Про створення Української Гельсінської групи оголосили в Москві
– Кожен, хто вважається "неблагонадійним", втрачає роботу за фахом. Кадри сторожів, кочегарів і чорноробів поповнюються за рахунок письменників, юристів, філологів. Психлікарні все ще використовуються як установи для "перевиховання" інакодумаючих. Штучно виготовляють кримінальні справи, де немає політичних мотивів. Небажання працювати на КДБ – тобто бути стукачем – переслідується із садистською жорстокістю, – йдеться в одному з програмних документів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Скорочена назва – Українська Гельсінська група, УГГ. Про її створення оголошує Микола Руденко на прес-конференції 9 листопада 1976 року. Зустріч проводять проводять у московській квартирі журналіста Олександра Гінзбурга. Це єдиний спосіб достукатися до світу. Бо ж у столиці СРСР перебувають десятки кореспондентів західних пресових агентств, працівники посольств, консульств, торговельних представництв.
Засновники УГГ добре знають про порушення прав людини в країні. Юрист Іван Кандиба за участь у розробці програми робітничо-селянської спілки відсидів у таборах 15 років. Фантаста Олеся Бердника "за відхід від соцреалізму" виключили зі Спілки письменників. Хіміка за освітою Оксану Мешко 1947-го звинуватили в замаху на Микиту Хрущова – на той час першого секретаря ЦК КП(б)У. Засудили до 10 років таборів. Генерал Петро Григоренко на партконференції в Москві розкритикував культ особи Хрущова. За це його звільнили з військової академії й ізолювали у ленінградській спецпсихлікарні. Історик Микола Матусевич позбувся роботи в Київському університеті – бо "неблагонадійний".
Микола Руденко довгий час був вірним комуністом. Але після викриття злочинів сталінізму переосмислив власні погляди. Його виключили з партії і Спілки письменників, позбавили групи інвалідності. Мусить працювати нічним сторожем.
Тієї ж ночі невідомі закидають уламками цегли й камінням будинок Руденка в Кончі-Заспі під Києвом. Господиня Раїса Руденко і її гостя Оксана Мешко викликають міліцію. Ті прибувають через 2 години. Оглядають розкидане каміння і їдуть геть. Складати протокол відмовляються. Після повернення з Москви поет фотографує рейвах у помешканні. Міліціонери забирають "речові докази". Однак слідства не проводять.
Через місяць починають обшуки найактивніших членів групи. Руденку підкидають 39 доларів. Олесю Берднику – порнографічні листівки. У будинку учителя, а після ув'язнення різнороба Олекси Тихого конфіскують непридатну для стрільби німецьку гвинтівку. Ще до війни її знайшов брат. Закинув на горище й забув.
5 лютого 1977 року – перші арешти. Руденка і Тихого протягом тижня судять у Дружківці Донецької області. Обом закидають "розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад". Під час слідства звинувачення змінюють на "антирадянську агітацію і пропаганду".
Слухання проводять у ленінській кімнаті контори "Змішторг".
На невеликому підвищенні-подіумі стоять стіл із трибуною. Ліворуч за перегородкою – лава підсудних, навпроти – судді. На змонтованих над їхніми головами полицях – 49 томів судової справи. А на столі – поіржавіла німецька гвинтівка, "вещдок" терористичних намірів дисидентів.
"Там усе було закрито, – пише Раїса Руденко у спогадах "Лукавая она была, советская власть". – Територія охоронялася так званими дружинниками у чорних костюмах із червоними пов'язками. Людям казали, що судять двох, які працювали на м'ясокомбінаті, товкли скло і кидали в дитячу ковбасу – щоб важча була. Розраховували, що як їх будуть вести, то люди кричатимуть і проклинатимуть їх – бо ж вони ту ковбасу дітям дають".
Родичів Тихого – матір і двох синів – кличуть у передостанній день розправи. Зате одразу завозять "обурену громадськість"- партійців із різних районів області. Коли Олекса робить зауваження судді чи адвокату, який захищає підсудних лише формально, публіка показово галасує.
Завідувач кафедри української мови й літератури Донецького університету Ілля Стебун аналізує праці Тихого. Стверджує, що спілкувався з підсудним раніше, і той висловив ворожі погляди на національне питання. Зокрема, ненавидів російську мову. Вирок Тихому – 10 років таборів особливо суворого режиму і п'ять років заслання, Руденкові – сім і п'ять відповідно.
"Ніякої моєї вини в тому, що мені дали 15 років, нема. Але закон для суддів ніщо був і, мабуть, поки що буде. Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов'язком. Злочину ніякого не скоїв. Хай мучаться ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає. Правда, іноді після смерті", – пише Тихий сестрі Олександрі з табору в Мордовії.
23 квітня 1977-го арештують Миколу Матусевича і випускника Львівського політехнічного інституту Мирослава Мариновича. Окрім традиційних звинувачень, першому пригадують випадок "хуліганства" чотирирічної давнини. Слідство триває 11 місяців.
"В ходе следствия Матусевич продолжает категорически отказываться от дачи каких-либо показаний, – йдеться в доповідній записці голови українського КДБ Віталія Федорчука на ім'я першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького від 17 травня. – Содержащемуся вместе с ним в камере оперативному источнику рассказывает, что они заранее договорились – в случае ареста всю вину возьмет на себя один Руденко.
Касаясь направленности действий "группы", утверждает, что если бы удалось добиться уступок правительства по поводу Хельсинских соглашений и предотвращения конституционных нарушений, то потом можно было бы бороться за отделение Украины. Перед сокамерником Матусевич стремится создать впечатление человека, твердо стоящего на избранных позициях и готового даже публично подтвердить свои националистические убеждения".
Із того ж документа: "На допросе Маринович заявил, что будет давать показания только о себе и своих действиях. Он признал свое членство в "группе", а также участие в составлении и распространении изъятых у него материалов. Однако эти действия не считает антисоветскими. Утверждает, что "группа" исполняла "правозащитные функции" в отношении лиц, осужденных за антисоветскую деятельность, и других граждан, законные права которых якобы нарушались".
Судять у Василькові під Києвом у березні 1978-го. Процес нагадує той, що відбувся за рік до цього у Дружківці. Обох карають сімома роками ув'язнення в таборах суворого режиму і п'ятьма роками заслання.
"Коли Матусевич доказував, що його виключили з педінституту за переконання, а не за неуспішність в науці, що пробував доводити прокурор, публіка жваво реагувала сміхом і вигуками, – повідомляє інформаційна служба "Смолоскип", що діє при однойменному видавництві в місті Балтимор, США. – До замішання і вигуків дійшло також, коли він хотів розказати про гоніння, яких йому довелось зазнати, будучи 15 разів звільненим із роботи. Суд не те, що не хотів його вислухати, а й на кожному реченні його переривав під оплески і гудіння "громадськості".
30 листопада 1977-го Петро Григоренко отримав дозвіл на піврічну поїздку до США для лікування. Через три місяці президія Верховної Ради СРСР позбавляє його радянського громадянства. Генерал дає прес-конференцію у Нью-Йорку.
– Сьогодні – найсумніший день мого життя. У мене забрали право померти на батьківщині, – каже.
Проходить психіатричну експертизу. Висновок: "Усі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий глузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію – ми зустріли щиросердечне здоров'я".
Григоренко продовжує брати участь у правозахисній діяльності – як закордонний представник УГГ. Виступає на Сахаровських слуханнях у Вашингтоні – міжнародному форумі про порушення прав людини в СРСР. Відстоює права кримських татар. Зокрема підписує відкритого листа до міністра внутрішніх справ СРСР Миколи Щолокова і голови КДБ Юрія Андропова на захист Мустафи Джемільова.
"Це фактично перша вістка з батьківщини, писана від душі, розрахована на нас безпосередньо, – відписує генерал Оксані Мешко в серпні 1978-го. – Я став, як кажуть, тонкосльозий, і поплакав над твоїм листом. Прямо наочно уявив собі сливки на Верболозній. Так гірко стало на душі від відчуття, що вже ніколи їх не покуштую. Я, звичайно, як і ти, живу вірою в те, що батьківщина стане вільною. І з любов'ю прийме синів своїх, які життя своє оддали за неї. Але іноді розум забере верх над вірою, і так якось кепсько стане на душі. Бо ж розум не бачить змін на найближче, а кінець життя йому помітен".
В Україні тривають репресії. 12 грудня 1977-го в Чернігові затримують Левка Лук'яненка. Працював електриком в обласній дитячій лікарні. Під час слідства він оголошує голодування і зрікається радянського громадянства. Вирок – 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і п'ять років заслання. Помітка – "особливо небезпечний рецидивіст".
Вчитель української мови Василь Овсієнко відбув чотири роки таборів за поширення самвидаву. Після звільнення працює художником-оформлювачем у колгоспі села Леніне – тепер Ставки Радомишльського району Житомирської області. 18 листопада 1978-го до нього приїжджає 72-річна Оксана Мешко. Розповідає, що майже всіх членів Української Гельсінської групи арештували.
"Подивився я на бабу Оксану, яка ледве не сама б'ється з цілою Імперією Зла, подивився на себе – усе ж таки якісь штани носиш. І я зважився, – розповідає Овсієнко в книжці "Світло людей". – Тільки домовилися, що я поки що буду "не на поверхні". Бо хто підписує документи Групи – тому недовго бути на волі. Узявся я написати про становище таких, як сам, піднаглядних і політзасланців. Це мало означати, що мене "вирахують" і візьмуть трохи пізніше. Коли ж арешт буде неминучий або коли вже заарештують, тоді хай оголосять мене членом Групи".
Коли проводить гостю на автобус, їх обох затримує міліція. Вантажівкою-"газиком" везуть у будинок сільської ради. Оскільки приводу для арешту немає, Василя відпускають. На виході відбувається сутичка з міліціонером. Оксану Мешко везуть у невідомому напрямку.
Овсієнко пише заяву на ім'я районного прокурора. Замість розслідування проти нього відкривають кримінальну справу. Засуджують до трьох років таборів суворого режиму.
До 1982-го практично всіх членів Української Гельсінської групи арештують за фіктивними звинуваченнями або ж під тиском "органів" змусять виїхати на Захід
170 років – загальний термін ув'язнень 24 членів Української Гельсінської групи, засуджених упродовж 1977–1985 років. Такі дані наводить Василь Овсієнко у статті "День народження Української Гельсінської групи. КГБ салютує уламками цегли"
5 членів Української Гельсінської групи померли в неволі. Наклав на себе руки Михайло Мельник, у таборах загинули Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко і Василь Стус
Московська Гельсінська група саморозпустилась під тиском КДБ
Гельсінський заключний акт підписали керівники СРСР і 35 держав 1 серпня 1975 року. Зобов'язались дотримуватися прав людини в межах Загальної декларації ООН від 1948-го. Українська РСР – член-засновник ООН, член ЮНЕСКО, МАГАТЕ й багатьох інших міжнародних організацій – не брала участі в перемовинах і підписанні. Так вирішив радянський уряд.
Дисиденти отримали можливість розгорнути легальну боротьбу за свої права. Першими цим скористалися москвичі. 12 травня 1976 року в помешканні лауреата Нобелівської премії Андрія Сахарова оголошено про створення Московської Гельсінської групи. Її члени – фізики, історики, правозахисники, літератори. Готували інформаційні матеріали, які розсилала країнам – учасницям Гельсінського процесу.
Протягом півтора року аналогічні організації створено в Україні, Литві, Грузії, Вірменії. У Польщі діяв Комітет громадського захисту, у Чехословаччині – група "Хартія-77".
План ліквідації Гельсінського руху розробляв голова КДБ Юрій Андропов. Під тиском спецслужб МГГ саморозпустилася 1982 -го. Натомість УГГ продовжила діяти. Під час мітингу у Львові 7 липня 1988-го вона трансформувалася в Українську Гельсінську спілку. Ще через два роки на її основі створено першу легальну політичну силу в Українській РСР – Українську республіканську партію.
16 
1
Коментарі
1