"Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України", – так починається "Акт проголошення Української Держави", прийнятий у Львові 30 червня 1941 року.
За півтора року до цього в ОУН стався розкол. Голові організації Андрієві Мельнику (1890–1964) закидали надмірну залежність від нацистів. Молоді члени утворили нову партію – ОУН (р), тобто "революційну". Її очолив Степан Бандера (1909–1959) – щойно вийшов із тюрми, де із 1934-го відбував ув'язнення за організацію замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Вже тоді "революційне" крило ОУН неофіційно називали "бандерівським".
На початку 1941-го стає зрозуміло: війна між Радянським Союзом і Третім рейхом – невідворотна. Питання лише за тим, хто її розпочне. "Бандерівці" домовляються з керівництвом вермахту – збройних сил Німеччини – про вишкіл двох батальйонів з 800 українських вояків. Їх називають Nachtigall – "Соловей", і Roland – від героя французького епосу воїна Роланда.
"Українець, яким його сформували останні 20 років, сповнений рішучості створити підвалини, що забезпечили б національний розвиток у незалежній державі. З цією рішучістю повинна рахуватися кожна держава, яка переслідує власні інтереси і хоче новий порядок на східноєвропейському просторі", – такий меморандум до рейхсканцелярії готує ОУН 15 червня.
Через тиждень Вермахт нападає на СРСР. Того ж дня "бандерівці" створюють у Кракові – столиці підпорядкованого Німеччині генерал-губернаторства – Український національний комітет. До нього входять 113 осіб – представники політичних партій. Члени "мельниківської" ОУН від співпраці відмовляються.
Близько 6 тис. "бандерівців" вирушають на схід слідом за гітлерівськими військами. У кожної "похідної групи" є мітки – нитки різних кольорів і такі самі олівці або крейда. Члени ОУН, які першими заходять у місто, чіпляють на в'їзній табличці нитку й записують дату. Далі вони повинні зайняти адміністрацію та провести з місцевими пропагандистську роботу. Німецьких чиновників, які потрапляють сюди потім, ставлять перед фактом – українці вже організували самоврядування.
Для спілкування між собою "бандерівці" мають спеціальний пароль.
– Куди Бог провадить? – запитання.
– Туди, де стовпи небо підпирають, – відповідь.
Одну з "груп" очолює заступник Степана Бандери – Ярослав Стецько (1912–1986). Його завдання – якнайшвидше потрапити до Львова, найбільшого міста Західної України.
"Переїжджаючи через міста і села, ми проголошували на зібраннях відновлення державности, встановляли місцеву владу, організували міліцію, порядкували господарське життя – і спішили дальше серед риску, небезпек і справді одчайдушних зусиль, – згадує Ярослав Стецько в збірнику "30 червня 1941 року", виданому 1967-го на еміграції. – Нам загрожував розстріл із боку німецьких військових з'єднань. Ми мали фальшиві документи, які дістали від наших перекладачів із вермахту. Зчаста самі виповняли чисті формуляри, прибивали фальшиві печатки і самі підписували. А як нам забрала документи польова жандармерія і завернула нас назад за новими документами, ми іншими шляхами, вже без документів, ішли дальше вперед".
Водночас до Львова вирушають німецькі чиновники – майор Вільгельм Ернст цу Айкерн і професор Ганс Кох. Їхньому руху також перешкоджають військові. На лінії фронту автомобіль зупиняє майор гірської дивізії. Документи контррозвідника Айкерна нічого не вирішують. Військовий попереджає: на цій ділянці фронту чинними є перепустки лише його частини. У разі непокори погрожує взяти обох під варту. Мусять повертатися і виробляти необхідні дозволи.
30 червня о 4:30 батальйон Nachtigall першим входить до Львова. Через кілька годин у місто в'їжджає Ярослав Стецько. Перш за все він іде у собор Святого Юра, до греко-католицького митрополита Андрея Шептицького.
– Честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім'я Боже, я благословляю, – говорить митрополит.
О 18:00 в будинку товариства "Просвіта" на площі Ринок починаються Національні збори. На них сходяться понад 100 "видатних громадян Львова". Зокрема "посадник" міста Юрій Полянський, єпископ Йосип Сліпий, капелан батальйону Nachtigall Іван Гриньох.
"У часі відчитування мною документа про проголошення державности усі встали, відспівавши після цього національний гимн, – згадує Стецько. – Преосвященний Сліпий у глибоких і зворушливих словах передав благословення митрополита й заяву підтримки нашої Церкви. Із залі піднісся видатний український наддніпрянський діяч, який дуже теплими словами солідаризувався з доконаним ділом і закликав до єдности і соборного чину. Від імені українського вояцтва промовляв отець Іван Гриньох, у вояцькому однострою. Говорив бадьоро, запевняючи, що наше вояцтво готове на всякі жертви, щоб тільки досягнути національного ідеалу, за який стільки терпінь переніс наш народ! У службі Богові й Україні йде наше вояцтво на бій з Москвою!"
Адвокат Кость Паньківський – у міжвоєнні роки захищав членів ОУН під час судових процесів – у новоствореному уряді має стати заступником Ярослава Стецька "у справах адміністрації". Попри це критикує організацію зборів: невеликі темні кімнати, ледь-ледь освітлені свічками, поспіх і загальний нервовий настрій.
"Велике спізнення ініціаторів використали люди для обміну інформаціями та враженнями з довгого, багатого подіями минулого тижня, – пише Паньківський у книжці "Від держави до комітету". – Але таке спізнення псувало настрій. Поява Ярослава Стецька в теплий літній вечір у військовому дощовому плащі з піднесеним – згідно з модою – ковніром робила некорисне враження. Говорив тихим голосом, так що у другій кімнаті його не чули і не знали, про що йде. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і ОУН, і німці. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна аґітка була змістом промови голови і всіх дальших прибулих до Львова промовців".
О 19:20 до Львова в'їжджають Кох і Айкерн. Вони також відвідують митрополита Шептицького. Від нього дізнаються про збори у "Просвіті". Одразу вирушають туди. Пізно – "Акт проголошення Української Держави" зачитано. Через чорний хід німці піднімаються на сцену. Коха запрошують до слова. Виступає німецькою і українською мовами.
"Його промова прозвучала дисонансом, – пише Паньківський. – Хоч мала моменти українсько-патріотичні й навіть нотки в роді "Маєте тепер Україну!", зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та візвав до праці та співпраці з німецькою армією. Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала з виступом Стецька. Кох говорив, що війна не закінчена, і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера!"
Увечері текст "Акта" зачитують по радіо. Протягом наступного тижня його урочисто проголошують в інших містах Галичини. Професор Тернопільської гімназії Пилип Гайда описує це дійство у своєму місті: "Море людей заповнило площу. Приголомшливе враження справило на мене те, що під час проголошення соборності народ спонтанно впав на коліна і прослухав акт навколішках. Стали на коліна й німці – бо, мабуть, не розуміли, про що йдеться. Але їм вистачило того, коли по прочитанні акта хтось крикнув: "Heil Hitler", і народ заревів те саме".
А ось уривок зі спогадів жителя Самбора Михайла Дзяпки: "Ті, що були присутні на Ринку, з радости обнімались, цілувались та взаємно добра собі бажали так, як на Великдень. Люди розходились веселі. Жінки сповіщали всім по дорозі, що скінчилась вже руїна – як Христос воскрес, воскресла Україна!"
До кінця липня Північна "похідна група" ОУН (р) доходить до околиць Києва. У жовтні представники Південної "групи" потрапляють у Крим, де створюють Український національний комітет. Але нацисти не визнають "Акта". Степана Бандеру і Ярослава Стецька арештовують. Територію України ділять на дві частини. Галичину приєднують до генерал-губернаторства. На Наддніпрянщині утворюють так званий Рейхскомісаріат "Україна".
Проголошенням Української Держави Степан Бандера "здорово надув усіх"
Історія "Акта проголошення Української Держави" 30 червня 1941 року у Львові має багато невияснених елементів. В останні роки з'явилося кілька нових матеріалів і досліджень, які дозволяють пролити світло на окремі спірні питання.
Зокрема: чи коректно вважати "Акт" винятково "бандерівським" документом чи це справді була об'єднувальна акція? Правдою є й одне, і друге. Ініціативу подали "бандерівці". Від моменту розколу ОУН у Кракові 1940 року вони виявляли значно більше ініціативи й політичного інстинкту, аніж інші українські політики на еміграції. Включно з їхніми політичними противниками, "мельниківцями".
Бандера заявляв, що є провідником тільки однієї партії і не має вождівських амбіцій у всеукраїнському масштабі. Це – блеф. На наспіх скликаній нараді у Кракові вирішили підтримати кожен український уряд, який постане на українських землях. Тому Ярослав Стецько та інші "бандерівці" могли заручитися мандатами не лише від усієї ОУН, а й від "об'єднаної української еміграції". Коли звістка про події у Львові дійшла до Кракова, вона шокувала тамтешніх політиків. Виявилося, що "бандерівці", цитую, "здорово надули всіх".
Жертвою цього блефу став і митрополит Андрей Шептицький. Кордон між радянською і німецькою зонами окупації колишньої Польщі був щільно закритий. Українці у Львові не знали майже нічого про те, що робиться у Кракові, й навпаки. Наприклад, після того, як з наступом німецьких військ цей кордон упав, для "краківських" українців було несподіванкою, що митрополит досі живий. А Шептицький нічого не знав про розкол серед націоналістів. "Бандерівці" переконували митрополита, що діють від імені усієї ОУН та інших українських партій. Тому він благословив цей уряд із легкою душею.
Бандері йшлося про те, щоб показати себе вождем не лише своєї партії, а й усіх українців. Його амбіції були небезпідставні. Після мужньої поведінки на Варшавському суді 1934 року, коли він зі спокійним виразом обличчя вислухав смертний вирок, Бандера виріс до статусу національного героя. Але одна річ – популярність, а інша – реальна політика. А в останній він виявився майстром інтриги.
Навіть після розгону українського уряду Бандера не заперечував можливості співпраці з німцями. Про це пише у своїх спогадах Євген Стахів. Наприкінці 1941 року він був зв'язковим між провідником ОУН (р), який тоді перебував під домашнім арештом у Берліні, та "бандерівцями" у краї. Бандера передавав через нього інструкції, зашиті в брудну білизну. В одній із них ішлося, щоб не провадити жодних акцій проти німців – бо такі дії шкідливі. А це був час, коли війна ОУН із німцями тривала вже повсюди. У Києві та інших містах багатьох "бандерівців" арештували й розстріляли! Із цих та інших спогадів видно – опинившись поза Україною, Бандера все більше втрачає відчуття, що там робиться. І все менше стає подібним на реального політика.
Спогади Стахова – одна з найправдивіших версій подій 30 червня 1941 року. Але він жодним словом не обмовляється про те, що сталося наступного дня, – про єврейський погром. Оскільки того дня ще існувала Українська Держава, то це неминуче кидає тінь на неї. Це питання, яке більшість наших істориків не мають мужності підняти. Однак уникнути його не вдасться. Бо саме від його вияснення дуже залежить, що і як думати про "Акт проголошення Української Держави".
текст: Ярослав ГРИЦАК, історик
4 
1
Коментарі
1