24 квітня 1979-го 30-річний композитор Володимир Івасюк повернувся до Львова з Хмельницького. Був там у журі музичного фестивалю. Перевдягнувся, поголився. "Іду до консерваторії, — сказав матері. — Затримаюся на 1,5–2 години". Відтоді його не бачили.
18 травня тіло Івасюка знайшли повішеним на дереві у Брюховицькому лісі піді Львовом. Обласна газета "Вільна Україна" лише надрукувала повідомлення: "Колектив Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка сумує з приводу передчасної смерті студента консерваторії, композитора Володимира Михайловича Івасюка і висловлює співчуття рідним та близьким померлого". Згодом з"явилася ще одна невелика стаття. "Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання, — йшлося там. — Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою". Наголошувалося, що композитор два роки тому перебував у психіатричній лікарні. Хоча друзі запевняли, що до цього закладу Володимир звернувся тільки, аби отримати звільнення від занять у консерваторії. Містом ширилися чутки, що композитора вбили.
22 травня Володимира Івасюка ховали на Личаківському цвинтарі. Попрощатися прийшли десятки тисяч. Тих, хто ніс вінки на кладовище, таксисти везли безкоштовно. Держслужбовцям того дня заборонили виходити з роботи навіть на обід.
— Чекали на Софію Ротару — нібито мала приїхати, — згадує в своєму інтернет-блозі львів"янин Олександр Хохулін. — Коли понесли труну, виникла дискусія — везти в машині чи нести на руках. Закінчилося компромісом — кількасот метрів провезли на машині, а далі вже понесли на руках. Донесли до могили, тиснява — всі хотіли бути якнайближче до ями. Задні напирали, передні почали падати. Хтось подав команду, і чоловіки з натовпу почали хапатися за руки. В одному ланцюзі стояли прості львів"яни та співробітники КДБ. Стояв і я, інструктор райкому партії.
За промову на могилі поета Ростислава Братуня звільнили з посади голови обласного відділення Спілки письменників.
У 17 років Володимир Івасюк потрапив на облік до міліції. Квітневого дня 1966-го він із друзями прогулювався рідною Кіцманню — райцентром Чернівецької області, де народився. Випили трохи вина. Хтось із компанії зняв шапку і закинув на погруддя Леніна, що стояло на високому постаменті. Інший поліз знімати. Скульптура впала і розкололася. Хлопці отримали по 15 діб за хуліганство.
— Всю увагу екзекутори зосередили на Володі як організаторі пияцтва, — згадував його батько, Михайло Івасюк. — На екзамени на атестат зрілості направили інструктора райкому. Він стежив, аби Володя не склав їх на "відмінно". З історії йому поставили "четвірку", і за поведінку.
Сім"я переїжджає до Чернівців. Івасюк успішно складає вступні іспити до медичного інституту. Та раптом згадують справу піврічної давнини, й перед початком навчального року його виключають. Хлопець іде працювати на завод. Керує заводським хором. Через рік поновлюється в медінституті. Під псевдонімом Весняний надсилає пісню "Відлітали журавлі" на обласний конкурс. Вона здобуває перше місце. 13 вересня 1970 року на центральній площі Чернівців знімають програму "Камертон доброго настрою". Свої "Червону руту" та "Водограй" Івасюк виконує з учителькою музики місцевої школи Оленою Кузнецовою. У прямому ефірі їх бачить уся Україна.
Пісня "Червона рута" з"являється в репертуарі вокально-інструментального ансамблю "Смерічка" з Вижниці. Після того як колектив виступив на обласному телебаченні, туди посипалися листи. "Передайте її ще, хоч і в сотий раз", — просять глядачі. Наступного літа в Яремчі знімають музичний фільм "Червона рута". У головних ролях — Василь Зінкевич і Софія Ротару.
— Володя приїхав із нерозлучною гітарою, — згадував зйомки Назарій Яремчук. — У джинсах, синьому спортивного крою светрі. Завжди мав при собі кавового кольору портфель, у якому, крім книг, зошитів, білого халата і стетоскопа, лежав чистий нотний папір. Любив Володя свій портфель по-особливому. Завжди з якимось побожним трепетом клацав замком, витягаючи рукописи нових творів.
Тих, хто ніс вінки на кладовище, таксисти везли безкоштовно
Прем"єра фільму на Українському телебаченні відбулася 1 січня 1972 року. Того ж дня Центральне телебачення показувало першу програму "Пісня року". До лауреатів "Пісні-71" зарахували й "Червону руту". У московській студії її виконували Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк.
Пісняр продовжує навчання у Львівському медінституті. Паралельно відвідує підготовчі курси в консерваторії.
— У Бердянську якийсь хлопчина вирішив удавати з себе вже відомого тоді Івасюка, — розповідав чернівецький журналіст Василь Селезінка. — Точніше, робили це його друзі, з якими він, наче з охоронцями, зайшов до ресторану. Він непогано співав під гітару, і йому вірили, пригощали. Чутка привела в ресторан справжніх друзів, і ті наступного разу викрили самозванця. Володю це забавляло.
Обставин загибелі Володимира Івасюка так і не з"ясовано. Досі невідома навіть точна дата його смерті. У лютому цього року на прохання родини Івасюка Генеральна прокуратура України поновила розслідування. Обіцяли, що слідство буде максимально оперативним і відкритим. Проте за кілька місяців слідчі не повідомили жодної нової інформації.
Наше підбите крило
У 1971-му я служив у танковій учебці в Чернівцях. Коли з "брехунця" у казармі лунала Івасюкова "Червона рута", солдати і сержанти завмирали. Росіяни, литовці, узбеки підспівували, перекручуючи слова: "Червону руту нє шукай вечарані". На полігон для стрільб нас возили потягом повз Вижницю. Ех, зіскочити б! Там, у районному Будинку культури, репетирував ансамбль "Смерічка" з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. Вони співали "Червону руту"! Потім були інші пісні Володимира Івасюка — "Водограй", "Два перстені", "Пісня буде поміж нас"... Кожна — як спалах зірки. Цей хлопець, майже мій ровесник, змусив співати по-українському весь Радянський Союз.
Останні півроку служби, уже в іншому полку, на Львівщині, ми з найкращим армійським другом Альґісом із Каунаса студіювали математику — готувалися вступати до політехнічного. Я захопився геометрією Лобачевського і Римана. Але Івасюк усе змінив: через його пісні я почав писати вірші українською, а після армії пішов на філологічний. Там, перед державними іспитами, мене захопила звістка про його смерть. Ми не вірили ні в його самогубство, ні в божевілля. Божевільним здавався цей світ — вбити такий талант.
Його вбили, бо всі народи СРСР співали "Червону руту" і перестали "Подмосковные вечера"
У радистів є вправа "полювання на лисиць". Треба за радіосигналами віднайти на місцевості певні предмети. Під час такого навчання у Брюховицькому лісі солдат-радист знайшов тіло Івасюка. Я уявляв себе на його місці: натрапити на напівсидячий-напівстоячий труп свого кумира. Це гірше за довічну гауптвахту. Згадував, як у Ленінській кімнаті, чекаючи травневого дембеля, ми співали під гітару:
Зимна осінь ще той слід
листям не накрила,
Бо до тебе навесні
я повернусь, мила...
Тему Івасюка в радянській пресі закрили раптом і надовго. Стало ясно, що до справи причетна "контора". Його вбили, бо всі народи СРСР співали "Червону руту" і перестали "Подмосковные вечера".
"Крило стає крилом тільки під час польоту", — писав Володимир Івасюк. У 1970-х він був нашим крилом. Його підбили в леті.
Олександр ГУНЬКО
7 
1
Коментарі
6