річний Григорій вправно організовує оранку та посівну. Виручають батькові заощадження, які заробив виготовленням чобіт.
Купують коня, пару волів, корову й телицю. Хліва не мають, тому селять їх у недобудованій частині хати. Тварини звикають підніматися по п'яти крутих сходинках. Щодня на світанку мати будить 7-річного Миколу, він сідає на вороного Грака й жене худобу в степ. На самоті пише вірші.
Для обмолоту урожаю готують великий круглий тік, який має бути рівніший і чистіший за долівку в хаті. Григорій вирубує з каменя гарман — ребристий коток. Його тягає кінь, яким верхи управляє Микола. Виходить краще ніж ціпом молотити.
Поряд із хатою Руденків стоїть старий вітряк. Господар розповідає Миколі, де ховає ключ від саморобного замка. Дозволяє залазити на горище й любуватися околицями, але нікого не впускати. Хлопець бере із собою дівчинку Полю. Раптом компанія хлопців починає кидати камені на дерев'яний дах.
"Якби зі мною не було Полі, я не став би відповідати. А тут раптом у мені прокинувся лицар-захисник. Камені вибирав невеликі, — писав у спогадах Микола Руденко. — Один із них потрапив у голову Петрові Литвину. Він був зодягнений у ватяну шапку. Навряд чи мій камінець завдав йому шкоди, та все ж я почувався винним. Коли Петро попросив мене вийти, я одразу відчинив двері вітряка. Із довгого рукава висунулася рука, в якій був камінь. Він миттєво полетів мені в око. Я залився кров'ю. Цього супернику було замало: мене збили з ніг і почали по звірячому товкти камінням. Я знепритомнів".
Ліве око в нього не функціонує. Господар млина дід Сомотой почувається винним у травмі хлопця.
— Ану затули праве. Бачиш? — запитує він щоразу, як тільки Микола Руденко приходить до нього.
— Та ні, діду.
— Ех, сучі діти. Скалічили хлопця. Бодай їм у пеклі сам отой баньки повичавлював.
За часте вживання виразу "сам отой" його і називають Самотоєм. Має на увазі чорта, а інколи янгола. Вчить Миколу Руденка читати й писати. Він стає першим у своїй родині, хто вміє це робити. Пише на пласких каменях, пасучи худобу.
— Ану, напиши: "Баста", — каже якось дід Самотой хлопцю, стираючи з кам'яної плити у вітряку записи розрахунків із селянами. — Чого в мене втупився? Не хочеш чи не вмієш? Давай крейду, сам напишу.
Микола Руденко знає, що в них так кажуть про "кінець". Але не розуміє, до чого це. Написавши "Баста", дід бере ключ і, не замикаючи дверей, йде до закинутої копальні неподалік. Кидає його туди. За кілька днів вітряк починають ламати хлопчаки на чолі з Петром Литвином. Доходить до розбирання кам'яних стін.
"На місці вітряка, що був мені миліший від нашої хати, залишилася велика купа каміння, — згадував Микола Руденко. — Так Петро Литвин своєю руйнівною вдачею врятував діда Самотоя від розкуркулення. Того ж 1929-го закінчилися спроби Григорія і матері зміцнити наше господарство. У цій справі вони могли б досягти успіхів. Пізніше він мені казав: "Ех, братухо, якби не загнали в колгосп, сьогодні нас не можна було б і за холку вхопити". З нього вийшов би міцний фермер. Але життя повеліло інакше. Проте я інколи себе запитую: життя то було чи антижиття".
Засудили за знайдені в домі 39 доларів
— Ми лежали на дивані й розмовляли. Раптом у вікна почала летіти цегла, — Миколу Руденка зустрічає у квартирі на другому поверсі в Кончі-Заспі поблизу Києва дружина Раїса 10 листопада 1976-го. Під час перебування в них біологині Оксани Мешко стався напад. — Ми закуталися в ковдру й накрили голови подушками. Одна цеглина їй у плече вдарила. Мабуть, кістка ушкоджена. Але вона губи стиснула й ні пари з вуст. Поїхала додому.
Чоловік повернувся з Москви. У день нападу, 9 листопада, на квартирі фізика і правозахисника Андрія Сахарова провів пресконференцію для іноземних журналістів. Оголосив про об'єднання діячів правозахисного руху Української Гельсінської групи. До неї увійшли генерал Петро Григоренко, письменник Олесь Бердник, юрист Левко Лук'яненко, мовознавець Олекса Тихий, редактор у видавництві медичної літератури Микола Матусевич, перекладач Мирослав Мартинович, медики Ніна Строката й Оксана Мешко.
23 грудня 1976-го в Миколи Руденка проводять обшук. Офіційно за правозахисну діяльність судити не можуть. Тому підкидають $39. За це дають сім років таборів і п'ять — заслання. Публіцистичні статті та художні твори Миколи Руденка починають називати наклепницькими, вилучають із книгарень і бібліотек.
Покарання відбуває в таборах Мордовії, з 1984-го живе в селі Майма Горно-Алтайської автономної області.
3 
1
Коментарі