Червона армія. Коноплі

 

17 вересня 1939 року почалося "визволення західноукраїнських і західнобілоруських земель з-під гніту панської Польщі". Мої бабця Катерина того дня тіпали коноплі. Хоч була неділя. У нас кажуть "вотіпати" — така-от дивна говірка у селі Мала Плавуча на Тернопільщині.

Бабці тоді було 28. Через півстоліття, 17 вересня 1989-го, мені було 16. Також неділя. Дід лежав на бамбетлі — дерев"яному дивані своєї роботи. Бабця коло вікна на кріслі читали молитовник. Голосно талапало радіо — дід любив послухати "шо сє в світі діє".

— Курва їх мать, — бувало, не витримає, — всьо брешут, йно їдно правду кажут!

— А шо, діду?

— Погоду, — й обертався до стіни.

Того дня радіо говорило про "золотий вересень". 50 років, як моїм дідові-бабі розвиднілося в очах. Дід того визволення бачити не міг, бо його мобілізували, боронив ту панську Польщу. Польску, кажуть у нас старі люди. А бабця пам"ятати мусять. Вони були вдома, за кількадесят кілометрів від тодішнього польсько-радянського кордону.

— А як то було, як Червона армія до нас вступила в 1939-му?

То вже четверта держава в нас наставала за мого житє

— Як москалі прийшли? — бабця відірвали очі від книжечки. — Та шо — йдут і йдут, як сараньча. На коньох, пішки. День, як золото, сонічко світит. Нуд маю. Пополудню піду-но я коноплі вотіпати. Руске войско суне дорогов, а я на подвіру вотіпаю. Надійшла Костунька — сусіда, полька. "О, — каже, — Катерина, ти годна нині шось робити, а мені навіть сонце не світит так, як все". Так ї" шкода було, шо Польска сє розпала. А я кажу: "Знаєш шо, Костунька, я ніц не загубила і нічо не знайшла". Бо шо то Україна в нас настала? — то вже бабця мені. — Була в нас Польска — чужа держава, добре нам за шкіру влізла. Тепер йдут москалі — також ненаші. То вже четверта держава в нас наставала за мого житє.

— Як четверта?

— Ну, рахуй: я сє вродила за Австриї, тоди було трошки України, а тоди прийшли поляки — вже три. А москалі четверті... Відразу то вони нікого не чіпали. То вже потому "чорний ворон" по ночох людей забирав. Без сліда люди пропадали. І не їден тоди си нагадав востатне казанє в церкві: "Йде червоний кат, і в мишачу дзюрку сє сховаєш, і там тебе знайдут". А ми не вірили: о, знов ксьондз бавитсє в політику. А воно потим так було. Кілько то народа ні за цапову душу на Сибіру пропало.

Обернувся дід:

— Як були поляки,

то здирали штани з с...ки.

А як прийшли москалі,

То щез хліб на столі.

17 вересня 1939 року мою бабцю визволяла Червона армія. А вони тіпали коноплі на подвір"ї. Хоч була неділя. Бо мали нуд.

×