Після великої сцени в "Аїді" актори в Харківській опері виходять поклонитися. Працівники тим часом міняють декорації. Раптом одна з величезних колон падає. 35-річна солістка Марія Литвиненко-Вольгемут отримує удар в голову.

"Вся публіка прямо заніміла, побачивши, що Литвиненко-Вольгемут лежить "мертва", а мені з рамена стікає кров", — згадував ту пригоду, що сталася наприкінці жовтня 1927-го, співак Михайло Голинський, якого теж травмувало декорацією. Марію Іванівну віднесли за лаштунки. Усе закінчилося благополучно — Литвиненко-Вольгемут невдовзі знову вийшла на сцену.

А її вона добре "відчувала". Не мала іншого виходу, бо була дуже короткозора. Іноді під час вистави не бачила й партнерів на сцені. А якось навіть співала "Наталку Полтавку" в пенсне. Не могла покладатися на суфлера й помічати жести диригента, тому скрупульозно вивчала всю партитуру опери напам'ять. Це було для неї нескладно, бо мала не тільки унікальний голос — лірико-драматичне сопрано, а й дуже добру музичну пам'ять. Більше часу витрачала, щоб "ужитися" в роль — так учив перший її режисер Микола Садовський. Пробуватися до нього в театр вона прийшла 17-річною, після закінчення музучилища.

— Така мала, а такий голос! — вигукнув Микола Карпович, коли вона заспівала.

Наступного дня її прізвище з'явилося на афішах театру Садовського. У трупі було заведено допомагати новачкам "зіп'ястися на ноги". Наприклад, молодим при вступі у театр старші акторки давали свої костюми. Марії Литвиненко дісталися корсетка, запаска й іще дещо від Марії Заньковецької.

Однією з її перших ролей була Галька в однойменній опері Монюшка. За сюжетом, панич звабив дівчину й покинув із дитиною. Галька потрапляє на заручини коханого. Дізнавшись правду, божеволіє.

Вокальна частина далася Марії легко. Під час репетиції до неї підійшов Микола Карпович:

— Дитино моя, ти схвилювала мене до самого серця.

Вона теж відчувала, що співала впевнено й вільно. Єдине, що заважало, — руки. Співачка не знала, де їх подіти.

— Що мені робити з руками? — запитала.

— Нічого не роби з ними, — відповів Садовський. — Не думай про них. Іди від серця, від душевних переживань. І тоді твоє переживання саме виллється в потрібну форму, самі знайдуться потрібні рухи. Інакше ти зі своїми руками нагадуватимеш вітряк.

Під час прем'єри в другому акті співала, сидячи на лаві: "Ой, якби я крильця мала". Одна рука лежала на грудях, другою спиралася на лавку. "Але не судилося мені крилець мати", — продовжувала.

— І безсило, немов перебите крило, впала моя рука, якою я трималася за серце. Це був мимовільний рух, що органічно виплив із мого внутрішнього стану, — розповідала після спектаклю.

В останній дії Галька кидається в гірську річку. Тенор Іван Козловський, який у січні 1923-го був партнером Марії Литвиненко-Вольгемут у цій опері, згадував, коли актори приготувалися виносити "виловлену" героїню на сцену, він кинувся до них: "Я настільки був захоплений виконанням Марії Іванівни, так сильно любив її Гальку, що вихопив з рук переляканого мімансу (масовки. — "ГПУ") досить огрядну співачку і виніс її на майдан перед костьолом. Мені хотілося показати, що вона така легка, як легкий, вільний і прекрасний її спів". Після вистави, залишившись сама, Марія не могла зняти гриму — так у неї тремтіли руки.

Коли їй запропонували роль Катерини в опері Миколи Аркаса за Шевченковою поемою, розгубилася — і кортіло, і лячно було.

— Я дуже боюся, — казала Садовському. — Ну, з вокалом я ще впораюся. Але грати зовсім не вмію.

— Оце й добре, що не вмієш, — усміхнувся режисер. — Роби те, що підкаже серце, почуття, і все буде гаразд.

Порадив уявити, який вихід із цієї ситуації знайшла б вона сама. А що сказали б батьки, знайомі? І Марія розповіла історію покритки вдома. Матір жаліла нещасну. А батько на запитання, як повівся б, коли її спіткала б доля Катерини, відрубав:

— Вигнав би з дому. Не слухала батьків — нехай іде, куди хоче.

І сталося так, як казав режисер: вона відчула себе Катериною. Рухи, інтонації — усе прийшло саме. "У сузір'ї корифеїв спалахнула нова зірка", — написав тоді про неї молодий Максим Рильський.

За два роки Марія відчула, що театр Садовського для неї затісний, і пора рухатися далі. Довго не могла зважитися сказати про це своєму вчителю. Хоч і мала запрошення із Петербурзького театру музичної драми, і навіть уже дала згоду. Михайло Карпович таки образився за її від'їзд. Та в якому театрі Марія Іванівна не виступала б згодом, вона не відступала від принципів Садовського. Коли бачила, що співачка не грає роль, а просто виконує свою арію, — не могла стриматися: як метеор, влітала на сцену й пояснювала, як треба.

Навесні 1966 року, незадовго до смерті, тяжко хвора Марія Литвиненко-Вольгемут лежала в лікарні. І тут по радіо почали транслювати арії в її виконанні. Медсестра кинулася до її палати вимкнути приймач, щоб літня співачка не розхвилювалася. Та коли зайшла, на обличчі Марії Іванівни застала усмішку. Марія Литвиненко-Вольгемут попросила залишити передачу.

— Я нітрохи не сумую. Я встигла зіграти все, що хотіла.

×