"Так не знаю, чи йому б у пазуху вліз, тому кобзареві, або його собі в пазуху взяв"

Серед лірників укорінилася погана звичка – "передай не все, що сам знаєш"

"Якось прийшли ввечері до Лисенка й побачили у великій залі незвично гарно живу картину: душ 30 дівчат-курсисток і хлопців-студентів у мальовничих народних убраннях, які обсіли навкруги старезного кобзаря і слухали його спів. Вересай не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, тому не співав, а речитативно шамкав. І спів його не зробив на нас ніякого враження, зате на кобзі він грав артистично", – писав у спогадах меценат Євген Чикаленко про кобзаря Остапа Вересая.

Остап – син незрячого кріпака Микити Вересая із села Калюженці Прилуцького повіту Полтавської губернії, народився 1803-го, точна дата невідома. Втратив зір у 4 роки. Батько заробляв на життя грою на скрипці на різних святах. Часто в їхній оселі збиралися кобзарі та лірники.

 

"То як кобзар прийде в хату до мого батька, стане грати, співати, – то я коло його. Так не знаю, чи йому б у пазуху вліз, тому кобзареві, або його собі в пазуху взяв! До той кобзар розібрав діло, що, мабуть, люди були б з мене, та й каже: "Ти, Микито, оцього хлопця оддай у науку, – може, з нього кобзар буде!" – згадував Остап Вересай.

Тяжкі умови та переслідування з боку влади змушували народних співців об'єднуватись у братства. Членами братства, чи, як казали, гурту, могли бути лише ті люди, які мали каліцтва. Щоб стати співцем, потрібно було добре навчатися кобзарської та ліричної справи. Хлопці, які виявляли бажання йти в науку до старшого кобзаря, мали навчатися в нього протягом двох-трьох років. Учень повинен був опанувати гру на лірі та кобзі, вивчити кілька релігійних пісень, псалмів, молитов, історичних, сатиричних та інших пісень. Також лише кобзарі володіли лебійською мовою.

"Спочатку старий кобзар розкаже про пісенний твір, потім почне співати, а молодший кобзар повторює. Проте слід сказати, що й серед кобзарів та лірників укорінилася погана звичка – "передай не все, що сам знаєш", – згадував кобзар Гнат Гончаренко.

Остап Вересай змінив кількох майстрів. У кобзаря Микити з села Кладьківка вчився тиждень, бо той був гірким пияком – і батькові довелося забрати сина додому. На ярмарку в Ромнах Остап сам обирає майстра – кобзаря Юхима із села Адріяшки. Із ним шість тижнів мандрує різними містами. Але той невдовзі помирає. Після смерті Юхима проходить навчання в Семена Кошового. Майстри помічають в учня хорошу пам'ять. Тож замість обов'язкових трьох років навчається чотири місяці й отримує благословення майстра на самостійне кобзарювання.

Влада побоюється кобзарів за правдивість їхніх пісень, а також за популярність серед простого народу. Нерідко їх б'ють, розбивають бандури, проганяють із ярмарків, іноді забирають до в'язниці.

Вересай багато мандрує, заробляючи на прожиття.

"Заможні селяни не тільки не подають бандуристам нічого, але частенько виганяють утришия з двору, називають ледащом. А вже бідні ставляться до них добре й наділяють усим, чим можуть. І в усякому разі ніколи не випустять із двору, не давши попередньо хоч би шматок хліба", – говорив кобзар.

Якось у селі Рудівка Остап зачарував грою дівчину Явдошку. Закохується та ходить до неї упродовж року. Врешті Явдошка дає згоду на шлюб. У день вінчання, коли піп запитав, чи обіцяють вони вірність одне одному, дівчина вирвала руку, яку вже пов'язував священник, і кинулася прожогом із церкви. Злякалася, що на все життя може пов'язати долю зі сліпим. Той боляче переживає це.

Якось Вересай ішов своїм селом і до нього заговорила дівчина. Дала йому напитися з відра. Хотина була козацькою донькою. У дитинстві перехворіла на віспу, тому її називали рябою. Старий козак Гнида сам запропонував Остапові одружитися.

"Сватай Хотину. Ви обоє рябоє – ти сліпий, вона поколупана, в тебе молода з-під вінця втекла, а в неї – молодий утік. Якурат пара", – говорив батько дівчини. Згодом виявилося, що він недарма поспішав із заміжжям доньки – наречена вже була вагітна. Невдовзі Хотина народила дівчинку. Діти, що народжувалися від Остапа, помирали. Через це він майже не був удома, а пішов у суцільну мандрівку.

В одній з них познайомився з художником Левом Жемчужниковим. Той захопився грою Вересая та унікальністю пісень. Намалював його портрет, а також познайомив із Пантелеймоном Кулішем, який записав від Остапа декілька пісень. Куліш розповів про співця Тарасові Шевченку. 1860 року Шевченко прислав Вересаю гроші, а також примірник "Кобзаря" з підписом: "Брату Остапу від Т.Г Шевченка".

1871-го Вересай уперше відвідав Київ. Там він виступив на запрошення Григорія Ґалаґана на відкритті колегіуму. 28 вересня 1873 року Ґалаґан також ініціював засідання Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, на якому Вересай виконав кілька пісень. Виконанням він вразив навіть композитора Миколу Лисенка.

"Остап Вересай за всіма даними є останній представник кобзарів чи бандуристів, які вміють грати на кобзі й знають старі пісні та думи", – писав етнограф і фольклорист Олександр Русов.

1875-го в супроводі Миколи Лисенка й етнографа Павла Чубинського Вересай поїхав до Петербурга, де грав на численних заходах. 22 лютого виступив на сніданку, що його влаштували українці в пам'ять про Тараса Шевченка. Також його запросили заспівати в Зимовому палаці під час лекції з народної словесності професора Міллера. Князі Сергій та Павло (сини царя Олександра ІІ. – Країна) подарували старому кобзареві срібну табакерку з іменним підписом. Також Остап узяв участь у концерті на околиці Петербурга, в Соляному містечку. Послухати кобзаря приїхав композитор Петро Чайковський.

Частина консервативної кобзарської братії не схвалювала вояжів Вересая. За дружбу з панами, хоч це були представники прогресивної інтелігенції, він отримав прізвисько Лабзна, що означає підлабузник. За його вихваляння "золотою табачницею" на цеховій раді в Гадячі кобзарське братство вирішило "відрізати торбу". Тобто відлучити від кобзарського цеху.

До кінця життя Остап Вересай жив у Сокиринцях. Переїхав туди ще після смерті Хотини. Одружився з удовою Пріською Сенчук. В останні роки він майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами. Та все ж приймав запрошення Миколи Лисенка виступати в Києві. Також був частим гостем у родині композитора.

"В одну із павз, коли дружина Лисенка, симпатична Ольга Антонівна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки заскреготали: "Дід, діду, чаю пить, чаю пить!" – "Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки сцять хочеться". Панни зробили вигляд, що не дочули, але й не перепитували, а хлопці пирскали, придушуючи долонями сміх", – писав Євген Чикаленко.

За переказами жителів села Бережівка Прилуцького району на Чернігівщині, в квітні 1890 року кобзар Остап Вересай повертався із сусіднього містечка Срібного до рідного села Сокиринців. Уночі заблукав, упав і замерз у полі. Вранці люди випадково зачепилися за струни його бандури, ті задзвеніли, і так тіло знайшли. Тепер на тому місці на трасі йому поставили пам'ятник.

Погодилася на заміжжя після семи років сватання, коли Вересай гірко запив

Після смерті Хотини Остап Вересай переїхав до села Сокиринці, нині Чернігівська область, на запрошення Григорія Ґалаґана, який мав там маєток. Той узяв на утримання старого кобзаря та виділив йому хату.

У селі жила вдова Пріська Сенчук. Ве­ресай знав її ще дівчиною. Вона бувала на вечорницях, де він грав. Ще тоді весела дівчина припала йому до душі. Але Пріська вийшла заміж. Коли овдовіла, залишилася з трьома дітьми. Остап почав заносити те, що заробив. Жінка не заперечувала, але нічого не просила.

– Було, прийду до неї, стою та й співаю під вікном чи під дверима, – цитував оповідь Вересая етнограф Олександр Русов. – Вона каже: "Не ходи ти до мене: сором мені од людей! Іди к чортовому батькові!" А я їй: "Не жени ти мене, матері твоїй біс! Іди за мене заміж, не одказуй!" А сам плачу.

Пріська погодилася на заміжжя після семи років сватання, коли Вересай гірко запив, а з того задумав вішатися.

– Ох, одружила мене з цим дідом його бандура, – казала згодом. – Як прийде сватати, до й вижену; а як заграє на бандурі – до й заверну!

Повінчалися за четвертак. Дружина згадувала, що чоловік був ощадливий, навіть скупий, і гульнути не любив: на зиму збирав вісім пудів хліба та вісім мірок сухарів, мірка дорівнювала 16–25 кг.

×