"Бачу вершників з оголеними шаблями – поліційна охорона чи військова ескорта. Їдуть нешвидко. Видно вже і Войцєховського, з сивою бородою й вусами, в руках тримає циліндр, усміхається і кланяється набоки. Стоїть не то в кареті, не то в фіакрі. Юрба навколо верещить "нєх жиє", махає руками й капелюхами. Ось-ось і прийде мій момент, – писав у спогадах про візит до Львова 5 вересня 1924-го президента Польщі Станіслава Войцеховського член Української військової організації Теофіл Ольшанський. – Довге вижидання притупило піднесений нервовий настрій. Тепер знову дух у мені напружився аж до болю, ще секунда-дві – і пора кидати. А я стиснений звідусіль так, що й руки витягнути годі! Шарпнувся наглим зусиллям, зробив трохи місця навколо і жбурнув бомбу понад голови, ціляючи між коней у карету".
Організацію, до якої належав 19-річний Теофіл Ольшанський, створили 1920-го колишні вояки українських формувань для спротиву приєднанню Галичини до Польщі. Наступного року один із її членів намагався застрелити начальника Польщі (тимчасова посада лідера країни, яка існувала з часу відокремлення від Австро-Угорщини в листопаді 1918-го до грудня 1922 року, коли провели перші вибори президента. – Країна) Юзефа Пілсудського під час його візиту до Львова.
Попри неспокій у краї візит до Східної Малопольщі, як офіційно почали називати Галичину, запланував і Станіслав Войцеховський. Обрав для цього день відкриття міжнародної виставки "Східні торги".
Дізнавшись про це, підпілля УВО вирішує організувати замах. Передбачають, що на час візиту президента поліція проведе "профілактичні" арешти в місті. Тому бойовиків підбирають з інших місцевостей: Перемишля – тепер територія Польщі, та Станіславова – Івано-Франківськ. Організатор підпільної лабораторії Федір Яцура готує дві бомби і тренує бойовиків жбурляти каміння такої ж ваги та розмірів. Програма й маршрут подорожі президента опубліковані в пресі, бойовикам визначають зручні місця серед натовпу.
Польська громада Львова день приїзду президента оголошує вихідним. Фасади будинків і балкони прикрашають килимами і квітами.
"Надворі була прекрасна погода. Але свято ігнорували всі українці, що було зовсім природне і логічне, – згадував адвокат Степан Шухевич. – Усі старші громадяни старалися не вештатися по вулицях, і тільки той появлявся, хто мусів. Були поголоски, що молодь "вчинить" якусь "історію".
Кинута Теофілом Ольшанським бомба влучає в коня, але не вибухає. Димить і викликає паніку. Відповідно до інструкцій, бойовик не втікає – щоб не привертати уваги й не викликати підозри. За 100 м далі стоїть другий бойовик, але президентський ескорт розвертають, і він залишає центр міста.
Підпільники незадоволені терактом. Звинувачують Федора Яцуру. Виявляється, в ніч перед акцією бомбу зберігали у вологому приміщенні, це вивело її з ладу.
"Всі надіялися тієї ночі ревізії, арештувань, але ніч минула спокійно. Дивним-дивом українців ніхто не чіпав", – пише у спогадах Степан Шухевич.
Пізніше стає відомо, що на місці замаху заарештували єврея Станіслава Штайґера. Той перебував неподалік від Ольшанського й серед перших почав тікати.
Для таких справ у Польщі існують трибунали – чотири судді за 72 год. мають одноголосно присудити смертний вирок або передати справу суду присяжних. Засідання призначають на 15 вересня. За день до нього газета Chwila публікує листа від членів УВО, в якому українці беруть відповідальність за замах. Попри це троє суддів не сумніваються у вині Штайґера. І лише один проти смертної кари, та цього достатньо щоб справу передати звичайному суду.
Євреї шукають зв'язки з УВО, щоб ті оприлюднили ім'я виконавця замаху. Пропонують грошову компенсацію та прилаштувати його за кордоном.
Через справу по замаху на президента кримінальна та політична поліція конфліктують між собою. Перші ведуть слідство й зосереджені на пошуку доказів вини Штайґера. Другі постійно говорять про український слід. Посади втрачають найвідоміші поліцейські Львова – комісари Кайдан і Лукомський.
Напередодні повторного судового процесу ім'я Теофіла Ольшанського як виконавця замаху з'являється в німецькій пресі. Сам він перебуває в Берліні, а потім вирушає в Гондурас.
17 грудня 1925 року вісім із 12 присяжних визнають Станіслава Штайґера невинним, і його звільняють.
88 підпалів та 11 убивств здійснили українці на початку 1920-х, протестуючи проти польської окупації Галичини. Таку цифру наводить тогочасний польський політик Станіслав Лось
10 метрів – РАДІУС УРАЖЕННЯ БОМБИ, яку кинули в президента Польщі Станіслава Войцеховського 5 вересня 1924-го. Це був єдиний випадок у міжвоєнній Польщі, коли замах українського підпілля загрожував життю великої кількості невинних осіб
"Ми, український нарід, клянемося, що ніколи не погодимось на панованє Польщі над нами. Й кожну нагоду використаємо, щоби ненависне нам ярмо неволі зі себе скинути та злучитися з цілим українським народом в одній соборній державі", –
промовили клятву 20 тис. людей на мітингу біля собору Св. Юра у Львові проти приєднання Галичини до Польщі в неділю 18 березня 1923 року. За кілька днів перед тим Рада послів Великої Британії, Франції, Італії та США остаточно затвердила передачу краю Другій Речі Посполитій. Текст присяги зачитав співзасновник Національно-демократичної партії Юліан Романчук. Присутні повторювали за ним
7 
35413
Коментарі