30 травня 1926 року представники сеймових клубів – парламентських фракцій – Польщі зібралися в кабінеті прем'єр-міністра країни у Варшаві. На "чорну каву", як писали газети. Обговорювали заплановані на завтра вибори президента. Главу держави мали обрати Національні збори – представники двох палат парламенту, сенату і сейму.
За вісім років, відколи Польща відновила державність, у країні змінилися три керівники. 1918-го її очолив воєначальник Юзеф Пілсудський. Його посада називалася "начальник Польської держави". За чотири роки сейм ухвалив нову конституцію, що сильно обмежувала повноваження глави країни – президента. Пілсудський залишив посаду. Його наступника – соціаліста Габріеля Нарутовича – застрелили через тиждень після виборів. Президентом став кооперативний діяч Станіслав Войцеховський – патріот, проте слабкий економіст і нерішучий політик. І теж – соціаліст. Невдоволений ним Пілсудський організував у березні 1926-го військовий переворот. Войцеховського відправили на "емеритуру" – пенсію. Потрібні були нові вибори, щоб узаконити повернення до влади Коменданта – так називали 58-річного Юзефа Пілсудського.
– Тиску не буде жодного, – запевнив він присутніх на "чорній каві". – Ці вибори – це спроба керувати Польщею без батога. Обирайте того, кого хочете. Однак шукайте кандидата, гідного цього високого становища. З виборчої урни повинен вийти президент, що стоятиме понад партіями і репрезентуватиме весь народ. Якщо вчините інакше, бачу ваше майбутнє у чорних тонах. Я не зобов'язаний боронити сейм і сенат, коли своє слово візьме вулиця.
Усі розуміли: вибори – формальність. Єдиним конкурентом Пілсудського був позапартійний воєвода – губернатор – Познанський. У день голосування в центрі Варшави зібралися багатотисячні демонстрації на підтримку Коменданта. З 546 учасників зборів за нього віддали голоси 292 – абсолютна більшість. Та Пілсудський несподівано відмовився від посади.
– Вибору я не в силі прийняти, – пояснив. – Я не можу жити без безпосередньої праці, а теперішня конституція саме таку працю від президента віддаляє. Я мусив би надто мучити і ламати себе, для цього потрібен зовсім інший характер. Вибачте, що не виправдав ваших сподівань.
Наступного дня провели повторні вибори. З невеликою перевагою переміг Ігнацій Мосцицький – професор Львівської політехніки, одноліток і ставленик Пілсудського. Він виконував свою функцію формально – фактично країною керував Комендант, який обіймав посади то військового міністра, то прем'єра.
Пілсудський помер 1935 року від раку печінки. Мосцицький залишався президентом до початку Другої світової війни.
Пігмеї змінювали одяг щодня
"Це відкриття становить інтерес для всіх натуралістів і антропологів. На висоті 620 м над рівнем моря знайшли плем'я людей, чий середній зріст не перевищував 130 см, а вага – 40 кг", – писала 104 роки тому австралійська газета The Barrier Miner. 1 червня 1910-го експедиція Товариства британських орнітологів у Нідерландській Новій Гвінеї – нині західна частина острова Нова Гвінея у складі Індонезії – натрапила на плем'я низькорослих темношкірих людей. Доти вважали, що такі живуть винятково в екваторіальних лісах Африки. Наступного дня європейці вступили з тубільцями в контакт.
"Ці люди мають дуже чорну шкіру, непропорційно широкий ніс і кучеряве волосся, що росте подібно до кукурудзяних початків, по всій поверхні голови. Руки теж непропорційно довгі, але не такі, як у пігмеїв Центральної Африки. Без сумніву, їх можна вважати карликами", – описувала The Barrier Miner пігмеїв. Вони ходили майже голі – лише обгортали навколо стегон стрічки з кори дерев або пучки листя. Змінювали цей "одяг" щодня. Тіло розмальовували візерунками, проте татуювань не робили. 15-річні хлопчики проколювали собі ніс і решту життя носили в ньому кільце.
Основними заняттями тубільців були полювання й рибальство. Мисливці ходили з луками й списами, наконечники змащували рослинною отрутою. Часто воювали із сусідніми племенами, хоча всі зараховували себе до великого народу мафулу. "Я би сказав, що вони ліниві й безпечні, вразливі, усміхнені, радісні, в міру розумні, жахливо забобонні, сміливі, стійкі до болю, дуже мстиві, особливо у стосунках зі своїми земляками, але водночас несварливі та дружні всередині племені", – писав про тубільців дослідник Роберт Вільямсон.
Науковці висували багато версій, як пігмеї потрапили з Африки на острів. Припускали навіть: вони є нащадками невідомої істоти з космосу. Тоді ще не знали, що первісні племена могли перепливати океани човнами-довбанками. До мафулу рушили наукові експедиції. Тубільці, які тисячі років обходилися тільки дарами природи, почали вимирати через нові хвороби, до яких не мали імунітету. Зараз у Гвінеї лишилося кілька десятків пігмеїв.
28 травня 1933 року на Личаківському цвинтарі у Львові відкрили надгробний пам'ятник Іванові Франку. Від смерті письменника минуло 17 років. Увесь цей час галичани збирали кошти на монумент – у повоєнні роки їх швидко з'їдала інфляція. Провели конкурс проектів – перемогла пропозиція уродженця Пирятина на Полтавщині Сергія Литвиненка. Він помістив на могилі кам'яну брилу, яку "розбивав" металевий каменяр. Як у Франковому вірші: "Лупайте сю скалу!"
Сучасники розкритикували пам'ятник. Комуністів обурював вирізьблений на монументі хрест. А гумористична газета "Зиз" за тиждень до відкриття надрукувала на першій шпальті карикатуру "Ревматичний каменяр" (на репродукції).
– Пане доктор, чи не можна би зоперувати ноги тому бідакови? – начебто звертається Сергій Литвиненко до лікаря Тита-Євгена Бурачинського.
– Це вже запізно, – відказує той. – Можете хіба післати його ще до Черча – села на Прикарпатті, відомого цілющими мінеральними водами
"Если кто при исповеди объявит духовному отцу своему некое несделанное, но еще к делу намеренное от него воровство, наипаче же измену, или бунт на государя, или на государство, или злое умышление на честь, то должен духовник донести вскоре о нем", –
ішлося в указі Петра І від 28 травня 1722 року. Московський цар, що півроку перед тим проголосив себе "імператором всеросійським" фактично змушував священиків порушувати таємницю сповіді. За відмову доносити на парафіян попів жорстоко карали. Приміром, московського священика Авраама за укривання "бунтівника" засудили до побиття батогом, відрізали язик, ніздрі та відправили у Сибір довічно. Закон діяв до кінця ХVIII ст.
6 
1
Коментарі