Режисер Микола Садовський брав на всі репетиції сенбернара Норку
Восени 1881 року театральний режисер Марко Кропивницький і офіцер російської армії Микола Тобілевич відпочивають після полювання в готельному номері в Кременчуку на Полтавщині. Кропивницький переконує Тобілевича зіграти у його трупі. Знає про хист військового до акторства з дитячих років. Разом займалися в аматорському театральному гуртку в Єлисаветграді – тепер місто Кропивницький.
– З радістю пішов би на сцену, коли б можна було грати українські п'єси, – відповідає той. – Давайте попробуємо щастя – пошлемо до міністра внутрішніх справ прохання, щоб дозволив українські вистави.
– Піймав – не піймав, а погнатися можна, – погоджується Кропивницький.
До номера заходить антрепренер трупи Григорій Ашкаренко. Режисер береться переконувати того:
– Ось мій приятель, офіцер, згоджується йти на сцену тільки під умовою, коли б можна було грати українські п'єси. Сідай зараз за стіл і пиши слізну просьбу до міністра внутрішніх справ, щоб дозволив. Коли діло вигорить, ти уб'єш двох зайців: будеш мати актора і полатаєшся так, що вискочиш із баришем.
Через кілька тижнів приходить ствердна відповідь від міністра. Кропивницький береться за розподіл ролей і репетиції. Першою ставлять "Наталку Полтавку" Івана Котляревського. Микола Тобілевич виконує роль Петра. На афішах його пишуть під псевдонімом Садовський – прізвище матері. Вистава у Кременчуці минає тріумфально. Далі – гастролі до Харкова, Полтави, Києва і Чернігова. Згодом – запрошення до Санкт-Петербурга й Москви.
Конкуренти пишуть доноси. Спершу трупі забороняють 10 років виступати на території Київського генерал-губернаторства – землі Волинської, Подільської і Київської губерній. Пізніше автору п'єс і актору Івану Тобілевичу на три роки наказують залишити територію України. Починаються конфлікти і всередині колективу. Одні актори незадоволені своїми ролями, інші – вважають, що отримують замалу платню.
"Отримуємо листа від Кропивницького на 38 сторінок, досить дрібного письма, де він, невідомо за що, всіх критикує і всіх лає не в міру, – згадує Микола Садовський. – Всі страшенно обурились на таку незаслужену лайку, бо всі мали до нього дуже велику шанобу. Рішили відповісти йому, але потім дехто ухилився. Тільки я та ще кілька чоловік написали йому по листу. Найбільше він образився на мого листа. Відносини порвались".
Микола Садовський збирає власну трупу. В ній багато молодих акторів.
– Ви, молодче, не декламуйте, як у школі декламують, а говоріть, як у житті, – повчає початківця Прохора Коваленка на репетиції вистави "Хазяїн". – Не думайте, що ви граєте роль і хочете когось нею розжалобити. Уявіть, що Зозуля – це ви, і це вас обвинувачують у крадіжці. От ви і намагаєтесь від себе, своїми почуттями, а не словами ролі довести, що ви не крали.
Відповідно до міністерського розпорядження, трупа повинна давати однакову кількість вистав українською і російською мовами. Садовський часто ігнорує постанову. Між кількома українськими п'єсами вставляють коротенький російський водевіль.
Під час гастролей у Катеринодарі – теперішній Краснодар – місцевий поліцейський начальник запрошує до себе режисера. Ставить умову – через день трупа повинна показувати російську виставу. Виходу немає. В перший день виступають українською – зала переповнена. Наступного російською – лише кілька десятків глядачів. Навіть коли на афіші спектаклю пишуть "На прохання глядачів", публіки приходить небагато. Жандарм змушений дозволити давати всі вистави українською, лише з двома російськими водевілями. Гастролі тривають 1,5 місяця – при аншлагах.
"Коли виїздили, тамтешнє козацтво улаштувало нам пишні проводи, – згадує Микола Садовський. – Весь вокзал був переповнений публікою. Заля вся була вквітчана вензелями з літерами значних артистів та артисток. Величезний стіл був накритий для сніданку, грала військова оркестра. Промовам не було кінця, і коли прийшов потяг, то його затримали на 10 хвилин, поки не скінчили снідання. Нарешті, коли всі артисти сіли у вагон і поїзд почав рушати під гучний марш оркестри, публіка вітала нас гучними оплесками і криками "Ура". У відповідь на це мій хор заспівав пісню про руйнування січі".
1907 року Микола Садовський відкриває в Києві стаціонарний український театр. Тут півсотні працівників. Усі вистави – українською мовою. Декорації створюють Василь Кричевський та Іван Бурячок. Музику пишуть Микола Лисенко й Кирило Стеценко. Машиністом сцени працює Казимир Домбровський. Про його талант ходять легенди. Найбільше проявив себе у виставі "Чарівниця". П'єса закінчувалася пожежею й обвалом хати. Світлових ефектів не було, проте глядач бачив, як горять стіни, огорнуті димом. Як цього вдалося досягнути, ніхто не знав.
Орендують Троїцький народний дім – зараз Київський національний театр оперети. Квитки на вечірні вистави коштують від 10 копійок до 1 карбованця, на денні – удвічі дешевші. В той час в оперному чи російському драматичному театрі за найдешевші квитки правлять 32 копійки.
– Можете завтра, в воскресенье, посетить дневные представления в театрах. Не вздумайте только идти в Троицкий народный дом. Это театр для извозчиков, портных, сапожников и других пьяниц. Порядочные люди туда не ходят, – згадує рекомендації наставників письменник Григорій Григор'єв.
Для перегляду українських вистав гімназистам треба було брати письмовий дозвіл у шкільного інспектора. Без нього могли покарати карцером або замкнути в класі у неділю на 5 годин.
"Невимушено тримала себе публіка гальорки та інших дешевих місць, – згадує акторка Софія Тобілевич. – Постійне лузгання насіння докучало театральним прибиральницям, яким доводилось вимітати гори лушпиння. Акторам страшенно докучали вигуки з публіки. Вони не мали в собі нічого образливого для акторів, лише свідчили про зацікавлення глядачів подіями, що розгортались на їхніх очах. "Не вір сукиному сину! Дурить!" – гукав хто-небудь з гальорки артистці, щоб застерегти її від лиходія. "Закусюй, бо охмелієш!" – чулася порада з публіки артисту, що грав на сцені".
На стінах театру вивішують оголошення – аби привчити глядачів до культури. Вільні від вистав працівники по черзі стежать за порядком у залі. Найкраще з цим вправляється один з акторів – такий фізично сильний, що легко розгинає підкови.
"Завдяки його чергуванням у театрі швидко перевелися бешкетники й усякі порушення порядку, – розповідає контролер Юліан Бродецький. – Приборкував він бешкетників тихо й блискавично. Почувши вигуки серед публіки, швидко зорієнтовувався і виявляв порушника тиші. Міцно ухопивши його, піднімав високо над головою і виносив на вулицю. Сусіди порушника не встигали опам'ятатися, як його вже не було поруч із ними".
"На сцені Садовський ніколи не вдавався до зовнішніх ефектів, не вживав спеціальних сценічних жестів чи голосових модуляцій, – згадує Прохір Коваленко. – Він впливав на глядачів і на своїх партнерів силою і правдивістю переживань, які завжди були щирі і глибокі. Він ніколи їх не перебільшував і не зменшував, вони відповідали жанрові і образу. У щоденному житті мав просту врівноважену вдачу. Не дуже балакучий, в міру привітний із близькими й знайомими, та стриманий з сторонніми. Завжди тримав себе з гідністю, але без гонору і зазнайства. Ніколи ні перед ким не принижувався. Не відзначався дипломатичністю, говорив правду в вічі, далеким був від політиканства і пристосуванства".
Колектив часто влаштовує прогулянки на пляж біля Дніпра. З собою беруть улюбленицю режисера – сенбернара Норку. Вона жила у приміщенні театру. "Норка відчиняла лапами двері і з'являлася там, де хотіла, – згадував актор Василь Василько. – На репетиції лежала на авансцені біля ніг Садовського. Під час вистав або спала у його вбиральні, або "дивилася", що робиться на сцені. Ляже за якоюсь кулісою чи приставкою, висуне носа і так лежить протягом вистави. Особливо полюбляла опери. Микола Карпович, коли на когось із акторів сердився, то вигукував: "Норка буде грати! Вона краще заграє."
Забрав у турків полковий прапор
1856, 13 грудня – Микола Тобілевич народився у селі Кам'яно-Костувате – тепер Братський район Миколаївської області. Батько Карпо був із роду збіднілих дворян і працював приказчиком маєтку у селищі Мала Виска – тепер райцентр на Кіровоградщині. Свою дружину Євдокію Садовську викупив із кріпацтва у поміщиків Золотницьких. У сім'ї було шестеро дітей. Четверо з них стали театральними діячами: старший Іван Карпенко-Карий – драматург, Марія Садовська-Барілотті – оперна співачка й актриса, Панас Саксаганський – актор, режисер і драматург. Михайло і Петро – служили в поліції.
1877 – закінчує реальне училище в Єлисаветграді – тепер Кропивницький. Іде добровольцем на російсько-турецьку війну. За те, що відібрав у ворогів полковий прапор, отримує орден Святого Георгія. Згадує: "Я хоч з "вольноопредєляющихся", а солдат вийшов з мене справний. В бою з рук здоровенного турка полковий прапор вирвав. Що то скоїлось! З усіх боків кинулися на мене турки кляті. Стрілянина знялась страшенна! Не знаю, не відаю, як до своїх добрався. А прапор доніс".
1879 – знайомиться з актрисою Марією Заньковецькою. Починається роман. Заньковецька йде від свого чоловіка. Проте сім'ю створити не вдається. Часто сваряться – через бурхливий темперамент. Садовський одружується з актрисою Євгенією Базилевською. Мали двох синів.
1881 – стає учасником театральної трупи Григорія Ашкаренка. Бере псевдонім Микола Садовський. Пізніше переходить у колектив Марка Кропивницького, далі – до Михайла Старицького. 1888-го організовує власну трупу. Через 10 років об'єднується з Панасом Саксаганським. Протягом року очолює театр товариства "Руська Бесіда" у Львові. 1907-го створює перший стаціонарний український театр у Києві.
1920 – після встановлення в Україні радянської влади переїжджає спершу до Львова, а потім в Ужгород – тоді Чехословаччина. Там очолює театр товариства "Просвіта". "Роботи до чорта, а толку мало, – пише акторці Софії Тобілевич. – Із неуків треба було зробити акторів й сформувати театр. Тепер він уже є. Щоправда, довелося додати декого з фахових акторів, які були розсипані по горах і долинах Польщі й Галичини".
1926 – переїжджає до Харкова на запрошення Гната Юри, директора театру ім. Івана Франка. Повернути Садовського в Радянську Україну розпорядився міністр освіти Олександр Шумський. Через рік театр переносять до Києва. Садовський до смерті числиться його працівником, хоч і виступає рідко. Намагається помиритися із Заньковецькою – невдало.
1933, 7 лютого – Микола Тобілевич-Садовський помер у Києві. Похований на головній алеї Байкового цвинтаря. Зіграв більше 40 головних ролей. 1957 року його іменем названо театр у Вінниці.
2 
1
Коментарі