Ексклюзиви
Середа, 14 вересня 2011 11:45

"Моя порада проста: не читай дурниць" - Михайло Драгоманов
5

Драгоманови й Косачі у 1890­х. Ліворуч сидять діти Михайла Драгоманова – син Світозар і найстарша донька Лідія (у чорній сукні). У центрі: Олександра Драгоманова –  дружина брата Олександра – з донькою Оксаною. Праворуч скраю – сестра Олена Пчілка, у дівоцтві Ольга Драгоманова, у заміжжі Косач. Стоять, зліва направо: її доньки Оксана й Ізидора Косач – сестри Лесі Українки – та їхня двоюрідна сестра Аріадна (за Оленою Пчілкою) – молодша донька Михайла Драгоманова
”У нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині, – писала у спогадах про Михайла Драгоманова (на знімку) його молодша сестра Олена Пчілка. – Слово це по своєму первісному змісту означає – перекладач... Єсть актовий документ, що прадід наш Стефан Драгоман вже й не був драгоманом, а однак мав це прізвище. Жив він уже на Полтавщині, і вибрано його було війтом міста Переяслава. Син Стефана Драгомана Яким, наш дід, підписувався вже ”Аким Драгомановъ”... З Переяслава переселився він до іншого полтавського й теж гетьманського міста Гадяча... Тут служив Яким Драгоманов при гетьманськім уряді генеральним суддею”. Про їхнє з братами дитинство згадувала: ”Завдяки тому що наші тато й мама не були ”великими панами”, у нас не було ніяких гувернерів, ні гувернанток. Доглядала нас мама, за помоччю няньок; про духовн
Із на рік молодшою Людмилою Кучинською Михайло Драгоманов одружився 1864­го. Їхні родини були сусідами в Гадячі та приятелювали. Згодом навчалася у тому ж приватному жіночому пансіоні, що й Михайлова молодша сестра Ольга – майбутня Олена Пчілка. Перед одруженням виступала на сцені як акторка­амторка. Людмила Драгоманова мала славу вправної піаністки, добре малювала та співала. Була однією з організаторок перших дитячих садочків у Києві. Написала статтю ”Народные наречия и местный элемент в образовании” до журналу ”Вестник Европы”. В еміграції допомагала чоловікові у видавничій справі, вести листування
Людмила Драгоманова з донькою Аріадною та сином Світозаром (на знімку) по смерті чоловіка перебралася до Києва. Тут і померла 1918­го. Найстарша донька Михайла Драгоманова Лідія (1866­1937) вийшла заміж  за батькового студента, болгарина Івана Шишманова.  Згодом, у 1918–1919 роках, професор Шишманов був послом Болгарії  в Українській Народній Республіці. Аріадна (1877–1954) навчалася в Сорбонні. Двоюрідна сестра Леся Українка познайомила її з художником Іваном Трушем, за якого Аріадна вийшла заміж. Вони мали чотирьох дітей: Аріадна, Оксана, Роман (став відомим хокеїстом), Мирослав (спортсмен­лучник). Лише Роман мав дочку,  яка живе в Польщі. Світозара (1884–1958) після переїзду в Київ до вступу в гімназію номер чотири готувала Леся Українка. Був ректором Київського будівельного інституту, 1930 року втратив роботу. 1943­го емігрував, оселився в США, де й помер. Його син Михайло загинув у німецькому концтаборі, одна донька –  Людмила – жила в США, Аріадна – у Бразилії, а третя – Наталя Д
Син Михайла Драгоманова Світозар (праворуч) із племінником Мікою (Димитром) Шишмановим (1889–1945) – єдиним сином його найстаршої сестри Лідії. Той згодом був міністром закордонних справ Царства Болгарія. Димитра Шишманова – онука Михайла Драгоманова – розстріляли комуністи

Якби ім'я Михайла Драгоманова з'явилось під молитвою "Отче наш" або гімном "Боже, царя храни", казав Іван Франко, то й їх би негайно заборонили. Росіяни вважали його мазепинцем, а свої навпаки – обрусителем. Був небажаний ані в Російській імперії, ані в Австро­Угорській. Драгоманов – один із найпотужніших наших інтелектуалів – не ужився й із тодішніми європейськими соціалістами, хоч і вважали його серед них чільною постаттю.

Сам казав: "Добре це чи ні, але до українства я прийшов від європеїзму". І уточнював: "Мій ідеал – соціалізм західноєвропейської школи, а не російський нігілізм із його антикультурністю і націоналістичним самозасліпленням". Не терпів цього й серед ­своїх: ­галичан сварив за дурне москвофільство, а наддніпрянців – за нерозумну москвофобію.

Письменник Борис Грінченко в 1892–1893 роках виступив у пресі з "Листами з Наддніпрянської України". У них вину за "обмосковлення" України поклав на всіх росіян, а також на школу й літературу. Назвав москалізаторами й письменників – Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, які писали іноді російською. Грінченко вважав: "У кого мова московська, у того й думки московські", а кожен рядок, написаний по­російськи, – крок до зради. Драгоманов відповів циклом "Листів на Наддніпрянську Україну" 1893–1894­го. І дорікнув Грінченкові, що той не має точного наукового методу, а керується "глазоміром" етнографічного патріотизму.

Драгоманов говорив, що російський уряд, мовляв, лихо робить не лише нам, а й своїм. Але ж є уряд, а є російські ліберали. А ідеї європейського лібералізму вперше в нас з'явилися не в українській, а саме в російській одежі. Українці, продовжував, знайшли самі себе, лиш коли пройшли європейську школу, в чому нам найбільше помогла російська література. Бо за браком своїх шкіл саме в "школах московських" прилучалися до світової культури і Микола Костомаров, і Тарас Шевченко.

Він без пієтету ставився до класиків – навіть до Шевченка. Протиставляв націоналізм – і російський, і український – космополітизмові. Мовляв, ми не повинні визнавати ніяких обов'язкових історично­національних святощів. Казав, що слабина українського руху в тім, що він романтично­емоційний. Треба передусім розвивати українство як науку, а політична діяльність за умов нерозвиненої національної свідомості – передчасна й шкідлива.

Сам себе називав практичним політиком­еволюціоністом, який твердо пам'ятає: "попереду іюля мусить іти март – значить, і працювати треба на те, щоб март наступив, а потім і про іюль поговоримо". Драгоманов уважав, що політичну свободу в Росії українська нація може одержати шляхом не сепаратизму, а федералізації. У цьому розходився із багатьма співвітчизниками. Ті говорили, що легко так думати за кордоном. Київський українофіл Павло Житецький писав йому: "Ви на це дивитеся згори, а ми – знизу".

Інший киянин, фольклорист Олександр Лоначевський, на прізвисько Ломака, 1876 року писав Драгоманову так: "Я ще зроду не бачив москаля не обрусителя. Серденько, загляньте собі в душу: на чім покладаєте ви віру в москаля? Покажіть мені хоч одного москаля, що не дивився б на Слов'янщину як на базар для своїх товарів, такий базар, де вони самі й ціну назначають!"

Драгоманов відповідав: "Бачите, серденько, перше моє правило – через факти не перескакувати. Я б сам бажав, щоб уся земля була Україною, але що ж я буду робити, коли вона тільки по річку Случ? А я за Случчю, та ще й у ненародній сфері, українцем буть не можу, бо там не Україна. Чим був би Шевченко, якби йому прийшлось буть на моєму місці – не знаю, діло тільки в тому, що Шевченко не був на моїм місці".

Він називав себе "панмалорусистом" і своєрідно трактував це. Мовляв, коли українство стане працьовитим і сильним, тоді й заслужимо право зватись Україною, а не Малоросією.

У всякому ділі любив довершеність. Вважав, якщо примітки до книжки не всебічні, то краще не треба ніяких. "Я в Парижі любувався на сусіда, що робе ящики для товарів – як він забиває цвяхи, Рубінштейн та й ­годі!" А коли київська "Громада" запропонувала йому писати на історичні теми, "имея в виду русскую цензуру", відповів, що час уже складати історію України, "имея в виду" тільки наукову правду, а не "русскую цензуру". А все, що наші історики писали з кінця XVII ст., нікуди не годиться, бо нав'язує публіці фальшиву думку: мовляв, українці тільки на те й живуть, щоб Польщу розвалити, а потім "благоденствовать" під московськими царями.

У 1878–1881 роках Драгоманов випускав за кордоном часопис "Громада" – перше в історії української преси безцензурне видання. Київська "Стара Громада" створила спеціальний фонд, і Драгоманов на ці кошти організував друкарню, де виходило також чимало брошур і книжок. Писав до Москви видавцеві Суворіну: "Мои корабли сожжены и пока в России не будет конституции, я в нее не вернусь. Здесь же я не затем, чтобы молчать и прятаться".

1876 року Російська імперія взялася "визволяти братні народи Балкан", передусім болгар, від турецького ярма. Драгоманов відгукнувся статтею "Чистое дело требует чистых рук" у журналі "Молва". Нагадав, що того ж таки 1876 року цар своїм указом заборонив українське друковане слово. То ж яку свободу Росія несе народам Балкан, якщо поневолює свої народи?

Згодом окремою брошурою вийшла стаття "Турки внутренние и внешние". Мовляв, не можуть визволяти слов'ян від турків ті, хто сам поневолений "турками внутрішніми". Ця стаття стала відома в усій Європі, Драгоманова почали називати Новим Герценом. У статті "Внутрішнє рабство й війна за визволення" він проголосив необхідність визволення самої Росії. Доки є болото, будуть і чорти", – писав Драгоманов, і головним завданням вважав знищення болота. Тобто самодержавства.

Він був авторитетом навіть у супротивників, не кажучи про прихильників. Свій переклад "Фауста" присвятив йому Іван Франко. Казав: "Драгоманов для нас є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в ньому шануємо друга, вчителя, провідника. Голос його для нас був голосом сумління".

В останні роки Михайло Петрович жив у Софії. ­Болгари охоче надали б йому громадянство, але він не хотів, бо вважав, що це перешкодить повернутися додому, хоча б по смерті. В одному з останніх листів написав незвичні для себе слова: "Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою?"

Слова, що вважаються його заповітом: "Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався за других лишень того, що їх б'ють. Мало хіба кого б'ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбиває­ться, і таким лишень звичайно й помагають". Надрукував це 1895­го – в рік смерті – у журналі "Народ".

Драгоманов казав, що його дітям, народженим за кордоном, "ні Дніпро, ні Псьол нічого не говорить і не говоритиме, і сього не поправиш!" Одначе всі троє його дітей –

Ліда, Аріадна та Світозар – таки повернулися в Україну

"Читай біографії людей первого сорту"

1894 року Михайло Драгоманов у листі до 17-річної небоги Ольги Косач – сестри Лесі Українки – радив їй: "Вивчись як більше чужих мов – французьку, німецьку, англійську обов'язково, а італьянська сама прийде – щоб голова твоя була просто в Європі, а не в Петербурзі або на Лук'янівці".

Якось Ольга затрималася з відповіддю. "Ти довго не писала, – дорікав. – Не привчайся змолоду до цієї азіатчини. Пам'ятай, що все в людях, в тім числі й т. зв. серце, котрим люблять хвалитись росіяне перед Західною Европою, єсть річ, котра не так дається природою, як розвивається. Російське ж серце таке, що воно тебе любить, а сьогодні не напише, а завтра забуде – дивись, ти й помер, а серце собі посумує та й уп'ять за своє з кимось другим. І так се палке серце переживе сто приятелів, і само стане салом. А в холодного європейця серце без діла ні в копійку не ціниться. Ти старайся хоч на п'ятака діла зробити – дивись, із п'ятаків холодних гарячий мільйон зробиться. І скільки я не бачу росіян – головна ознака їх та, що вони не знають, чого, власне, їм хочеться. А якби знали, були б прекрасні люде, може, ліпші, ніж європейці".

Іншого разу писав Ользі: "Моя порада проста: не читай дурниць. Спи, їж, гуляй, танцюй, землю копай – чим більше, тим ліпше, а дурниць не читай і з дурнями не водись. Читай речі первого сорту. В газетах не читай нічого, окрім телеграм. З росіян читай старих – од Пушкіна до Тургенєва, а Толстого кинь на "Анні Кареніній", Достоєвського – на "Бєсах", а на решту махни рукою. Далі читай російських статистиків, істориків – факти, а не філософію, бо вона у них дитяча через те, що вони виділили історію Росії в осібну науку од загальної, а се все рівно, якби хтось виділив нау­ку про собак од зоології. Не читай публіцистики, полеміки і критики теперішньої. Взагалі бери у росіян матеріал, а філософію – те, як обробляти той матеріал – шукай у європейців, читай Дарвіна, Дік­кенса, Шекспіра, Данте, Канта, Спінозу, Аристотеля, Таціта. Читай біографії людей первого сорту. Простенька історія в якому-небудь європейському учебнику в сто раз більше тебе навчить, ніж десять ночей спорів на тему: что делать? Вивчившись у товаристві джентльменів думати ясно і почувати енергійно, ти сама знайдеш, що тобі робити на Волині й чим зайнятися на Полтавщині".

"Наталку Полтавку" знав напам'ять

1841, 18 вересня – Михайло Драгоманов народився в Гадячі на Полтавщині в родині дрібних дворян. Мав братів Івана й Олександра та сестру Ольгу (літературний псевдонім – Олена Пчілка, мати Лесі Українки). Їхній батько Петро Якович закінчив Петербурзький університет, служив юристом військового міністерства, знав англійську та французьку, писав вірші. Повер­нувся до Гадяча наприкінці 1830-х, оженився і вже не служив. Як юрист помагав місцевим козакам і селянам. Його брат Яків Якимович, офіцер Полтавського піхотного полку, декабрист, також писав вірші.

1849–1853 – навчався в Гадяцькому повітовому училищі. Любив латину, римську й нову історію, математику. "Наталку Полтавку" знав напам'ять і виконував – з усіма піснями – перед дворовими дівчатами.

1853–1858 – у Полтавській гімназії. Виключений із останнього класу "за дерзость". 1859-го вступив на історико-філологічний факультет Київ­ського університету. 1863-го залишений при кафедрі загальної історії. Через два роки захистив дисертацію "Імператор Тиберій" і отримав право викладати в університеті. ­Читав лекції із загальної й давньої історії. Утримував чималу родину, платив за навчання брата Олександра й сестри Ольги. Гроші на це заробляв лекціями в гімназії, газетною й журнальною роботою.

1864 – одружився з Людмилою Кучинською (1844–1918).

1870 – одержав право наукового відрядження за кордон за рахунок університету. Відрядження тривало три роки.

1876-го через вільнодумство позбувся праці в університеті й виїхав за кордон. Жив у Відні, ­Женеві, Софії. Для європейських видань писав французькою, ­німецькою, англійською, італійською й іншими мовами.

1878, травень – на Літературному конгресі в Парижі виголосив промову "Література українська, проскрибована урядом російським". У ній навів текст Емського указу, згідно з яким українцям не дозволялося перекладати їхньою мовою навіть Святе Письмо. Примірник доповіді одержали Віктор Гюґо і Карл Маркс.

1889 – запрошений урядом ­Болгарії на кафедру історії до Вищого училища – майбутнього ­Софійського університету. Лекції читав болгарською. Російський уряд не раз вимагав від болгарської сторони відмовитися від послуг Драгоманова, але та не послухала.

1895, 20 червня – помер від розриву аорти. Із 1892 року хворів на аневризму аорти, що ускладнювало мову, казав: "Треба буде пропищати лекцію".

Студенти несли позолочену олов'яну труну, вкриту квітами, під зливою з градом. Похований, за заповітом, за протестантським обрядом на католицькому цвинтарі в Софії. Спадщина вченого – твори з історії, політології, літературознавства, фольклористики – могла б скласти 20 томів, але повного зібрання його праць досі нема

 

Зараз ви читаєте новину «"Моя порада проста: не читай дурниць" - Михайло Драгоманов ». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

5

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 126
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода