Як київського професора "по знайомству" генералом зробили

 

Наприкінці ХIХ ст. жили в Києві два приятелі – Афіноген Якович Антонович і Сергій Юлійович Вітте. Перший був професором Університету св. Володимира, викладав політичну економію. Другий керував Південно-Західною залізницею. Професор був людина мовчазна й нікудишній оратор – траплялося, студенти на його лекціях засинали. ­Натомість енергійний Вітте полемізував блискуче.

Його ліберальні погляди дратували монархічну газету "Киевля­нин", на сторінках якої Сергія Юлійовича ­часто-­густо критикували. Ще й друкували карикатури. Вітте це набридло. Він запропонував Антоновичу заснувати видання, яке б опонувало "Киевлянину". Пообіцяв підтримку. ­Зокрема й тим, що дозволить друкувати розклад руху поїздів виключно у "професорській" газеті. Тож численні пасажири хочеш не хочеш купуватимуть саме її. Антонович погодився. Вклав у справу власні гроші. І 25 грудня 1886 року вийшло перше число газети "Киевское слово".

Видання мало комерційний успіх, професор швидко розбагатів. Невдовзі на престижній вул. Володимирській почав зводити триповерховий житловий будинок у "візантійському" стилі. Редакцію "Киевского слова" теж розмістив у ньому.

За п'ять років, 1892-го, Вітте призначили міністром шляхів сполучення. Від'їжджаючи до Петербурга, пообіцяв другові "вибити" для нього чин дійсного статського радника – цивільний відповідник генерала. Зустрічаючись із міністром народної освіти Іваном Деляновим, Сергій Юлійович неодмінно згадував про чудового професора Київського університету Антоновича. Міністр хотів догодити новому фаворитові царя Олександра ІІІ – Вітте стрімко йшов ­угору, того ж року обійняв посаду міністра фінансів Російської ­імперії. Тож Делянов поцікавився, чим міністерство освіти може відзначити київського професора.

– Він гідний дійсного статського радника, – відповів Вітте.

Делянов звернувся до ради Київського університету із запитом – чи нема перешкод, щоби професору Антоновичу дати "дійсного статського". В університеті вирішили, що йдеться про іншого професора Антоновича, – Володимира Боніфаті­йовича, історика, популярного викладача. Тож відповіли міністрові: кандидатура гідна, перешкод нема, підтримуємо.

На ініціали нагороджуваного міністр уваги не звернув. І відправив імператору папери на присвоєння проф. ­Антоно­вичу В. Б. звання дійсного статського радника. А невдовзі ­повідомив Вітте, що питання вирішене позитивно. ­Сергій Юлійович відстукав телеграму Афіногенові Яковичу: ­вітаю дійсного статського радника. Антонович негайно подав цю новину в "Киевском слове". Численним привітанням від ­друзів, колег і знайомих не було кінця-краю. Та раптом "Киевлянин" друкує іронічну замітку, що генеральський чин насправді одержав не Афіноген Якович, а інший Антонович – Володимир Боніфатійович. Самозванець мимоволі, професор повідомив Вітте про прикру помилку.

Міністр фінансів помчав до Делянова з вимогою іншого подання. Ще одного – бо в Антоновича-історика вже не ­відбереш дійсного статського радника. З другої спроби гене­ралом ­зробили і "правильного" Антоновича. Але увесь Київ побачив, що високий чин той отримав "по знайомству". ­Афіноген Якович став об'єктом жартів. Полишив редагування ­газети на дружину, а сам подався до Санкт-Петербурга. Вона ­невдовзі ­продала газету й поїхала до чоловіка. Вітте прилаштував приятеля "товаришем" міністра фінансів – тобто своїм ­заступ­ником. ­Доручив розробляти залізничні ­тарифи й ­устави ­ощадних кас. Але щойно Сергія Юлійовича зняли з міністерської посади, "пішли у відставку" і його друга. Професор повернувся до Києва й доживав віку на генеральській пенсії.

×