"Вирішення українського питання є надзвичайно важливим, – йдеться у складеному на початку 1947 року секретному рапорті оперативного відділу Генерального штабу Польського війська. – Воно матиме вирішальний вплив на боротьбу з бандами УПА. Оскільки СРСР не приймає цих людей на свої терени, вважаємо за необхідне провести енергійну акцію їхнього переселення поодинокими сім'ями на терен повернутих земель, де вони зможуть швидко асимілюватися".
28 квітня 1947 року в соціалістичній Польщі розпочалася акція з переселення українців. Офіційна назва – "Спеціальна операція "Схід". Пізніше перейменована на "Вісла". Депортація тривала три місяці.
Під кінець Другої світової війни 1944 року відновлено Польську державу. Кордон із Радянським Союзом пройшов по лінії, запропонованій міністром закордонних справ Великої Британії Джорджем Керзоном. У складі Польщі опинилися Лемківщина, Надсяння, Підляшшя й Холмщина – населені українцями території. Місцеві жителі не підтримували владу, діяла підпільна Українська повстанська армія.
Протягом двох наступних років майже півмільйона осіб розселили у західних і центральних областях Української РСР. Майже 150 тис. чоловік СРСР відмовився приймати. Пояснювали це відсутністю достатньої кількості житла. А також, що ці люди "заражені бандитизмом".
Тоді виник задум перевезти українців на західні території Польщі. Вони були малозаселені. Формальним приводом депортації стала загибель у бою з вояками УПА віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського за місяць до початку акції. Її план почали розробляти за півроку до цього.
На світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували жителям "зі списку" готуватися в дорогу. Щоб спакувати майно, іноді давали 15 хв. Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя й картоплі. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кг на особу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах. Іноді підпалювали дім і обійстя. Далі колона під збройним наглядом вирушала до збірного пункту. Там люди очікували на перевезення до завантажувальної залізничної станції.
Українців розміщували у товарних вагонах. За нормами, в одному мали перевозити дві родини. Їх майже ніколи не дотримувалися. Наприклад, у Сяноку в 31 вагоні розмістили 897 людей, 24 коней, 120 корів, 45 кіз, сім телят і двох лошат. Поїзди прямували до пунктів переадресації. Цю відстань долали в середньому за тиждень. Дорога могла затягнутися і на місяць – через часті зупинки, плутанину зі списками або великі затори на станціях. На нових місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Тут не було церков і шкіл.
"Десь о 12-й годині знявся галас, – згадує Антон Стець, житель села Бережне – тепер Холмський повіт. – Приїхало військо, оточило село, розставило кулемети. Староста Костюк разом із капітаном ходили від будинку до будинку, наказуючи залишити їх протягом 2 годин і зібратися на майдані. Частину своїх речей ми лишили родичам. З живого інвентаря забрали дві курки, свиню, корову й коня. Коли всі вирушили до Холма, тато останній раз дивився в сторону села: в його очах були сльози. Один офіцер з конвоюючих сказав: "За 20 років сліду вашого не буде".
Українцям дозволяли селитися не ближче як за 50 км від сухопутного, 30 км – від морського кордону і 30 км – від центрів воєводств. Усіх переселенців позбавили прав на залишене ними майно. Паралельно ліквідовували осередки УПА. Майже 4 тис. осіб, запідозрених у співпраці з націоналістами, потрапили до концтабору в Явожно неподалік Кракова. Близько 200 чоловік закатували.
"Я думав, що везуть нас на західні землі, бо знав про переселення. А нас везли до Явожна, – оповідає вояк Української повстанської армії Ярослав Війтів. – Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке було биття, коли виходили з неї – страх! По дорозі до бараку також били. Наприклад, о четвертій ранку робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах. Утекти з табору ніхто не пробував. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, було не можна. За дротами був ще високий мур".
Під час перепису населення Польщі 2002 року українцями назвали себе 27 тис. громадян.
26 квітня 1977 року на Західній 54-й вулиці в Нью-Йорку відкрили нічний клуб Studio 54. Раніше в будівлі працювали театр і телестудія. В клубі влаштовували оргії, з-під стелі розсипали кокаїн. Якось усередину не впустили співачку Шер. Одна відвідувачка, щоб потрапити до закладу, роздягнулася догола. Поліція арештувала власників за ухиляння від сплати податків. Клуб закрився 1986-го.
27 квітня 2007 року в центрі Таллінна демонтували пам'ятник загиблим під час Другої світової війни радянським воїнам – "Бронзового солдата". Це викликало протест серед місцевих росіян. У центрі міста два дні тривали заворушення. Поліція розганяла людей водометами і сльозогінним газом, затримали більше тисячі осіб. Пам'ятник перенесли на військовий цвинтар на околиці міста.
29 квітня 1992 року збірна України з футболу провела перший матч – проти збірної Угорщини. Головним тренером команди був Віктор Прокопенко (1944–2007). Оскільки національна федерація не могла оплатити приїзд гостей до Києва, зустріч відбулася в прикордонному Ужгороді. На стадіоні "Авангард" зібралися понад 10 тис. уболівальників. Українці поступилися – 1:3. Єдиний гол у господарів забив Іван Гецько, гравець одеського "Чорноморця".
"Так как чрез ввозимые из-за границы разные книги наносится разврат веры, гражданского закона и благонравия, то отныне, впредь до указа, повелеваем запретить впуск из-за границы всякого рода книг, на каком бы языке оные ни были, без изъятия, в государство наше, равномерно и музыку", – йдеться в указі російського імператора Павла І (1754–1801) від 30 квітня 1800-го. Він боявся впливу на власне населення Великої французької революції. Окрім ввезення книжок, неофіційно заборонив підданим носити одяг тамтешнього крою і вживати будь-які слова французького походження. Наступного року Павла вбили, указ скасували
540 метрів – висота Останкінської телевежі у Москві. Її ввели в експлуатацію 30 квітня 1967 року. Офіційна назва на момент відкриття – Загальносоюзна радіотелевізійна передавальна станція імені 50-річчя Жовтня. Тоді це була найвища споруда світу. Сьогодні посідає восьме місце
2 
1
Коментарі