Кавалер, щоб призначити дівчині побачення, заздалегідь надсилав їй листа. А щоб зустрітися того ж дня, відстукував телеграму. Було це не так давно – 40 років тому. На початку 1970-х багато сімей навіть у Києві – столиці Української РСР – не мали хатнього телефону. Мусили бігали дзвонити на вулицю до автомата.
Апарат висів у жовтій кабінці з написом "Телефон". Набравши номер і почувши відповідь, треба було кинути мідну монету 2 коп. "Умільці" знали, як обійтися без неї: після відповіді з другого кінця дроту замість кинути "двушку" гатили пристрій кулаком по корпусу. Допомагало. Але через такий "безкоштовний зв'язок" телефони час од часу псувалися. Або "з'їдали" монетку наступного абонента, а розмови не надавали.
На початку 1970-х Києвом кружляла історія про студента "Політеху", який телефонізував собі квартиру з вуличного автомата. Десь роздобув старий справний телефон – у вільному продажі їх ще не було – і під'єднав до апарата з будки коло під'їзду. Щоправда, міг здійснювати лише вихідні дзвінки. Все одно вигідно: не треба було ані "двушки", ані виходити з хати. Перш ніж зняти слухавку, виглядав у вікно – чи вільний автомат на вулиці. Якщо ж там хтось балакав, розважався тим, що підслуховував чужу розмову вдома з "паралельного" апарата. Та за якийсь час "винахідника" накрила міліція.
слухавці довіряли здебільшого лише розмови на побутові теми. Радянські люди були переконані, що всі телефонні розмови підслуховує КДБ й записує на магнітофонну плівку. Тож анекдотів про тодішнього генсека Леоніда Брежнєва телефоном розповідати ніхто не наважувався. Як і не ділилися почутим у нічних передачах "Голосу Америки". Мовчали й про звістки від родичів за кордоном, якщо таких мали. У крайньому разі послуговувалися натяками. Наприклад, у фільмі "За сімейними обставинами", що вийшов на екрани 1976-го, нелегальний маклер, роль якого виконував Володимир Басов, вживав у телефонних розмовах з клієнтами кодові вислови: "квартира – это тётя, метраж – возраст".
Найобережніші вважали: записують також усе, що говорять у приміщенні, де стоїть телефонний апарат, бо сприймали його як "мікрофон" КДБ. І вживали запобіжних заходів. "В подавляющем большинстве известных мне московских, киевских, ленинградских домов, достаточно только заговорить о "политике", как на телефон наваливается подушка или втыкается каким-то особым образом карандаш", – згадував у "Записках зеваки" київський письменник Віктор Некрасов, якого 1974-го вигнали в еміграцію.
Про надмірну обережність багатьох телефонних абонентів склали анекдот:
– Алло, старий, привіт! Читав сьогоднішню статтю в "Правде"?
– Ні. А що там?
– Ну-у, це не телефонна розмова…
Щомісячна абонплата за користування телефоном становила 2 крб 50 коп. – як 1 кг вареної ковбаси в 1970-х. На ці гроші киянин міг робити будь-яку кількість дзвінків по місту й говорити хоч цілодобово. Цим користувалися школярі: коли після уроків поверталися додому, а батьки були ще на роботі, влаштовували собі розваги. Приміром, знаходили в міській телефонній книжці – така була в багатьох удома – людину зі смішним прізвищем і дзвонили:
– Алло, це товариш Козел? А доведіть, що ви справді Козел – помекайте, – і кидали слухавку.
Бувало, набирали випадковий номер:
– Це телефонують із жеку. У вас зараз відключать воду – гарячу й холодну. Ідіть наберіть, я зачекаю… Набрали? Молодець – можете пускати кораблики!
Чи так:
– У вас гаряча вода є?
– Так.
– Мийте ноги й лягайте спати.
Про свої телефонні витівки в Києві 1972 року згадує у автобіографічній книжці "Явка с повинной" композитор Володимир Бистряков: "Был у меня в молодые годы дружбан закадычный, Леня Русановский. Он жил в начале Десятинной улицы, а я – в конце ее. Леня из своего окна высмотрит красотку и звонит мне… Я трубочку сымаю, а красотка, ничего не подозревая, бодро топает по улице в моем направлении. И тут я высовываюсь из окна, а жил я на первом этаже, и кричу очаровашке:
– Девушка! Вас – к телефону!
И протягиваю трубку. Та, естественно, в полной непонятке, откуда и кто… А Ленчик-то уже ее видел и начинает "разводить по полной". Мол, вы опять в моей любимой синей юбке (а она-то как раз в синей юбке!), а помните, как мы с вами прошлым летом на море вышивали (а кто ж из девчонок на море не "вышивал"!)… А пока ошарашенная бедняжка туго вспоминает, с кем она прошлым летом на море… Леник ее кадрит".
У другій половині 1970-х почали встановлювати "спарені телефони" – на одну лінію "вішали" два номери. У такий спосіб намагалися подолати кризу, адже ліній не вистачало. "Телефон на блокіраторі" – казали про такий зв'язок. Бо коли розмовляв один абонент, інший був заблокований, – ні дзвонити, ні приймати викликів не міг. Нерідко траплялося, що один зі "спарених" годинами "висить" на телефоні – любить поговорити. Заблоковані абоненти бігали до балакунів з'ясовувати стосунки, сварилися. А потім вигадали дієвіший спосіб: один кінець оголеного дроту притискали до мембрани своєї слухавки, другий – до батареї опалювання. На лінії виникали шуми. Балакун мусив перервати теревені й казав співрозмовникові, що зараз передзвонить. Але в цю мить "постраждалий" хутко займав лінію.
Занадто говіркого сусіда "виховували" й за допомогою викрутки. Неізольовану металеву частину прикладали до телефонної розетки – одночасно до обох контактів, – а за 10 с прибирали. Виникав ефект типу "короткого замикання", й теревені сусідів переривалися.
Коли застосування подібних методів стало масовим, міська телефонна станція внесла доповнення до "Правил пользования городской телефонной связью". Зокрема, в параграфі 45 з'явився пункт "ж", який зобов'язував абонента "не создавать преднамеренно другому абоненту спаренного телефона затруднительных условий для нормального пользования телефоном".
Міжміські розмови ще замовляли через телефоністку – за номером 07. Називали місто, номер телефону й кого запросити до слухавки. Далі слід було чекати годину, доки з'єднають. А то й більше. Найменший час зв'язку – 3 хв. Не хочеш чекати? Замовляй за тим самим номером термінову розмову: з'єднають миттєво, але заплатиш утричі дорожче. А найвигідніший тариф уночі – знижка 50%.
За кілька днів після надання послуги абонент знаходив у поштовій скрині квитанцію за міжміську розмову. Нерідко люди скаржилися, що їм "приписують" зайвий час – розмова тривала, наприклад, 5 хв, а плату вимагають за 7. Але довести, що насправді спілкувався менше, ніж написано у квитанції, було годі. Тому деякі абоненти спочатку сплачували вартість майбутньої розмови. Замовляючи її, називали номер квитанції телефоністці. По закінченні оплаченого часу вона вимагала від абонента завершувати бесіду й розривала зв'язок.
– Девушка, еще буквально полсекунды, я закончу мысль, – такі вмовляння успіху не мали.
За хвилину розмови на відстань до 100 км брали за звичайним тарифом 5 коп. – так телефонували з Києва, наприклад, до Білої Церкви чи Борисполя. З Вінницею, Львовом або Полтавою – відстань до 600 км – розмовляли по 15 коп/хв. Найдорожчими серед українських міст були дзвінки до Ужгорода, Луганська, Сімферополя – 25 коп. 10-хвилинна розмова з Кримом коштувала як місячна абонплата за індивідуальний телефон.
На початку 1970-х дзвінки з Києва до Москви й Ленінграда, а також обласних центрів України стали автоматичні. Абонент набирав "8", чекав довгого сигналу, тоді код міста й номер абонента, далі – свій номер телефону. Разом – близько 17 цифр. Кількість спожитих хвилин визначала обчислювальна машина. Претензії щодо "приписок" у квитанціях припинилися. Та паралельно ще набирали телефоністок – якщо треба було дзвонити в глуху провінцію.
Повністю на автоматичний зв'язок кияни перейшли на початку 1980-х. Він прибрав розділення дзвінків на прості й термінові – всі стали терміновими й оплачувалися за звичайним тарифом. Щоправда, якість зв'язку подеколи була кепська.
Кружляв анекдот про директора, у приймальні якого чекає японська делегація, доки він спілкується телефоном.
– Камчатка! Кам-чат-ка!!! – лунає з кабінету директора.
Один з японців запитує секретарку, чому її шеф так кричить. Та пояснює: розмовляє з Камчаткою.
– Чого ж він не зателефонує? – дивується іноземець
200 000
телефонних абонентів на 1 млн 694 тис. жителів нараховувалося в Києві 1972-го. У черзі на телефонізацію люди чекали й 10 років, і 15. Апаратів із кнопками на початку 1970-х не було – лише дискові
"Кожний повинен мати срібний гривеник і держати його в руці напоготові"
Міська телефонна станція відкрилася в Києві на Хрещатику 1 квітня 1886 року. Серед перших її клієнтів були ресторани, готелі – апарати встановлювали в "першокласних номерах" – та установи. Абонент знімав слухавку, називав "баришні" з телефонної станції номер абонента, з яким хоче поспілкуватися, і та його з'єднувала. Протягом півстоліття – до 1935 року, коли в місті відкрили першу автоматичну телефонну станцію на 10 тис. номерів, – кияни спілкувалися виключно через телефоністок. Щоправда, до "баришень" тепер зверталися "дєвушка".
У виданій 1932 року інструкції Київської міської телефонної станції "Як замовляти телефонну розмову", зокрема, йшлося: "Щоб викликати центральну станцію, досить зняти з важеля мікротелефонну рурку й прикласти її до вуха. Почувши голос чергової телефоністки, що називає свій нумер, назвіть ясно й виразно потрібний нумер. Чергова телефоністка повторює потрібний нумер і, якщо повторено без помилки, треба ствердити його вірність словом "так", після чого телефоністка, з'єднавши з потрібним телефоном, каже: "Готово". Коли ж нумер невільний, то відповідає: "Зайнято". У такому разі треба рурку покласти на місце, на важіль, а за деякий час знову викликати центральну. (...) Не кажіть зайвих слів: "будь ласка", "з'єднайте", "дякую" тощо, бо кожне зайве слово зменшує швидкість роботи телефоністок".
На початку 1930-х у Києві з'явилися вуличні телефони. Зв'язок у них не був автоматичний, а здійснювався також через "дєвушку". Київська міська станція 1932 року видала інструкцію "Як телефонувати з вуличних телефонів-автоматів". Перші три пункти з неї:
1 Кожний, хто хоче говорити телефоном-автоматом, повинен мати срібний гривеник (монета в 10 коп. – "Країна") і держати його в руці напоготові.
2 Щоб викликати станцію: зняти трубку, прикласти її до вуха, й, почувши відповідь телефоністки (що на центральній станції), виразно назвати нумер телефону, який треба.
3 Телефоністка відповідає: "Зайнятий" або "Кидайте гроші". В останньому разі треба гроші зараз же кинути в апарат, а трубку держати весь час біля вуха й не вішати її на важіль. Коли гроші кинуто, телефоністка відповідає: "Подзвонила".
В одному з наступних пунктів наголошувалося: "Одну розмову обмежено 3 хвилинами, після чого телефон вимикають, а як хто хоче продовжувати розмову, то знов таким же порядком кидає гривеника".
"Вы так красиво говорите о любви"
Уночі кілька разів на тиждень телефонував із Москви до Києва артист і поет Володимир Висоцький наприкінці 1950-х, коли був студентом Школи-студії МХАТ, – до своєї нареченої Ізи Жукової – актриси театру Російської драми ім. Лесі Українки. Бо на вдвічі дорожчі денні міжміські дзвінки не мав грошей. Іза мешкала в театрі – у гримерці, на другому поверсі, пристосованій під житло. Телефон стояв у сусідній кімнаті – кабінеті завідувача трупою Віктора Дудецького. Він після роботи залишав Ізі ключа. Вона, почувши серед ночі за стіною телефонний дзвінок, бігла в кабінет Дудецького.
– Здравствуй, это я! – за мить лунав у слухавці голос Висоцького
Володимир із телефоном, який був на довгому дроті, ховався під ковдрою і говорив пошепки: у московській комуналці, де жив, усі давно вже спали. Коли вичерпувався замовлений студентом час, у трубці чувся жіночий голос:
– Пожалуйста, заканчивайте!
Та згодом Володимир та Іза помітили, що телефоністки не квапляться переривати їх – розмова тривала не 3, а 10 хв., півгодини, а то й годину. Але щойно закохані переходили з ніжних тем до побутових, у розмову втручалася телефоністка й вимагала говорити про кохання, бо роз'єднає:
– Вы так красиво говорите о любви. Нашим девочкам нравится.
4 
1
Коментарі