Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний побив воєводу царя
"Полковник-самозванець Ярош Сума оголосив про підготовку походу на Москву. Прикриваючись виконанням військового обов'язку перед королем Владиславом, він пограбував місцеві села. Вимагав в управляючого Валеріана Хрушлинського та міщан Рожева надати квартири, фураж і дарунки для його полку. Містечко взяли штурмом. Багатьох мешканців побили і скалічили. Деяких із мосту кидали в Здвиж", – пише 25 серпня 1618 року підстарості житомирському Петрові Жаровському поміщиця Галена Лозко про напад на її володіння в теперішньому Макарівському районі на Київщині.
Навесні того року по українських землях оголошують про набір до війська, яке має вирушити на Москву. Його організовує польський королевич 23-річний Владислав. Хоче повернути собі корону, яку отримав вісім років тому. Тоді разом із запорізькими козаками, відібрав московський трон у самозванця Лжедмитрія ІІ. Але через католицький фанатизм 1612-го бояри вигнали його.
Допомогти королевичу погоджується гетьман 36-річний Петро Конашевич-Сагайдачний. Він обіцяє привести 20 тис. козаків. Узамін хоче отримати право українців на православну віру. Бо після Люблінської унії 1596-го воно було обмежене. Іще просить, щоб шляхта визнала козацькі володіння, не нападала на садиби й не переслідувала родичів.
У травні 1618 року 5 тис. козаків на чолі з гетьманом входять до Києва на постій. Частина війська вже вийшла в напрямку Москви. Решту – дозбирують.
Війську Сагайдачного в Києві надають житло та продовольство. Міщани беруться відремонтувати гармати й забезпечити їх боєприпасами. Закуповують 650 кг пороху і більше тони свинцю. Місцеві майстри виготовляють петарди для підриву фортечних мурів – шкіряні рукави заповнені порохом.
"Пришел пан Сагайдачный с черкассами (козаки. – Країна) и Ливны приступом взял. Кровь христианскую пролил, много православных крестьян с женами и детьми посек неповинно. Поруганья учинил и храмы Божия. Многих жен и детей в плен поимал. Воеводу князя Никиту Черкасского на вылазке взяли, а Петра Данилова – убили. Ливенцев, которых в городе и в остроге застали – всех побили", – пише автор московської хроніки про захоплення українцями міста Лівни біля Воронежа. Тоді це була найпотужніша фортеця в регіоні. Збудували її для захисту московських земель від татар.
Місто Єлець Сагайдачний бере з третьої спроби. Вдаються до хитрощів. Будують пересувні дерев'яні башти, які підвозять до стін фортеці. По них залазять усередину. Їм чинять потужний опір. Поруч із воїнами і міщанами відбиваються члени царського посольства до Криму на чолі зі Степаном Хрущовим. Вони заїхали в місто на ніч. Але тиск запорожців сильніший. Серед захисників починається паніка. Воєвода Андрій Полєв намагається втекти – стрибає в річку біля фортеці. Козаки виловлюють його.
"Елец был взят, потому что воеводе Полеву ратное дело было не за обычай. Сагайдачный обманул его – скрыл в одном месте засаду, а сам с остальными людьми пошел на приступ. Воевода вывел против него все свое войско, а засада вошла в город и овладела им", – пише історик Сергій Соловйов в "Истории России с древнейших времен" 1851 року.
Міщани просять у гетьмана пощади. За це видають царського посланника Хрущова разом із грошима, які він віз до хана. Сагайдачний допитує його, чи не має він листів або документів. Козаки катують – припікають залізом і ламають ребра. Потім водять посла за собою, прикутим ланцюгом до воза.
"Недруг наш и разоритель всего нашего великого царствия польский король умыслил наше Московское государство разорять. И запорожцев полковника Сагайдашного он же со многими людьми прислал в наши городы. Пришедчи искрадом (раптово. – Країна), городы и остроги сожгли. Захватили посла нашего Степана Хрущова. Казну взяли и хотят идти подо все наши городы", – розсилає листи своїм воєводам московський цар Михайло Романов.
Неподалік від Єльця Сагайдачний ставить табір. Відправляє у рейд до Рязані та її околиць 10-тисячне військо на чолі з полковником Михайлом Дорошенком. Хоче розсіяти і підірвати сили московитів. Із Лебедяні й Данкова втікають воєводи, і жителі міст відправляють назустріч своїх посланців із "повинною". Козаки захоплюють Скопин і Ряжськ. Знищують навколишні села. Долають по 60–80 км за день.
Після спустошення Рязанщини козаки рушають до Москви. Цар відправляє їм назустріч військо воєводи Григорія Волконського. Розраховують зупинити Сагайдачного на річці Ока. Але його воякам вдається перехитрувати московитів і захопити два плацдарми – вище і нижче за течією від їхніх позицій. Волконський, а за ним і стрільці тікають.
Козаки зупиняються біля Донського монастиря – тепер у межах Москви. Чекають на 5-тисячне військо поляків, яке весь цей час тримало облогу Можайська. Завершилася для них невдало.
"Бояре с войском вышли было из Москвы, чтоб воспрепятствовать соединению казаков с королевичем. Но на московских людей напал ужас великий. Они без бою пропустили гетмана мимо Москвы в таборы к Владиславу, – пише Сергій Соловйов у "Истории России с древнейших времен". – Ужас москвичей увеличила комета, которая головою стояла над самым городом. Царь и все люди смотрели на звезду и думали, что быть Москве взятой казачеством".
До Петра Сагайдачного на герць (двобій окремих воїнів перед головною битвою. – Країна) виїжджає московський воєвода Василь Бутурлін.
"Сагайдачний вирвав списа в Бутурліна і рвонув до нього, – нотував у щоденнику польський дипломат Якуб Собеський. – Потім блискавично ударив його буздиганом (бойова палиця. – Країна). Його він отримав від королевича. Московит звалився з коня. Сагайдачний не став його добивати. У цьому поході він подав силу свідчень своєї визначної мужності".
Козаки вбивають вершників-охоронців воєводи. Інші воєначальники відступають за мури Кремля.
Командир польського війська Ян Ходкевич і гетьман Петро Сагайдачний беруться розробляти план нічного штурму. Помічник королевича попереджає, щоб козаки не діяли на власний розсуд. Побоюється, що втратить лаври завойовника Москви.
Польські піхотинці мають прорубати сокирами ніші у стінах біля Арбатських воріт. Туди сапери заклали б петарди і підірвали прохід. Так само мали діяти і біля Тверських воріт. Здійснити штурм планують 10 жовтня.
За півдня до початку атаки Ходкевичу стає відомо про зраду двох саперів-французів – Юрія Безсона і Якова Беза. Вони переходять на бік московитів і розповідають про план штурму. Радять зміцнити всі ворота додатковими зрубами та землею.
Ходкевич не змінює плану наступу. О третій ночі запорожці з бойовими криками кидаються до стін Москви. Цим мають спантеличити городян. Але ті готові до оборони. Натомість козаки бачать свіжовикопаний рів. Драбини через нього виявляються закороткими, щоб дістати верхівки муру.
До Тверських воріт підійти не вдається через постійний вогонь. Біля Арбатських – закладають вибухівку й підривають петарди. Але пройти через пролом вояки не можуть – московські стрільці ведуть безперестанний вогонь. На світанку штурм припиняють.
Облога триває до грудня. Козаки рейдують навколо Москви та спустошують землі. Польському урядові бракує грошей для продовження війни. Королевич Владислав зрікається претензій на московський трон. 1 грудня 1618 року підписує з Москвою Деулінське перемир'я. За ним Річ Посполита отримує Смоленськ, Чернігів і Новгород-Сіверський.
14 міст Московського царства взяли під контроль козаки Петра Конашевича-Сагайдачного протягом липня–жовтня 1618 року – Лівни, Єлець, Лебедянь, Данков, Скопин, Ряжськ, Песочня, Сапожок, Шацьк, Касимов, Казір, Буцький, Матіїв Город і Романов. Подолали понад 1200 км. Їхні союзники поляки під керівництвом королевича Владислава за цей час пройшли 250 км і не взяли жодної фортеці
"Матеріальний вислід походу на Москву був великий, і ще більше було моральне значення. Немає сумніву, що він високо підніс славу українського війська. Ціла заслуга в цьому лежить у таланті Сагайдачного як вождя й у великій бойовій здатності козаків. Це зразок високої воєнної школи, яка набагато перевищує школу сходу, а навіть заходу Європи. Сама Московщина характеризує козаків у поході, називаючи їх "змії люті та вовки хижі", –
пише історик Юрій Крохмалюк (1904–1994) у розвідці "Воєнний шлях Сагайдачного на Москву 1618 року", яку видав у Львові 1936-го
"Охороняли патріарха, ніби бджоли свою матку"
"Не можна застосовувати проти Київської православної митрополії насильницьких засобів. На перешкоді маємо козаків – войовничий і сміливий народ. Він стоїть на сторожі. Часом із просьбою, часом із грозьбою на устах, але завжди зі зброєю", – пише 1622-го папський нунцій Козимо де Торес у Рим.
Із-під Москви Петро Сагайдачний із 20-тисячним військом приходить до Києва, де його проголошують "Гетьманом Київської України та усього Війська Запорозького". Разом з усіма козаками записується до Київського братства.
Польський король Сигізмунд ІІІ не дотримує обіцянок перед козаками, які давав перед спільним походом на Москву 1618 року. Обмежує реєстр найнятих на королівську службу – трьома тисячами. Усі, хто вступив до війська протягом останніх п'яти років, мають повернутися до колишніх панів. Не змінює і ставлення до православних, які вважаються поза законом. Ігнорує петицію щодо права обирати митрополита і єпископів.
У березні 1620-го в Україну прибуває Єрусалимський патріарх Феофан. Його зустрічає загін на чолі з Сагайдачним. Козаки супроводжують патріарха до Києва, "оточивши його, охороняли, ніби бджоли свою матку". Через війну поляків із турками на території теперішньої Румунії не може повернутися. Живе в Києві майже рік.
Феофан має повноваження від Константинопольського патріарха Тимофія "справувати всі архієрейські справи у підлеглих царгородському патріархові єпархіях". Надає Київському братству право патріаршої ставропігії – підпорядковує його Константинополю.
Представники польського короля стурбовані, що Феофан так довго перебуває в Києві. Пропонують для нього супровід польських жовнірів. До Києва прибуває королівський ключник Щесний Почановський і запрошує до Кам'янця.
Тоді Петро Конашевич-Сагайдачний береться активніше переконувати патріарха висвятити митрополита та єпископів на українських і білоруських землях.
– Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелейність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив. Не залишай нас тут переслідуваних і без пасторів. Ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе на дорозі цієї подорожі в ім'я Христа який лютий звір, – звертаються до Феофана козаки.
У серпні 1620-го в церкві Братського Богоявленського монастиря у Києві, на Подолі, збираються православне духовенство і козацька верхівка. Роблять це вночі. Вікна церкви затуляють дошками і завішують цупкими шторами. Сагайдачний виставляє охорону. Літургію служать ледь не пошепки. Замість хору участь у ній бере єдиний півчий. Феофан висвячує митрополитом ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря Йова Борецького. За ним – п'ять єпископів.
Дорогою додому патріарх висвячує інших владик по українських землях. У прикордонному містечку Буша – тепер село в Ямпільському районі на Вінниччині, він розгрішує козаків за війну проти православної Московії. Дякує варті й рушає далі.
У Варшаві дізнаються про посвяту і не приховують обурення. Йов Борецький у листі до польського короля виправдовується, що козаки не залишили вибору ні йому, ні Феофанові. Назріває війна з турками. Сигізмунд ІІІ потребує допомоги українців, тому відкладає вирішення питання з митрополією на пізніше.
2 
35413
Коментарі