"Цілі 25 років я займався хірургічною практикою і в хороших, і в поганих шпиталях. Працював на відкритому полі, у солдатських і госпітальних наметах, у хатах селян і в заможних будинках. Але найщасливіші результати дістав із практики у моєму селі, – пише у спогадах хірург Микола Пирогов (1810–1881) про роботу в садибі Вишня під Вінницею. – Із 200 значних операцій за півтора року не спостерігав жодного випадку травматичної рожі, гнійних ран і зараження. Рани перев'язували або самі хворі, або фельдшер – єврей без досвіду в хірургічній практиці. Часто залишалися оперовані по три і чотири дні без перев'язки. Й іноді проходили цілі тижні, перш ніж я мав час відвідати хворого".
Під час воєн на Кавказі і в Криму Пирогов започаткував військово-польову хірургію. Почав використовувати знеболювальне. Створив перший атлас анатомії людини. Провів близько 10 тис. операцій.
49-річним Микола Пирогов звільняється зі служби і на державних торгах купує садибу біля Вінниці. Вона належала спадкоємцям доктора медицини Олександра Гріколєвського. Має угіддя площею 2333 десятини – майже 2,5 тис. га і 510 селян. Біля панського будинку є сад, город, чотири хати для лісників, конюшня, кузня, сарай, колодязь. За садибу потрібно заплатити 90 тис. руб. сріблом. Таких грошей Пирогов не має. Його річна зарплата попечителя Київського навчального округу – 7800 руб. Вносить завдаток 8 тис. руб. Більшу частину суми віддає протягом півроку. Для цього у Вінницькому приватному банку Бернштейна позичає 25 тис. руб. На період погашення боргу банкір орендує садибу. Лише через 12 років Микола Пирогов стає повноправним власником Вишні.
Живе у старому панському будинку і будує новий – на 10 кімнат. Вселяється в нього 1866-го. Береться за впорядкування дубового лісу, березового гаю, розбиває городи, висаджує фруктовий сад, трояндову алею та рідкісні декоративні рослини. Займається селекцією високоврожайної пшениці. Будує два млини.
У садибі Пирогов проводить останні 20 років життя. У Вишні зводить першу на Поділлі сільську лікарню на 40 ліжок з операційною. Пацієнтами були не лише мешканці Вінниці й навколишніх сіл, а й хворі з Москви, Санкт-Петербурга, Поволжя, Уралу. Відкриває аптеку. За рецептами з поміткою pro pauper – "для бідних" – ліки відпускали безкоштовно. Сировиною для виготовлення більшості медичних препаратів були вирощені в садибі лікарські рослини.
Перед початком робочого дня здійснює піші або кінні прогулянки, оглядає господарство. Після сніданку фельдшер повідомляє Пирогову про стан здоров'я прооперованих, потім – огляд, перев'язка та прийом хворих. Немісцеві пацієнти селилися у навколишніх селах Шереметка та Людвигівка. Працює з 8:00 до 20:00. Після операцій тримає руки в кишенях, щоб ніхто не дав гроші. За день приймає до сотні хворих.
1876-го через Вінницю проїжджає імператор Олекcандр ІІ. Зустрічається з Миколою Пироговим і пропонує йому посаду міністра освіти. Відмовляється. За п'ять років помирає – від раку.
"Шановний добродію Давиде Павловичу. Вибачте, якщо потурбую вас моїм сумним листом. Микола Іванович лежить на смертній постелі, – пише дружина Олександра Пирогова до патологоанатома Давида Видовцева. – Ви прислали йому до дня ювілею вашу книжку про бальзамування. Чи можу я сподіватися, що забальзамуєте його тіло, яке я хотіла би зберегти в нетлінному вигляді? Якщо згодні, то повідомте мені".
На четвертий день після смерті Видовцев бальзамує тіло Пирогова. На сільському кладовищі вдова будує сімейну усипальню. Спочатку над нею зводять капличку, а пізніше – церкву на честь Миколи Чудотворця. На утримання склепу Олександра Пирогова заповідає 10 тис. руб.
Після її смерті садиба переходить у власність молодшого сина Володимира Пирогова. Він передає її донькам Лідії Мазіровій і Олександрі Гершельман. З початком революції у 1917 році вони виїжджають: Лідія – у Францію, Олександра – до Греції.
"Обличчя Пирогова насилу можна було побачити крізь вузьку смугу скла у верхній частині труни, залитої густими краплями свічкового воску. Будинок ученого пограбований, у ньому немає жодних ознак життя. Сад забутий, занедбаний", – пише про Вишню публіцист Андрій Панкратов у книжці "Біля великих могил".
Грабіжники відкривають домовину вченого і викрадають шпагу, що була при мундирі – подарунок австрійського імператора Франца-Йосипа. Забирають із кітеля металевий хрест.
1920 року в напівзруйнований будинок Пирогова селять групу американських робітників, що об'єдналися в комуну імені американського соціаліста Джона Ріда. Пізніше в домі розмістили дослідну сільськогосподарську станцію. Із середини 1930-х тут діє Вінницька обласна інфекційна лікарня.
Про збереження садиби Миколи Пирогова і його тіла починають говорити у Вінницькому науковому товаристві лікарів на початку 1920-х. На першому всеукраїнському з'їзді хірургів їм обіцяють посприяти в цьому. До Вінниці направляють комісію, яка констатує: труна втратила герметичність, скло запотіло, але риси обличчя збереглися такими, як і в останні дні життя Пирогова. Однак жодних заходів не проводять.
1944 року начальник медичної служби Червоної армії Юхим Смирнов доповідає про результати лікування поранених і додає, що використовує досвід Миколи Пирогова. Тоді один із генералів розпитує про лікаря. Смирнов каже, що тіло Пирогова потребує ребальзамування. За тиждень виходить постанова уряду про термінову організацію музею Миколи Пирогова у Вінниці як філії Ленінградського військово-медичного музею.
Через рік анатоми беруться працювати над тілом медика. Воно у жахливому стані, але їм вдається зупинити процеси розпаду й відновити його. Забальзамованого покійника кладуть у герметичний скляний саркофаг. Тіло Пирогова ребальзамують також 1973-го, 1994-го та 2005-го.
Садибу ремонтують. Музей відкривають 9 вересня 1947 року.
6 вересня 1790 року цариця Катерина II наказала всім своїм підданим негайно повернутися в Росію з Франції, де відбувалася революція. Перед тим із Російської імперії були виселені французи, які визнавали революційну владу. У листах Катерина ІІ називала Францію "пеклом" і "притоном злодіїв". Приймала дворян, які втікали звідти.
7 вересня 1822 року Бразилія оголосила незалежність від Португалії. Була її колонією протягом трьох століть. Португальський король Жуан VI переховувався у бразильському місті Ріо-де-Жанейро під час війни з французьким імператором Наполеоном. Потім залишив колонію, а регентом у Бразилії зостався його син Педро. Він і проголосив колонію самостійною імперією, а себе імператором. Почалась війна з метрополією, яка тривала два роки. 1925-го Португалія визнала незалежність Бразильської імперії.
Полковника Української повстанської армії 53-річного Івана Ремболовича розстріляли у Станіславі – тепер Івано-Франківськ – 8 вересня 1950-го. Уродженець Чернігівщини під час Другої світової війни очолював штурмовий батальйон дивізії СС "Галичина". Отримав поранення і втратив ногу. Почав співпрацювати з УПА. Мав псевдо "Полковник Болобчан". Через інвалідність у бойових діях участі не брав, допомагав зі стратегією. Повстанці шанували його поради і досвід – був на офіцерських посадах в армії Російської імперії під час Першої світової війни та Армії УНР у 1919–1921 роках. Радянські солдати схопили його 6 листопада 1949-го у селі Космач – тепер Косівський район на Прикарпатті. Півроку тривали допити і слідство. Не видав нікого зі спільників. Потім ще майже стільки ж сидів у в'язниці в Станіславові в очікуванні виконання вироку.
"Награжденный медалью "За восстановление угольных шахт Донбасса" должен носить ее с честью, служить примером высокой сознательности в соблюдении трудовой дисциплины и добросовестности при исполнении государственных обязанностей", –
йдеться в указі президії Верховної Ради СРСР від 10 вересня 1947 року про затвердження медалі "За відновлення вугільних шахт Донбасу". Нею нагороджували робітників, які брали участь у відновленні після Другої світової війни об'єктів вугільної промисловості. Відзнаку розробив художник Іван Дубасов (1897–1988), автор радянських банкнот. На ній зображено шахтаря з буром на фоні підйомника. На звороті напис "Труд в СССР – дело чести". Із 1947-го по 1991 рік такими медалями нагородили 46 350 осіб
2 
1
Коментарі