"Софія Київська є найбільшим архівом графіті на теренах колишньої Русі"

6

Фото: Фото: Ольга Каменєва

Сергій Висоцький, якому 15 липня виповнилося б 90, майже все своє наукове життя досліджував графіті та фрески Софії Київської. З чого й коли почали вивчати написи, вишкрябані на стінах найголовнішого храму Київської Русі?

– Особливу увагу на графіті на стінах Софії Київської звернули в 1930х, із початком реставраційних робіт у соборі. Доти фрески в ньому були закриті олійним живописом. Коли реставратори почали їх розчищати, стали виявляти графіті. З початком війни про них забули. 1947 року академік Борис Рибаков видав першу статтю про ці графіті – "Іменні написи XII століття в Софії Київській". Відтоді розпочалося їх дослідження, яке і продовжив Сергій Олександрович Висоцький.

До нього графіті не розглядали як важливе історичне джерело, а вважали ілюстрацією до фактів, згаданих у літописах. Висоцький 23 роки їх досліджував, і саме завдяки цій роботі епіграфіку – науку про написи, виконані не на основному матеріалі для письма, – почали сприймати як самодостатню галузь. Графіті стали використовувати як історичні джерела. Висоцький перший почав систематизувати їх, фотографувати і виготовляти прорисовки. Працював уночі, коли відвідувачі не заважали. Але як дослідника Висоцького не зовсім розуміли. Деякі колеги насміхалися, що він сам ці написи дряпає.

Графіті дуже важко побачити. Неозброєним оком видно тільки якісь пошкрябини на стінах. І в цьому треба розібратися, виділити текст, встановити його датування.

Сергій Висоцький у Софії Київській дослідив 311 графіті. Ви віднайшли понад сім тисяч. Він перебирав знайденими на стінах собору написами?

– Коли працював Висоцький, то був час становлення епіграфіки. Тоді графіті залучали тільки як ілюстрації до історичних фактів, отриманих із традиційних писемних пам'яток. Тому Сергій Олександрович мав орієнтуватися на попит і вводити в науковий обіг лише ті написи, які вважав цікавими й важливими. Тепер же стіни Софійського собору досліджують на наявність усіх графіті, навіть якщо від них збереглася лише літера. Це дає статистичну інформацію – про популярність певного святого, можливість залишати написи в тому чи іншому місці тощо. Сьогодні триває підготовка до видання багатотомного "Корпусу графіті Софії Київської", де планую опублікувати всі виявлені написи й малюнки.

Графіті дуже важко побачити. Неозброєним оком видно тільки якісь пошкрябини на стінах

Зараз Софія Київська є найбільшим архівом графіті на терені колишньої Русі. По інших храмах таких систематичних досліджень не проводили. Більшість графіті в Софійському с­оборі – ХІ–ХІV століть. Трохи менше XV. І знову зростає кількість із ХVІ століття. З XVIII сторіччя, коли стіни храму покрили олійним живописом, люди перестали залишати графіті. По олії видряпувати написи стало неможливо.

Тобто графіті писали для того, щоб їх помітили інші? А шкрябати на стінах храму не було гріхом?

– Раніше вважали, що графіті писали крадькома. Богослужіння було довге, присутні стомлювалися й від нудьги дряпали стіни. Але певна частина написів виконані на висоті людського зросту, великого розміру. Ніяк не можна сказати, що вони зроблені крадькома. Є й дрібні написи, але більшість були призначені для загального огляду.

У Церковному уставі князя Володимира Великого "різання стін" за тяжкістю провини прирівнювали до посічення хреста або розриття могил – "крест посікают, или на стінах ріжут" – і карали 20 ударами палицею. Однак величезна кількість графіті не тільки на стінах Софії Київської, а й у церкві Спаса на Берестові, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, в Успенському соборі Лаври свідчать, що писали всюди, де була така можливість.

Учневі давали голосну літеру, а він мав з усіма приголосними по порядку утворити склади

Є графіті навіть у вівтарних частинах храмів, куди нога мирян не ступала. Хтохто, а священнослужителі мали б дотримуватися заборони "різати стіни" храму. Виходить, у свідомості тогочасних людей не було розуміння, що вони чинять щось погане. Традиція видряпування графіті в церкві прийшла з Візантії разом із християнством. Молитва, залишена на стінах храму, на думку людей того часу, була постійно звернена до Господа, доки храм стоїть.

Тобто переважна більшість графіті на стінах Софійського собору – молитви?

– Так. А ще – пам'ятні написи. Наприклад: про поставлення митрополита Іларіона, про поховання князів Ярослава Мудрого та Всеволода Ярославича у храмі.

Невелика категорія – цитати літургійних творів. У Софії є вишкрябані два унікальні записи Херувимської пісні, прямий переклад із грецької на слов'янську, що не дійшов до нас у писемних пам'ятках. При соборі, очевидно, був не тільки центр переписування книжок, а й перекладацький осередок. Є також дитячі написи й малюнки. Саме завдяки графіті вдалося з'ясувати, що при Софії Київській існувала школа. Традиційною була вправа, коли учневі давали голосну літеру, а він мав з усіма приголосними по порядку утворити склади. Якщо літера "а" – то "ба", "ва", "га" і так далі. Такі записи, але з літерою "о", знайшли в Софії.

Графіті вишкрябували на стінах усім, що мало твердий гострий край – писалами, голками, ножами. За формою прорізів можна встановити, який саме інструмент використаний.

Чи автори графіті повідомляють про історичні події, що не зафіксовані у літописах та інших писемних джерелах?

– Графіті ніколи не виконували заднім числом, а синхронно з подією. Літописи ж часто переписувалися, дещо замовчувалося на догоду якомусь князю. Тому цінність графіті як автентичних джерел дуже висока. Пам'ятні написи можна поділити на три категорії. Перша – місцевого характеру. Приміром, смерть якогось священика чи члена його родини.

Графіті ніколи не виконували заднім числом, а синхронно з подією. Літописи ж часто переписувалися

Друга категорія – написи про загальнодержавні події, як­от про смерть чи поховання князя. Найвідоміший – зі згадкою Ярослава Мудрого: "В літо 6562 (1054) місяця лютого у 20 успіння царя нашого у неділю в тиждень святого мученика Федора". За літописом відомо, що князь помер у суботу 19 лютого 1054 року, безіменний автор зазначив дату його поховання в Софійському соборі. У записі про поставлення митрополитом Іларіона є дата 12 лютого. Її нема в жодному літописі, там зазначений тільки рік – 1051. Є графіті про укладання миру на Желяні між князями Святополком, Володимиром та Олегом у 1090х. Про цю подію літописи мовчать.

З воєнними виправами пов'язаний один запис. Його автор – Осія, кухар Бориса В'ячеславича, князявигнанця, який загинув 1078 року. Кухар писав: "Господи, поможи рабу своєму Осієві, який писав це, йдучи в ємь". Ємь або хяме – це фінська народність на півночі, на яку, за правління Ярослава, стала зазіхати Київська Русь. Про цей похід не повідомляють навіть північні літописи, а ми на підставі згадки князя, який загинув 1078 року, встановили, що такий похід був.

І третя група написів – про долю всього людства, як­от Страшний суд. У Софії Київській зафіксовані всі поширені в середньовічній Європі та Візантії дати кінця світу – 1022й, 1033–1036й та 1492й. Вважали, що наприкінці першого тисячоліття мине Царство Господнє і буде друге пришестя Христа й кінець світу. 1022й став роком кіріопасхи, коли Благовіщення та Великдень збіглися – 25 березня. За тодішніми розрахунками, саме цього дня й мав настати кінець світу.

Із другою датою опирались на одкровення Івана Богослова, що Христос на тисячу років скував Сатану в пеклі. Як мине цей період, диявол буде звільнений та прийде в цей світ. Бог дасть йому можливість володарювати три з половиною роки, а потім настане кінець. 1033го, тисячоліття після смерті Христа, стали очікувати пришестя Сатани. Таких записів у Софії три. Є також запис 1036 року з молитвами "Господи помози рабу своєму Петрови и Николи", а внизу грецькою приписка "Помилуй нас Святий Господи".

Рекордсменом є фреска з образом святого Онуфрія. На ній понад дві сотні графіті

1492й – 7000й від створення світу: цей рік базувався на одкровенні Мефодія Патарського. Він рахував один день створення світу за тисячу років. Господній тиждень відповідно триватиме 7 тисяч років: 5508 від створення світу плюс 1492 – від народження Христа. У Греції навіть не розраховували пасхалії на 7001й. Такої концентрації всіх дат Другого пришестя й Страшного суду, як на стінах Софії Київської, немає в жодній писемній пам'ятці. Там вони розпорошені.

Де саме на стінах собору найчастіше вишкрябували написи?

– Що популярніший був святий, то більше графіті залишали на його фресці. Саме зображення автори графіті намагались не пошкодити, писали на довколишньому тлі. Більшість написів і малюнків виконані на рівні людського зросту, хоча деякі зроблені навколішки. Декілька розташовані на висоті понад 3 метри від рівня долівки. Очевидно, їх лишали майстри, які поновлювали живопис.

На одних фресках написів до десятка, на інших – сотні. Рекордсменом є фреска з образом святого Онуфрія в південній галереї собору. На ній понад 200 графіті. Є версія, що там були вмуровані частинки мощей святого. Запис 1019 року про прихід Ярослава Володимировича до влади в Києві виконаний на фресці святого Пантелеймона, який був особливо шанований у родині князя. Ярослав мав від народження проблеми зі здоров'ям, тому цілитель Пантелеймон вважався його охоронцем. На одному рівні з записом приходу Ярослава до влади є напис про його поховання у соборі 20 лютого 1054 року.

У західній внутрішній галереї є цікавий запис прокляття. Автор повідомляє, що Кузьма – злодій, бо вкрав м'ясо: "Козьма тать. Украл еси мясо. Асилонь твои кокошь, аминь". Остання фраза значить дослівно "засилкуй тобі ноги", тобто "бодай тобі ноги сплутало" – образне побажання смерті. І в наприкінці "аминь" – "нехай буде так". Але таких написів небагато в усіх давньоруських храмах: люди усвідомлювали, де вони перебувають.

Які з висновків Сергія Висоцького щодо графіті Софії Київської нині потребують корекції?

– Сергій Олександрович зауважив, що в північній частині храму написів менше, ніж у південній. Перша відводилася для жінок, друга – для чоловіків. Жінки нібито були малограмотні, тож писали менше. Але подальші дослідження показали: це не пов'язано з тим, хто і де стояв, тому що скрізь написи здебільшого виконані чоловіками – судячи з відмінків і текстів. Графіті на стінах лишали, переважно, тоді, коли служби в храмі не було. Отже, робили їх ті, хто мав туди доступ. Здебільшого священнослужителі. Також діти, які навчалися при храмі.

Козьма тать. Украл еси мясо. Асилонь твои кокошь, аминь

Жіночі записи подібні до чоловічих: "Господі, поможи рабі своїй..." Авторка одного звертається по допомогу до святої Софії, бо вона – грішна. В чому саме кається, не знаємо, бо ця частина тексту не збереглася. Відомі й чоловічі покаяння: "Блуд сотворив у святий день". Часто не просто писали своє ім'я, а й поширені формули: "багатому гріхами більше, ніж добрими справами", "грішившому більше, ніж усі люди". Стіни храму виконували функцію сповіді з надією на допомогу, щоб надалі цього уникнути.

Дослідження графіті вимагає високої концентрації. Іноді, щоб дістатися до деяких написів, доводилося і лежати на підлозі, і висіти на мотузці, й пересуватись по риштуванню, тягнучи за собою устаткування. Кожне графіті фотографується, тому що під бічним освітленням добре видно всі прорізи. Потім по надрукованому фото безпосередньо у храмі олівцем роблю промальовки, наводжу контури. Сергій Висоцький наголошував: це необхідно робити в соборі, біля оригіналу графіті, щоб відділити прорізи від випадкових пошкоджень, уникнути помилок і відтворити первісний текст. Самі ж написи лишаються на стіні. Пересічний відвідувач неозброєним оком більшість із них не помітить.

×