Наприкінці 1930 року польська поліція та військо "пацифікували" 20 тисяч галицьких українців
"По українських селах Східної Галичини польська кіннота та поліція брутально б'є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом'яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки й грабують населення реквізиціями харчів, – пише американська щоденна газета New York Herald Tribune 18 жовтня 1930 року. – Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість у Європі, проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Лігою Націй. Варварська поведінка вояків під час "пацифікації" (від латинського pacificatio – умиротворення. – "Країна") до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою".
За сім років до цього Ліга Націй затвердила кордони Польщі, відновленої після Першої світової війни. До її складу увійшла й так звана Східна Малопольща – Галичина й Волинь. Українці стали найчисельнішою національною меншиною держави – 14% населення. Поляки обіцяли їм широку автономію.
"Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов'язання супроти українців, – пише німецький часопис Der Jung Deutsche наприкінці 1930-го. – Не реалізовано автономії, не створено українського університету, сотнями замикаються українські школи, а національні прагнення українців переслідуються. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію. Цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі. Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 7 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не вдасться одразу зденаціоналізувати. У тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати".
1929 року серед українців Галичини підпільно поширюється брошура "Українська військова організація" – за назвою однойменної групи, що виступала за відновлення незалежності України. Невідомий автор оповідає, якими способами можна висловлювати свій протест окупантам. Один із них – саботаж: "Ця форма боротьби полягає на нищенню телефонів і телеграфів, залізничних об'єктів, моторів, фабричних заведень, мостів, до підпалювання магазинів і нищення средств поживи включно. Ці вчинки може перевести й неозброєний чоловік, ба, навіть діти, жінки й старці, й це при допомозі дуже простих технічних средств".
Того ж року УВО вливається до новоствореної Організації українських націоналістів – як її бойовий підрозділ. Улітку 1930-го молоде покоління націоналістів втілює в життя ідею масового саботажу. Це переважно учні гімназій, для яких антипольська акція – таке собі "домашнє завдання" на час "вакацій", тобто літніх канікул. До листопада спалили 62 помешкання поляків, 87 стодол, 78 господарських споруд, 112 скирт збіжжя й сіна. Неодноразово перерізали телефонні й телеграфні лінії, чинили перешкоди на залізниці.
"Зрушилася стихія, страшна сила роками накопиченої зненависти горить у тих пожежах. Селянин шукає помсти за національний гніт і соціальну нужду, що її принесла Польща за своєю екстермінаційною політикою супроти української людності", – пише крайовий бойовий референт УВО Зиновій Книш у книжці-спогаді "Дрижить підземний гук", виданій у Вінніпезі 1953-го.
Наприкінці літа прем'єр-міністром стає маршал Юзеф Пілсудський – один із головних творців відновленої Польщі. Через кілька днів він розпускає парламент й оголошує дострокові вибори. А в ніч з 9 на 10 вересня арештовують 21 депутата від опозиційних партій, зокрема чотирьох представників Українського національно-демократичного об'єднання. Їх звозять до тюрми в Бресті, пізніше дадуть терміни від півтора до трьох років.
"Ліквідація саботажевої акції в Східній Малопольщі, – повідомляє урядова Gazeta Lwowska в останній день літа 1930-го. – Влада, яка від самого початку докладно орієнтувалася в ситуації, постановила покласти остаточний край цій злочинній діяльності. Усе керівництво УВО вже в руках у поліції. Під час арештів і обшуків знайдено подальші сліди не тільки на теренах Львівського воєводства, а й інших воєводств – як Східної Малопольщі, так і західних. Подальша акція триває".
"Акція" відбувалася за однаковим сценарієм. Поліція та військо – до двох сотень осіб – оточували село. Комендант викликав до себе війта й повідомляв, що потрібно заплатити, аби озброєні люди відступили. Підпільний часопис УВО й ОУН "Розбудова нації" повідомляє стандартну "контрибуцію" для українських селян: "Від 5 до 200 і більше сотнарів вівса або иншого зерна, кілька штук свиней, худоби, кілька десятків фір паші й соломи. Крім того, для кожного жовніра чи поліцая приготовити обскубану курку чи гуску. В деяких місцевостях вимагали ще кілька бочок пива чи інших напоїв".
Тим часом поліцаї із заздалегідь складеним списком ходили селом і забирали громадських активістів – аби роздавати "буки". Зазвичай одній людині перепадало 25–50 ударів палицею, залежно від рівня громадської активності. Були й такі, що отримували по дві сотні. Так, війту села Гущанці – тепер Підволочиський район Тернопільської області – Грицеві Березі всипали 125 нагаїв: "за Україну, молочну кооперативу, "Просвіту", молочарню, і за сина, що втік перед побоями".
Водночас інша група здійснювала ревізії по хатах. Зривали підлогу, дах, нищили меблі, розсипали крупи, все заливали нафтою.
"У Моренівці священика Кмицикевича пощадили, але село – як по буревію, – пише греко-католицький священик Ярослав Чемеринський 22 жовтня 1930 року. – В дослівному значенні усі хати порозшиті, бляха подірявлена, як решето, ґонтові дахи поколені, дахівка в черепках. Ні вікон, ні дверей, ні печей – узагалі руїна. Люде по лісах укриваються, як за часів татарського лихоліття. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки й пір'я з подушок і перин. Майно розграбоване, стіжки порозкидувані й змервлені. Готове збіжжя злите нафтою. Зґвалтували чотири дівчини. Свині й товар зграбовані, кури постріляні".
Отець Чемеринський разом з єпископом Іваном Бучком їздив по околицях Бережан і Підгаєць на Тернопільщині. Збирали свідчення про "пацифікацію", надсилали їх українській діаспорі в Європі й Америці. Повідомлення про каральну акцію польської влади потрапляють у закордонну пресу.
"Пацифікація України силою карних експедицій є найбільш руїнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей, – повідомляє британська The Manchester Guardian. – Протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму".
"Під час однієї поїздки до Галичини мою увагу притягнули до себе нелюдські відносини в тому краю, – оповідає кореспондент Manitoba Free Press 24 грудня 1930 року. – У багатьох містах і селах польська поліція зганяла українських селян і жорстоко катувала їх без жадної видимої причини. Я вибрався в терен як лікар. В одному селі я знайшов 15 скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм у допомозі, а українських лікарів до них не пустили. Я заходився лікувати разом із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештували. Нам не дозволили порозумітися ані між собою, ані з адвокатом. Зробили спробу закинути нам революційну діяльність, шпигунство на користь німців і більшовиків. Врешті-решт нам кинули закид, що вдаємо з себе висланців Ліги Націй. Звільнили щойно через 24 години на вимогу британської амбасади".
У містах акція була націлена на громадські структури. Закрили українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Дрогобичі, Станіславові – теперішній Івано-Франківськ. Ліквідували скаутську організацію "Пласт". Велику підтримку поліції та війську надали польські патріотичні організації.
"В нас у воздусі висить якась гроза і жах, – пише Йосиф Кладочний, помічник греко-католицького митрополита Андрея Шептицького, до графа Тадея Жевуського у Варшаву. – Я маю фотографії, як страшно знищили повітовий Союз кооператив. На землю – ніби при ревізії – висипали цукор, крупи, рис, білкове листя, паприку, смалець, чай, перець, полотно. То все змішали добре, потому пілляли оливою. Канцелярію знищили. Василіянські маєтки поруйновані. Гранатами понищили молотилку і всі другі машини. Села вздовж Стрипи понищені. Дахи позривані, печі повалені, вікна побиті, а люди скатовані. То знищення, що робила прифронтова війна, то була каша з маслом в порівнянні зі знищенням теперішнім. Люди всюди побиті лежать по селах".
А ще описує випадок, який трапився біля села Сороки Бучацького повіту. Там кінна поліція перестріла двох колоністів-мазурів. Взялися їх лупцювати прямо на дорозі.
– Що ви чините? Ми ж поляки! – заволали ті.
– Нині всі поляки! – відреагували поліцейські.
Після одужання "пацифіковані" мазури звернулися до керівництва повіту, щоб їх переписали в документах як українців. Староста почав переконувати їх, навіть погрожував – не допомогло.
– Польська поліція за допомогою палиць переконала нас, що ми – українці. Своїх переконань уже міняти не будемо.
13 осіб загинули внаслідок "пацифікації" українців польськими поліцаями та військовими впродовж вересня-листопада 1930 року. Таку цифру подано в петиції до Ліги Націй від Української національної ради, що базувалася в Празі. Вказано також, що побито 1357 осіб, арештовано 1739, зґвалтовано – понад 40 жінок. Посол польського Сейму Мілена Рудницька підрахувала: жертвами каральної акції стали близько 20 тис. людей
"Першою реакцією українського громадянства була загальна моральна та матеріальна поміч пошкодованим. Українські лікарі виїздили в далекі села, щоб піклуватися побитими. Канцелярії українських адвокатів стали бюрами для збирання інформацій про побиття людей та знищення наших кооперативних крамниць, читалень "Просвіти", театральних гардероб і тому подібного. Українські фотографи відвідували найдальші села, щоб робити знімки побитих людей, погризених домівок українських установ, порозшиваних хат чи інших господарських будівель. Наші центральні установи висилали своїх представників на місця, які списували шкоди, і своєю приявністю несли велику моральну поміч. І коли обраховано величезні матеріяльні шкоди, що їх понесла наша низова кооперація, то здавалося, що треба буде довгих років, щоб їх покрити. Тим часом життя, а власне широкі маси українського селянства, виявили дуже високу національну свідомість. Масовим членством, своїми уділами санували в короткому часі цю таку важливу ділянку нашого загальнонаціонального життя. Значно пішла вперед українська преса та книжки. Одиниці, які до пацифікації були пасивними, стали активними членами українського збірного життя", – підсумував наслідки "пацифікації" журналіст Василь БАЧИНСЬКИЙ на сторінках газети української діаспори в США "Свобода" 18 листопада 1955 року
2 
1
Коментарі