"За час повстань не було жодного зґвалтування"

4

НОРИЛЬСЬКИЙ БУНТ В'ЯЗНІВ ҐУЛАҐУ ПІДНЯЛИ УКРАЇНЦІ

16378 В'ЯЗНІВ ПЕРЕБУВАЛИ У ПОВСТАЛИХ ЗОНАХ ҐОРЛАҐУ В НОРИЛЬСЬКУ НА МОМЕНТ ВИБУХУ БУНТУ НАПРИКІНЦІ ТРАВНЯ 1953ГО. УКРАЇНЦІ В НИХ СТАНОВИЛИ 60–80%. ҐОРЛАҐ – ВІД РОС. ГОРНЫЙ ЛАГЕРЬ – СТВОРЕНИЙ У НОРИЛЬСЬКУ В СЕРПНІ 1948 РОКУ З КАТОРЖНОГО ТАБОРУ, ОРГАНІЗОВАНОГО 1935ГО ДЛЯ ВИКОНАННЯ ПОСТАНОВИ РАДИ НАРОДНИХ КОМІСАРІВ СРСР "ПРО БУДІВНИЦТВО НІКЕЛЕВОГО КОМБІНАТУ". У ШЕСТИ ЗОНАХ НОРИЛЬСЬКОГО ҐОРЛАҐУ В'ЯЗНІ ПРАЦЮВАЛИ НА РУДНИКУ, ВУГІЛЬНИХ ШАХТАХ, ЦЕГЕЛЬНОМУ ТА МІДНОМУ ЗАВОДАХ, ХЛОРО­КОБАЛЬТОВОМУ ЗАВОДІ, ДЕРЕВООБРОБНОМУ КОМБІНАТІ ТА БУДІВНИЦТВІ МІСТА НОРИЛЬСЬК

Наприкінці травня 1953 року в Норильську вибухнуло повстання в'язнів концтабору. Чому саме там і саме тоді?

– У березні 1953го помер Йосип Сталін. В'язні в таборах ҐУЛАҐу чекали на амністію. Але вона не зачепила більшості засуджених за політичними статтями – за "антирадянську діяльність", "зраду батьківщини", "антирадянську агітацію". Звільнили тільки тих, хто мали терміни до 10 років. "Бандерівський стандарт" же був 20–25 років, а до 10 – це члени родин "ворогів народу". Також випустили засуджених за побутовими статтями – хуліганство, крадіжки, вбивства. Полегшення не сталося, серед ув'язнених нуртувала образа.Щодо Норильська історики дискутують, чи додатковий привід не підкинули самі органи. У 1950х ҐУЛАҐ працював як потужна виробнича машина. Довкола таборів побудували міста, розробляли шахти, зводили промислові підприємства. Чисельна табірна обслуга боялася, що її почнуть скорочувати. Тому мали показати, що вони потрібні – спровокувавши заворушення. 25 травня в норильському Горлазі охоронці застрелили двох в'язнів під час етапування. Наступного дня відкрили стрілянину в житловій зоні – одного вбили й п'ятьох поранили. Така безпричинна жорстокість стала останньою краплею. Один із лідерів повстання Степан Семенюк сказав: "Ми вирішили: якщо померти, то померти стоячи, а не сидячи, лежачи пластом".

В'язнів не вважали людьми – замість імен і прізвищ мали тільки номери. Норильське повстання – це збірна назва низки заворушень у шести зонах одного табору, Ґорлаґу, розташованого в Норильську. У кожній зоні були свої вимоги, хоч мали спільний кістяк. Відстоювали елементарні людські права, але доходило і до політичних питань. У Воркутинському повстанні, яке розпочалося за два місяці, уже вимагали "освобождения всех политических заключенных из лагерей". У Норильську – ще тільки зменшення термінів.

З бунтівниками попервах намагалися домовитися й навіть пішли на певні поступки. Чогось боялися?

– Вірус повстань уже гуляв по всьому ҐУЛАҐу. Про збройне придушення такого масового, як у Норильську, швидко стало б відомо на волі. Бунти були дуже невигідні владі й економічно: у Норильську в'язні побудували мідний, нікелевий заводи – під час повстання вони стояли. Тож таборове начальство пробувало домовитися з в'язнями, щоб вийшли на роботу. Залякували, через гучномовці переконували, що страйком роблять собі гірше. Поширювали компромат на лідерів – мовляв, подивіться, за ким ви пішли. Весь час вели й індивідуальні переговори з бунтівниками: якщо добровільно вийдуть працювати, матимуть пільги.Повстанці затребували викликати з Москви комісію МВС, яка представляла б уряд і гарантувала, що їхній ультиматум буде виконаний. Насправді вони не були такі наївні, щоб думати, ніби комісія задовольнить усі їхні вимоги. Це було затягування: доки викликатимуть начальство з Москви, повстанці спробують щось виторгувати на місці. Хоч трошки поживуть вільнішим життям, продумають подальші дії. Також виграють час, щоб привернути увагу назовні. Майстрували величезних повітряних зміїв, на хвіст їм кріпили скручені трубочками листівки й запускали поза зону. Ув'язнені були в скотських умовах, але лишалися людьми – за час повстань не було жодного зґвалтування.

Норильське повстання врешті-решт взялися придушувати силою. Що сталося з організаторами бунту?

– У кожній зоні в'язні утворили комітет, який представляв їх і координував дії. У четвертій зоні лідером був Євген Грицяк зі Снятина на ІваноФранківщині, засуджений на 25 років за членство в ОУН. У третій зоні голова Самодопомогової організації, колишній член КПЗУ, а потім УПА Данило Шумук запропонував, щоб до офіційного комітету увійшли якнайбільше росіян – бо при розборі фактів повстання їм буде полегшення, а також кілька "відповідальних українців".У жіночій зоні активістками повстання були українки. Відповідальність за бунт у документах слідства покладено на 28-річну Ангеліну Петрощук із села Торчин на Волині. Їй у 20 років за членство в ОУН і УПА дали 15 років каторжних робіт. Загалом майже три тисячі осіб визначили як активістів повстання, 45 – як організаторів і відкрили проти них кримінальні справи. Декого розстріляли, іншим збільшили терміни.За "саботаж", "підбурення до повстання" давали додаткові строки – фактично, пожиттєві: до 25 років іще 15. Бунтівників розсіяли по різних таборах – щоб вони знов не зорганізувалися. Через це точна кількість вбитих та поранених не відома. Приблизно – до тисячі.

Українці в Норильському повстанні відіграли основну роль. Тому що їх було найбільше?

– По­перше, усі політичні в'язні в радянських концтаборах завжди гуртувалися за національною ознакою. З українців найбільше мали військовий досвід – були членами ОУН і УПА.По­друге, вони завжди об'єднувалися і були в цьому прикладом для інших. Політв'язень єврей Михайло Хейфец згадував: "Я в концтаборі побачив різні націоналізми. І тільки націоналізм український був будівничий, він об'єднував. Українці пояснювали мені, що я буду щасливий не коли повернуся в свій Петербург і буду там далі писати й друкуватися, а коли приїду в єврейську державу, в Ізраїль, де я нікому не потрібний і ніхто мене не чекає. Мене чекали у Франції, Америці, будьде, тільки не там. Але там я зможу бути щасливий, бо буду на своєму місці, причетний до створення рідної держави". Тепер Хейфец – ізраїльський письменник і журналіст.Зрештою, у таборах давно існувало українське підпілля. В'язні розвивали його, далі й далі продумували правила конспірації, вибудовували внутрішню ієрархію. Організований опір розпочався десь 1947го. Так, у третій каторжній зоні Норильського табору одночасно існували Самодопомогова організація й осередок ОУН. Першу започаткував Данило Шумук. Коли пізніше під іменем Степана Семенюка прибув на зону Степан Драницький, провідник ОУН Луцької округи, то поставився до колишнього члена Компартії Західної України Шумука з недовірою і утворив власний підпільний осередок. У четвертій зоні також було українське підпілля. В'язнів часто переводили з одного табору до іншого – так поширювалася інформація. Усередині зони – спілкувалися на роботі, в шахтах. Відзначали релігійні свята – під час вечері або після відбою зсували столи чи тумбочки, сідали разом. Через вільнонайманих і тих, хто виходили на волю, мали зв'язок із Україною. 1948 року від Проводу ОУН на Північ переправили пропагандивну літературу, зокрема й звернення "До насильно виводжуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи". У ньому засуджених закликали "не падати духом, не складати рук і триматися один одного, підтримувати представників інших поневолених народів, зберегти себе, щоб продовжити боротьбу".

В'язні яких національностей приєдналися до бунту?

– Найактивніше – прибалтійці. Вони сиділи за те саме, що й українці – за антирадянську боротьбу, тому найшвидше знаходили спільну мову. 2005го я була на конференції в Литві. Підійшла до мене жінка, колишня політв'язень, і заспівала українську пісню. "Я их сколько знала там! – каже. – Мы с девушками­украинками спивалы, дружили. Какие они певуньи!" А в Москві на конференції "Меморіалу" зустріла білоруску Віру Касмович, учасницю повстання. Розповідала, як шили мішечки й напихали піском і товченим склом та прив'язували до шиї. Коли повстання придушуватимуть, мішечок треба було розірвати й сипнути піском в очі нападникові.Третя категорія – кавказці: чеченці, інгуші, грузини. Грузинський письменник Чабуа Амеріжбі, що брав участь у бунті, сказав: "Норильське повстання було повстанням українців, литовців та кавказців проти російських імперіалістів". Активно підтримали поляки. Їх не було багато, але у Воркутинському повстанні мали свій окремий штаб. Німці підтримували дуже обережно, їх теж було небагато.Росіяни були малочисельні й дуже різні. Були й по партійній лінії розжалувані й посаджені – які в 1930х самі були катами. Багато росіян сиділи дуже чемно і після звільнення добивалися відновлення в партії. Були російські колабораціоністи нацистів – власовці, поліцаї. А також вихідці з інтелігенції, які не сприймали радянської влади й десь необережно її покритикували. Не кажу, що росіяни були всі пасивні, – зазначені вони й серед активістів повстань. Але це були поодинокі випадки.

Які наслідки мали повстання в таборах ҐУЛАҐу влітку 1953го?

– Вони заклали початок до реорганізації ҐУЛАҐу. Бунтівники добилися, що номери замінили іменамипрізвищами. Дозволили частіше листування – щомісяця, а не двічі на рік. З в'язнями почали більше рахуватися. Наступного року було Кенґірське повстання. 25 червня 1954го норильський Ґорлаґ закрили. А 1956го почався масовий перегляд справ. Тоді позвільняли багатьох людей, декому вдвічі скоротили терміни.Нині існує "Гірничо­металургійна компанія "Норильський нікель" – спадкоємець Норильського металургійного комбінату, побудованого в'язнямиукраїнцями. Це – величезне містоутворююче підприємство. На його частку припадають 22 відсотки світового виробництва нікелю, 9 – платини, 38 – паладію.2010го я співпрацювала з німецьким фондом, який раніше виплачував компенсації остарбайтерам. То вони відшкодовували навіть тим українцям, які в часи Другої світової робили у приватних сільських господарствах, не кажучи про тих, хто був на заводах і фабриках. Чим інакша ситуація з "Норильським нікелем"? Росія ж оголосила себе спадкоємицею Радянського Союзу, з усіма наслідками. Є документи, що саме для побудови комбінату там засновано виправнотрудовий концтабір. Туди звозили тих в'язнів, яких уже не розраховували повернути додому – бандерівців, литовських "лісових братів", кавказців. Їх пустили "в расход" – будувати в особливо тяжких умовах. Збереглися справи тисяч засуджених, які пройшли тамтешні табори. Чому не виплатити цим людям або їхнім родинам компенсацію за примусову працю, за змарноване здоров'я й поламане життя? Та якщо Німеччина взяла на себе відповідальність за Другу світову, то Росія до такого не готова. Передусім морально.

"У нашому таборі №6 був дуже суворий режим, украй важка праця і нестерпні умови проживання. Нас розмістили на тому місці, де згодом виріс Норильськ, жили в палатках. Вночі волосся примерзало до брезенту. Одягали в недоноски з фронту. На військовій одежі були дірки від куль та осколків, засохла кров. Загризали воші. Не вистачало води. Її добували зі снігу. Їсти давали два рази на день. З житньої муки варили рідку баланду, до якої додавали гнилу кільку. Хліба отримували мізерну кількість, і то з якимись домішками. На нас страшно було дивитися. Робота каторжна, працювали в кар'єрах по 12 годин, жінкам доводили ту саму норму виробітку, що й чоловікам. Дозволялося писати додому тільки два листи на рік. Нашим здоров'ям ніхто не цікавився, натомість на кожному кроці – зневага, нещасні випадки. Люди божеволіли"Учасниця Норильського повстання Оксана Юрчук про умови перебування в'язнів. Спогади з особистого архіву Лесі Бондарук

"Нас убивают и морят голодом"1953, 25 травня – розпочалося повстання у Норильському концтаборі. Через убивство таборовою охороною кількох в'язнів, засуджені четвертої зони Ґорлаґу припиняють роботу на будмайданчику. На високій недобудові пишуть: "Нас убивают і морят голодом". Відмовляються повертатися в житлову зону й три дні перебувають без харчів.26 травня до повстання приєднуються в'язні п'ятої зони, а потім шостої жіночої. 1 червня – частина в'язнів табірного відділення №1. Бунтівники в кожній зоні створюють комітети, які представляють їхні інтереси, укладають списки вимог. Відмовляються виходити на роботу до виконання ультиматуму. Для переговорів має прибути з Москви комісія Міністерства внутрішніх справ СРСР. Доти розпочинають голодування. Щоб уникнути повстання третьої, каторжної зони, її керівництво переводить туди загін кримінальних злочинців. Політв'язням удається себе захистити, тоді охорона відкриває вогонь по них: шестеро загиблих, 15 поранених. Каторжна зона приєднується по бунту 4 червня, її гасло: "Воля або смерть". Його пишуть у листівках, на стінах будівель. Вивішують чорний прапор із червоною смугою.5 червня до Норильська прибуває комісія з Москви. Частину вимог повсталих погоджуються задовольнити. З усіх зон, крім третьої, в'язні частково виходять на роботу. Активісти агітують за продовження повстання до виконання всіх пунктів ультиматуму.13 червня комісія наказує обмежити територію, на якій перебувають пов­станці у першій зоні. Через гучномовці їх переконують припинити страйк. Наступного дня вони виходять на роботу. Із 22 червня охорона поступово відсіває й вивозить за межі зони активістів бунту. 24 червня арештовують лідерок жіночої зони, у відповідь арештантки відновлюють страйк. 1 липня з п'ятої зони під приводом розформування табору виводять частину засуджених. Українські й литовські націоналісти відмовляються, проти них вводять війська: 11 вбито, 12 померли від ран.4 липня в четвертій зоні адміністрація вимагає вийти за огорожу – там в'язні безборонні, інакше – розстріл. Щоб уникнути кровопролиття і зберегти людей, керівник повстання Євген Грицяк виводить усіх за зону.У ніч на 7 липня на арештанток шостої зони пускають воду під тиском із трьох пожежних машин. Слідом входять війська й придушують опір жінок.У третій каторжній зоні повстання триває два місяці.4 серпня у третю зону в'їжджають сім вантажівок із військовими. Проти каторжан кидають також комуністів і комсомольців Норильська. Вони утворюють третій ланцюг за двома шеренгами солдатів. В'язні захищаються за допомогою саморобних пік і окропу. 57 бунтівників убито, 98 – поранено. 18 год. у штрафному ізоляторі триває побиття ще 85. Бунт придушено.Тіла убитих поховані під горою ім. Шмідта біля Норильська.

Вимоги в'язнів четвертої зони Ґорлаґу

1. Припинити розстріли та всі інші прояви сваволі в тюрмах і таборах.

2. Замінити все керівництво Ґорлаґу.

3. Скоротити робочий день в таборах ҐУЛАҐу до 8 годин.

4. Гарантувати в'язням вихідні дні.

5. Поліпшити харчування.

6. Дозволити листування та побачення з рідними.

7. Вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів.

8. Зняти з бараків замки та ґрати, а з людей – номерні знаки.

9. Скасувати рішення так званого Особого совещания, як неконституційного органа.

10. Припинити тортури на допитах і практику закритих судових процесів.

11. Організувати перегляд особових справ усіх політв'язнів.

Зі спогадів Євгена Грицяка "Історія Норильського повстання". Задовольнили тільки побутові вимоги: зняли з вікон бараків ґрати, постановили двері на ніч не замикати, скасували заборону відвідувати до відбою інші бараки своєї зони. На одязі більше не позначали номери ув'язнених. Установили 9-годин­ний робочий день. Дозволили надсилати рідним один лист на місяць і гроші зі своїх особових рахунків.

"Посеред зони між бараками ми викопали для себе яму, стали над нею колом у шість щільних рядів, узявшись під руки, і готові були на все, навіть на смерть, хоч всім хотілось жити. Пролунала команда, і на нас, безборонних, накинулась озвіріла зграя п'яних посіпак із палицями, ломаками, дошками. Били, куди попало, намагались розірвати наші ряди. Крики, зойки кількатисячного натовпу невільниць не спинили наступу, але в'язні стояли непохитно. Під'їхали пожежні машини і стали поливати нас холодною водою під високим тиском. Коли й це не зрушило нас, включили гарячу воду. Ряди подались, коло розірвалось. Розлючена солдатня, не припиняючи побоїв, витягала нас за руки, ноги, волосся, топтали чобітьми, рвали одежу і виштовхували за зону. А там, за кількадесят метрів від колючих дротів, серед тундри стояли столи, застелені червоним, а за тими столами на нас, побитих, замучених, мокрих, принижених чекали "переможці" – начальство табору зі своїми прихвоснями і сексотами. Стали сортувати нас: кого в тюрму на слідство, а кого – назад у зону. (…) За той час у зоні все загладили, змили, діри в колючих дротах залатали. Наших лідерів, які керували страйком, забрали в тюрму, а ті, що залишились, продовжували працювати на будівництві міста"Зі спогадів Ганни Мазепи­Кучми про придушення повстання 7 липня 1953 року в шостій жіночій зоні Ґорлаґу в Норильську. З особистого архіву Лесі Бондарук

×