Після великої сцени в "Аїді" актори в Харківській опері виходять поклонитися. Працівники тим часом міняють декорації. Раптом одна з величезних колон падає. 35-річна солістка Марія Литвиненко-Вольгемут отримує удар в голову.
"Вся публіка прямо заніміла, побачивши, що Литвиненко-Вольгемут лежить "мертва", а мені з рамена стікає кров", — згадував ту пригоду, що сталася наприкінці жовтня 1927-го, співак Михайло Голинський, якого теж травмувало декорацією. Марію Іванівну віднесли за лаштунки. Усе закінчилося благополучно — Литвиненко-Вольгемут невдовзі знову вийшла на сцену.
А її вона добре "відчувала". Не мала іншого виходу, бо була дуже короткозора. Іноді під час вистави не бачила й партнерів на сцені. А якось навіть співала "Наталку Полтавку" в пенсне. Не могла покладатися на суфлера й помічати жести диригента, тому скрупульозно вивчала всю партитуру опери напам'ять. Це було для неї нескладно, бо мала не тільки унікальний голос — лірико-драматичне сопрано, а й дуже добру музичну пам'ять. Більше часу витрачала, щоб "ужитися" в роль — так учив перший її режисер Микола Садовський. Пробуватися до нього в театр вона прийшла 17-річною, після закінчення музучилища.
— Така мала, а такий голос! — вигукнув Микола Карпович, коли вона заспівала.
Наступного дня її прізвище з'явилося на афішах театру Садовського. У трупі було заведено допомагати новачкам "зіп'ястися на ноги". Наприклад, молодим при вступі у театр старші акторки давали свої костюми. Марії Литвиненко дісталися корсетка, запаска й іще дещо від Марії Заньковецької.
Однією з її перших ролей була Галька в однойменній опері Монюшка. За сюжетом, панич звабив дівчину й покинув із дитиною. Галька потрапляє на заручини коханого. Дізнавшись правду, божеволіє.
Вокальна частина далася Марії легко. Під час репетиції до неї підійшов Микола Карпович:
— Дитино моя, ти схвилювала мене до самого серця.
Вона теж відчувала, що співала впевнено й вільно. Єдине, що заважало, — руки. Співачка не знала, де їх подіти.
— Що мені робити з руками? — запитала.
— Нічого не роби з ними, — відповів Садовський. — Не думай про них. Іди від серця, від душевних переживань. І тоді твоє переживання саме виллється в потрібну форму, самі знайдуться потрібні рухи. Інакше ти зі своїми руками нагадуватимеш вітряк.
Під час прем'єри в другому акті співала, сидячи на лаві: "Ой, якби я крильця мала". Одна рука лежала на грудях, другою спиралася на лавку. "Але не судилося мені крилець мати", — продовжувала.
— І безсило, немов перебите крило, впала моя рука, якою я трималася за серце. Це був мимовільний рух, що органічно виплив із мого внутрішнього стану, — розповідала після спектаклю.
В останній дії Галька кидається в гірську річку. Тенор Іван Козловський, який у січні 1923-го був партнером Марії Литвиненко-Вольгемут у цій опері, згадував, коли актори приготувалися виносити "виловлену" героїню на сцену, він кинувся до них: "Я настільки був захоплений виконанням Марії Іванівни, так сильно любив її Гальку, що вихопив з рук переляканого мімансу (масовки. — "ГПУ") досить огрядну співачку і виніс її на майдан перед костьолом. Мені хотілося показати, що вона така легка, як легкий, вільний і прекрасний її спів". Після вистави, залишившись сама, Марія не могла зняти гриму — так у неї тремтіли руки.
Коли їй запропонували роль Катерини в опері Миколи Аркаса за Шевченковою поемою, розгубилася — і кортіло, і лячно було.
— Я дуже боюся, — казала Садовському. — Ну, з вокалом я ще впораюся. Але грати зовсім не вмію.
— Оце й добре, що не вмієш, — усміхнувся режисер. — Роби те, що підкаже серце, почуття, і все буде гаразд.
Порадив уявити, який вихід із цієї ситуації знайшла б вона сама. А що сказали б батьки, знайомі? І Марія розповіла історію покритки вдома. Матір жаліла нещасну. А батько на запитання, як повівся б, коли її спіткала б доля Катерини, відрубав:
— Вигнав би з дому. Не слухала батьків — нехай іде, куди хоче.
І сталося так, як казав режисер: вона відчула себе Катериною. Рухи, інтонації — усе прийшло саме. "У сузір'ї корифеїв спалахнула нова зірка", — написав тоді про неї молодий Максим Рильський.
За два роки Марія відчула, що театр Садовського для неї затісний, і пора рухатися далі. Довго не могла зважитися сказати про це своєму вчителю. Хоч і мала запрошення із Петербурзького театру музичної драми, і навіть уже дала згоду. Михайло Карпович таки образився за її від'їзд. Та в якому театрі Марія Іванівна не виступала б згодом, вона не відступала від принципів Садовського. Коли бачила, що співачка не грає роль, а просто виконує свою арію, — не могла стриматися: як метеор, влітала на сцену й пояснювала, як треба.
Навесні 1966 року, незадовго до смерті, тяжко хвора Марія Литвиненко-Вольгемут лежала в лікарні. І тут по радіо почали транслювати арії в її виконанні. Медсестра кинулася до її палати вимкнути приймач, щоб літня співачка не розхвилювалася. Та коли зайшла, на обличчі Марії Іванівни застала усмішку. Марія Литвиненко-Вольгемут попросила залишити передачу.
— Я нітрохи не сумую. Я встигла зіграти все, що хотіла.
500
разів, за приблизними підрахунками, Марія Литвиненко-Вольгемут виконала партію Одарки в опері Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". Карася багато років грав Іван Паторжинський. Загалом за сценічне життя виконала понад 70 оперних партій.
1892, 13 лютого — Марія Литвиненко народилася в Києві, в родині працівника заводу "Арсенал". Крім неї, в сім'ї було семеро дітей.
1899 — двоюрідний брат, регент Печерського собору, влаштував її співати в церковному хорі, разом зі старшими братами й сестрами. Вони співали так гарно, що нерідко парафіяни, обернувшись спиною до вівтаря, дивилися на хори. У церкві її помітив оперний співак Михайло Бочаров. Після служби підійшов до регента й сказав, що дівчинку обов'язково треба віддати вчитися музики.
1912 — вступає до театру Садовського у Києві. За два роки залишає його і на два сезони їде до Петербурга. Із 1924 року починає виступати в Харківській російській опері. Перед цим кілька місяців торгується із керівництвом: щонайменше половина її репертуару буде українською мовою. "Нарешті оперна адміністрація "відважилася" дати український спектакль, — писав тоді Остап Вишня. — Та й то, хтозна, хто в цьому "винний" — чи адміністрація, чи М. Литвиненко-Вольгемут, яка приїхала до Харкова виступати в українських операх". 1925-го співачка переходить до Харківської української опери, яку організовують, зокрема, завдяки її зусиллям.
1915 — одружується з Григорієм Вольгемутом — театральним адміністратором. 1926-го він став директором харківського Українського державного народного театру.
1935 — після переносу до Києва столиці УРСР туди переводять артистів Харківської опери. Відтоді й до 1953-го Марія Литвиненко-Вольгемут була солісткою Київського театру опери й балету ім. Шевченка — теперішня Національна опера. 1936-го стала народною артисткою СРСР. 1941 року разом із театром співачка вирушила в евакуацію — спочатку до Уфи, а потім до Іркутська. Повернулася звідти 1944-го. За два роки отримала Сталінську премію за видатні досягнення в області театрально-вокального мистецтва.
1966, 3 квітня — Марія Литвиненко-Вольгемут померла. Уже була вдовою. Дітей не мала. Поховали у Києві на Байковому кладовищі.
3 
1
Коментарі
1