Перші "мажори": сини гетьмана Самойловича роз'їжджали в розкішних польських каретах

У ніч на 13 березня 1672 року в гетьманській столиці Батурині відбувся державний переворот. Козацькі старшини-змовники з московськими стрільцями ввірвалися до резиденції лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного. Той не сподівався нападу, тож застали його "в замку батуринском на ложу", пише козацький літописець Самовидець. Серед заколотників -  генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Самойлович, відставний полковник переяславський Родіон Дмитрашко-Райча. Заодно з ними був начальник московської залоги в Батурині стрілецький голова Григорій Неєлов.

"Около гетманского двора тайно расставили стрельцов на сторожу, потом, собравшись с ружьем, вошли к нему в хоромы тайно же, а он в ту пору спал, - цитує покази Карпа Мокрієвича московським слідчим про події тієї ночі російський історик Володимир Соловйов. - Полковник Дмитрашка первый вошел к нему в спальню и в темноте стал спрашивать, где тут Демка? Тот проснулся, вскочил с постели и стал было обороняться, но тут мы все вошли, взяли его силою и отвели на двор к Григорью Неелову. Здесь, у Григорья в избе, Демка рвался к ружью, хотел с нами биться, но я до ружья его не допустя, поранил его в плечо из пистолета. От этой раны Демка сел: тут мы его сковали".

Закутого в кайдани Дем'яна Многогрішного відразу ж таємно "уложивши в воз і накривши шкурою, повезли на Москву, боячися, жеби оного не отнято, бо мал войска своего затягового по станціях, также й полковники немало по усіх городах приятелі його були", - продовжує Самовидець. Та невдовзі почали хапати і цих прихильників. Арештували й гетьманового брата - чернігівського полковника Василя Многогрішного.

Із козацькою старшиною взаємини в Дем'яна Многогрішного не склалися майже одразу після обрання гетьманом. Він походив із селян, тож йому, "мужичому сину", бракувало авторитету серед "старинних" козаків. У відповідь гетьман вдався до ротацій: знімав із посад надто незручних, а на їхні місця ставив здебільшого своїх родичів. Діяв "без поради всієї старшини". При цьому покладався насамперед на компанійський полк - особисту гвардію з найманців.

Невдоволені старшини почали посилати до Москви на гетьмана доноси. "Карпо Мокрієвич, його войсковий генеральний писар, з іншими своїми товаришами провідав (чи праведно, чи неправедно), що Многогрішний начебто почав чинити таємні кореспонденції з тогобічним гетьманом Петром Дорошенком, знамірюючись, так само, як Дорошенко, схилитися під Турецьку державу", - зазначає козацький літописець Самійло Величко. Гетьмана звинувачували також, що він п'є на бенкетах за здоров'я правобережного гетьмана Дорошенка, ще й інших змушує пити, та непоштиво відгукується про царя. Автори одного з доносів зрадницькі дії гетьмана перерахували в 37 пунктах, а наостанку зазначили: "Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не лише на аркуші, а й на воловій шкурі".

Невдоволені старшини посилали до Москви на гетьмана Многогрішного доноси

Схожі депеші слав із Батурина і стрілецький голова Григорій Неєлов. Тож невдовзі старшини-змовники отримали царський указ, "щоб видали гетьмана Многогрішного, а на його місце поставили собі іншого гетьмана". Стрільцям велено було їх підтримати.

Судити гетьмана мав би суд Війська Запорізького. Цар Олексій Михайлович попервах пропонував так і вчинити. Але старшина боялася  заворушень, тож процес відбувся в Москві, у квітні. Гетьман спочатку заперечував усі звинувачення. Виправдовувався, що він "чоловік простий і неграмотний". Та коли його почали піддавати тортурам - дали 19 ударів, визнав свої зв'язки з Петром Дорошенком, хоча заперечував зраду."Я про измену свою только на словах говорил, - винился Демьян, - но с Дорошенком об измене не ссылался", - цитує Соловйов. І ще: "Вина моя одна, что я говорил неистовые речи в беспамятстве пьяном".

Дорошенко, довідавшись про нещастя Многогрішного, написав московському воєводі до Києва, що в їхньому листуванні йшлося тільки про мирні взаємини, "що вело радше до слави, ніж до безчестя царської величності". Це не допомогло: Дем'яна Многогрішного та його брата Василя засудили до страти. Уже на ешафоті оголосили царський указ про помилування й заслання на вічну каторгу до Сибіру. Згідно з "царською милістю", скинутому гетьманові виділяли на дорогу 15 рублів, його братові Василю - 10. Решті - дружині, двом синам і доньці, небожеві та двом робітницям - по 5 руб. Для порівняння: підвода з упряжжю й конем коштувала тоді 3-6 руб., а на 3 коп. можна було купити п'ять-шість десятків яєць або 1,7 кг свинини.

"А маетность його розно старшина поділила", - завершує Самовидець оповідь про гетьманування Дем'яна Многогрішного.

У червні 1672 року старшина скликала козацьку раду для обрання нового гетьмана. Щоб убезпечитися від бунтів, вибори провели під захистом московського війська й аж між Конотопом і Путивлем - у Козацькій Діброві, на прикордонні з Московським царством. Новим гетьманом став Іван Самойлович, один із ватажків заколоту проти Многогрішного. Із походженням йому також не поталанило - був сином священика. Тож поза очі його називали поповичем.

Перед тим старшина "била чолом великому государю", щоб новообраний гетьман "без відома всього Війська нікого не судив і не карав, як то було від зрадника Демка", і щоб "гетьман без відома царської величності і всього Запорозького Війська ні про що не листувався з жодним стороннім монархом і з гетьманом Дорошенком та не чинив усних змовлянь". Тож, отримавши гетьманську булаву, Іван Самойлович мусив відмовитися не лише від частини суверенітету Війська Запорізького на користь царя та присланих ним воєвод, а й поступитися значною частиною повноважень козацькій старшині. Та новий гетьман зумів вдало балансувати між Москвою й старшинськими угрупованнями, і навіть змусив до капітуляції правобережного гетьмана Петра Дорошенка. 1676 року той склав перед Самойловичем клейноди, присягнув на вірність цареві й подався в московський полон.

Що міцнішою ставала влада Івана Самойловича, то менше він прислухався до старшини. Своїх синів стрімко просував по службі: Яків став стародубським полковником, Григорій - чернігівським і наказним гетьманом. Найбільше ж обурило сучасників, що не лише гетьман, а й гетьманичі почали їздити в розкішних каретах, спеціально привезених із Ґданська.

Дедалі самостійніше Самойлович почав діяти й у відносинах із Москвою. Відкрито виступав проти укладення 1686-го Вічного миру між Річчю Посполитою і Московським царством, який остаточно закріплював поділ України на Право- й Лівобережну. "Козаки бажали постати народом, який власною зброєю звільнився із польської неволі і просив лише про заступництво і допомогу московитів. Тому вони із болем сердечним пишуться підданими царів, хоч і не холопами, як роблять росіяни, і дуже побоюються, що завдяки Вічному миру з поляками московити примудряться тримати їх у такому підпорядкуванні, що й інших своїх підданих", - писав у щоденнику про причини невдоволення Самойловича шотландець Патрик Ґордон, який у ті часи був найманцем на московській службі.

Князь Василь Голіцин - фаворит царівни Софії, що як регентка малолітніх братів правила Московським царством по смерті батька Олексія Михайловича, - виступав за мир із поляками й спільну з ними війну проти Османської імперії та Кримського ханства. Гетьман противився, називав цей план "хитростію лядскою". І врешті-решт, за 15 років гетьманування, Самойловича спіткала доля його попередника. У серпні 1687-го, після невдалого походу московсько-козацького війська на Крим, винним зробили Самойловича. Мовляв, він був у змові із кримцями й намовив козаків підпалити в степу суху траву, що й призвело до поразки.

Один із заколотників похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили

Невдоволена "поповичем" старшина порозумілася з Голіциним й написали на гетьмана "доношеніє". Князь відправив його до Москви. У відповідь Софія доручила Голіцину розв'язати справу "как Господь Бог вразумит і наставит". Князь наказав оточити гетьманський табір на річці Коломак, сучасна Харківщина.

"Гетьман побачив те явне лихо, що насувалося на нього, всю ту ніч не спав, а провів її в молитвах, бо сподівався після тієї ночі своєї смерті, - описує Самійло Величко. - Коли ж задзвонено на утреню, то гетьман, прибравшись, як належить до смерті, пішов у похідну церкву, щоб вислухати утреню. Самойловичеві наклепники, генеральна старшина з полковниками і зі значним військовим товариством цілу ніч не спали і радилися з московськими полковниками. Один із них Вуйна Волошин (Вуйца Сербин) зайшов у церкву до гетьмана і вирік: "Пане гетьмане, потребує тебе Військо", взяв його за руку і вивів із церкви надвір. Тут один із заколотників, Солонина (київський полковник), похопився було вдарити гетьмана обухом, але інші йому заборонили і, вимовляючи докучні слова, відпровадили гетьмана в обоз до князя Голіцина".

Разом із гетьманом заарештували і сина Якова. Другий син, Григорій, попервах намагався підняти козаків на захист гетьмана, але невдовзі здався. Московський воєвода Леонтій Неплюєв звелів закувати його в кайдани. Григорія Самойловича стратили в Севську - московській прикордонній фортеці. Багатий обоз гетьманича, серед іншого й ґданську карету, забрав "до своєї ласки і протекції" Неплюєв. Удові гетьманича, зазначено у вироку, залишили "на прожиток из его, Гришкиных, пожитков двести рублей денег, да из платья ее камчатые, и атласные, и суконное теплое белье и лисьи и холодные платна, кроме золотных, и бархатных, собольих и холодных платен; а белое всякое платье, также и Гришкино платье, которое есть на нем ныне в Севске, отдать все ей".

Івана Самойловича, як і скинутого за його участі попередника, судили в Московському царстві. У вересні того ж 1687-го його засудили до заслання в Тобольськ. Там він і помер 1690 року. "Вмісто розкоши - срогая неволя, вмісто карет дорогих і возников - простой возок, теліжка московская, вмісто слуг нарядних - сторожа стрелцов. Вмісто усіх розкошів панських - вічная неволя. На том скінчилося гетманство поповичово", - зловтішається Самовидець.

На наступні 22 роки гетьманська булава перейшла до Івана Мазепи.

×