На цих знімках мої дід і баба проводжають в армію своїх синів. Середульшого Івана – 1968 року, молодшого Миколу – 1971-го. У нашому селі Гордіївка Тростянецького району на Вінниччині цей звичай так і називався – "випровадини".
– Я був на роботі в Ладижині, коли прийшла повістка з воєнкомату, – згадує мій батько, 64-річний Іван Тисячний. – Приїхав додому, а мама із сусідками вже гуси патрають – готуються до випровадин. Ще й при гасці, бо світла до нашої вулиці тоді ще не дотягнули були. Ввечері пішов до клубу, покликав хлопців. На другий день зранку до хати збіглася молодь, рідні.
На випровадини в колгоспі можна було "виписати" – тобто взяти в рахунок зарплати – барана. За столом по колу пускали трилітрову банку, перев'язану біля горла стрічкою. У неї гості кидали гроші "на дорогу солдатові" – 1, 3 або 5 карбованців. Їли-пили, співали-танцювали. А зранку майбутнього солдата відправляли в район до військкомату. Із дому батьки випроводжали його з хлібом – на щасливу дорогу. Хлопець виходив із хати, повертався, кланявся батькам. Вони його благословляли на легку службу. І так тричі.
Кожна дівчина хлопцеві, що йшов в армію, "в'язала лєнту" – пов'язувала кольорову стрічку. Але червону – лише кохана, яка мала його дочекатися. Їдучи в кузові вантажівки до військкомату, призовник знімав із себе по стрічці й пускав у повітря. Доки мчали селом, їх ловили діти. Решту, якщо залишалися, віддавав матері додому.
– То вже не парубок, якщо в армії не був, – продовжує батько. – Дівчата за таких не хотіли йти заміж. Хіба справді був слабий. Але і таких лікували й забирали – у держави був план.
Випровадини влаштовували до кінця 1980-х. Пам'ятаю, малою ходила з батьками на такі урочистості. На городі або подвір'ї напинали брезентовий шалаш. Кликали музик або шукали найпотужніший у селі магнітофон.
Тепер хлопців теж проводжають в армію. Але роблять це в барі чи вдома у вузькому колі. Бо в селах давно немає стільки молоді, щоб прийшла погуляти. Та й перестали випровадини бути святом.
4 
1
Коментарі