Випуск "вінілових", кажучи по-сьогоднішньому, платівок, радянська промисловість розпочала із запізненням - на початку 1960-х. Вони замінили целулоїдні, що панували ще з часів грамофонів. Нові платівки звали тоді "довгограючими", їх програвали на швидкості 33,3 оберти на хвилину - замість 78 для целулоїдних. А ще вони не розбивалися, як скло, при падінні, а лише гнулися. Нові платівки "підтримувало" нове покоління програвачів, що їх здебільшого встановлювали на традиційних радіолах - "музичних комбайнах", як тоді казали. Вони поєднували радіоприймач і програвач грамофонних платівок.
Виробництво програвачів нового стандарту "здерли" із закордонних аналогів, що не було чимсь новим для радянської промисловості. Про це свідчило бодай те, що на цих програвачах було передбачено три швидкості програвання платівок - "старий" на 78 обертів, "новий" на 33,3 та ще один - на 45,5 обертів на хвилину. Натомість платівок на 45,5 обертів - так званих "сорокап'яток" - в СРСР не випускали ніколи - ані до, ані після запровадження нових стандартів. Тож передбачати таку "опцію" вітчизняні інженери, якби вони самотужки розробляли новий програвач, не мали б.
Діапазон коротких хвиль, які могли приймати всі радянські радіоли, починався не з 11 м, як у всьому світі, а з 25. Причина проста: на хвилях, коротших за 25 м, було практично неможливо "глушити" небажані передачі закордонних радіостанцій.
Радіола "Рекорд", залежно від моделі, коштувала 80-120 крб, і за співвідношенням "ціна-якість" цілком підходила для масового споживача тих часів. До того ж, за габаритами такий пристрій дуже зручно "вписувався" у малогабаритні "хрущовки". Випуск радіол такого типу згодом налагодили на всіх радянських радіозаводах. Тривав він до середини 1970-х. Тоді вийшла остання модель радіоли "Вега-212" - уже зі стереосистемою та звуковими колонками.
1 
1
Коментарі
3