25-річний Микола Вороний у листі до Михайла Коцюбинського так описав себе: очі темно-сірі, волосся русяве, особливих прикмет не маю. А львівський критик Михайло Рудницький згодом додав до цього: велика чуприна й розмашна краватка, і голову носить так гордо, що видко аж на другу вулицю, з ким маєш діло. І ще: "Коли б він був італійцем, ходив би з гітарою, декламував би чужинцям свої "Три фази кохання" й показував би їм усі кутки, де не тільки можна напитись прегарного вина, але де писали свої найкращі вірші він і Петрарка!".
Далі критик зауважував, що для цього поета байдуже - писати вірші про політику чи про кохання, і те й те виходить у нього однаково мелодійно. Саме за мелодику вірша цінували Вороного навіть незмірно більші за нього поети - Павло Тичина й Максим Рильський - і вважали своїм учителем. І досі його тексти цікаві естрадним співакам. От хоча б "Любов - це талісман" Віталія Козловського.
Дід поета брав участь у гайдамацькому повстанні. Із колишніх гайдамаків формували в царській армії уланські полки. Дід прослужив там 20 років і повернувся. Його дітей по-вуличному звали Уланами. Мабуть, Микола Вороний успадкував від діда кавалерійську непосидючість - так часто він міняв місця проживання й роботи. Жив у Харкові, Відні, Львові, Тернополі, Києві, Кишиневі, Катеринодарі, Одесі. Був актором і режисером, перекладачем і журналістом, земським статистиком і банківським клерком, коректором і педагогом, кіноредактором і навіть діловодом ремонтної частини механічного відділу "Округи водяних шляхів". Часто відкладав одну справу й брався за іншу - "потурав пану Нехаю", за власним виразом.
Починав він із акторства - в мандрівній театральній трупі Марка Кропивницького, одній із кращих на всю Російську імперію. Але невдовзі розчарувався й почав думати, як перейти в трупу Панаса Саксаганського. Із цього приводу Іван Карпенко-Карий писав йому на початку 1898 року: "Юний козаче Миколо! Не раю я вам покидати "несимпатичне" товариство. Люди там несимпатичні, але ж діло, котрому ви хочете служити - симпатичне! Служіть ділові!".
Вороний не послухався. Ніде не міг нагріти місця через складний характер і непосидючість. Утім, акторство покинув аж 1901-го - через "перебої серця". В душі був романтик, але грав не лише романтичні ролі. Приміром - гоголівського Поприщина в "Записках божевільного". Театр поклав помітний відбиток на його поведінку - поет демонстрував богемні звички, не цурався чарки, любив перебувати в центрі уваги. Хвалився тим, що зібрав докупи всіх тих людей, що потім утворили Українську Центральну Раду - але сам урядовцем бути не захотів. Мовляв, навіщо воно мені, я - поет!
Франко ішов віденською вулицею, діставав з паперового кульочка вишні і їв на ходу
Близько знав багатьох знаменитих людей свого часу: Михайла Грушевського, Марка Кропивницького, Леся Курбаса, Панаса Саксаганського. Із Володимиром Самійленком працював у банку, у Миколи Міхновського квартирував у Харкові. Написав чудовий спогад про те, як колись у Відні зустрів Івана Франка: той ішов вулицею, діставав з паперового кульочка вишні та їв на ходу. Але, коли Вороного заохочували й далі писати мемуари, ображався:
- Ви думаєте, що я вже скінчився як поет?
Двічі, 1913 та 1914 років, працював у газеті "Рада", що її видавав меценат Євген Чикаленко. Редактором газети був Андрій Ніковський. До нього Вороний ставився догідливо, солодко-ласкаво, улесливо. Це сердило видавця, у листах до редакції він писав: "Усім привіт - окрім Вороного!" Коли Микола Кіндратович звільнився, Чикаленко казав Ніковському: "Добре, що Вороний пішов собі. Я уявляю собі ясно, як він здоровкається з вами, зігнувшись удвоє, з солоденькою ухмилкою, а якомусь дрібному співробітникові тим часом подає два пальці".
На місце поета до газети взяли чоловіка, що робив діло "чесно, але поганенько", як визнавав редактор. За якийсь час Вороний знову там працював. Він писав цікаво, але ніколи не здавав матеріали вчасно, затягував до останнього. Ніковський скаржився Чикаленкові: мовляв, гроші в редакції дають 20 числа, а Вороний починає просити з 10-го. Клопіт із ним: після третьої години вже хоче їсти, хоч роботу в номер не здав. Перед ним у відділі був співробітник Корж, давав до газети новини тільки "ціломудрені, лагідні". А Микола Кіндратович з першого дня почав писати таке: "У селі Благодіївці зґвалтували дівчину, стару бабу, діда". Навіть молодий секретар редакції червоніє, хоч він і мужчина.
Перед третьою годиною Вороний кудись вискакує, прибігає підбадьорений, але пише нерозбірливо та скаржиться на погане чорнило.
В історії української літератури залишив помітний слід укладений Миколою Вороним альманах "З-над хмар і долин". Він вийшов 1903 року в Одесі. Із цим альманахом часто пов'язують початок українського літературного модернізму. Там були твори Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської. Усі вони були талановитіші за Вороного, але саме йому належить думка про об'єднання сил нашої модерної літератури. Запрошуючи колег до участі в альманаху, Вороний казав, що його ідеал - чисте мистецтво і просив авторів уникати грубого реалізму, "а натомість будемо раді творам із легким філософічним повоєм". Закликав "ступити на європейський шлях, не обмежуватися побутовщиною, ставити широкі філософські питання". Писав: "Формою дуже дорожу, бо одно діло - псалом співати, а друге - на волів гукати". Не любив соціально-політичної тенденційності в літературі: "Терпіти не можу "Тюремних сонетів" Франка, але закоханий в його "Зів'яле листя".
"Інтернаціонал" у перекладі Вороного співали навіть тоді, коли ім'я його було під забороною
Утім, уявлення Вороного про модернізм було приблизне й поверхове. Він, наприклад, не розгледів нічого цінного у віршах молодого футуриста Михайля Семенка, якого назвав "літературним паяцом" і грубо розкритикував його першу книжку.
У січні 1919-го в Києві урочисто відзначали 25-річчя творчої діяльності Вороного. Симон Петлюра привітав його "як головний отаман українського війська - головного отамана української поезії". Із Петлюрою Микола Кіндратович подався в еміграцію. Звідти іноді нагадував про себе. Сергій Єфремов писав у щоденнику навесні 1925 року: повернулася з-за кордону актриса Борисоглібська, "принесла вітання від Вороного з поцілунком (що ця симпатична бабуся й зробила). Але впізнаю і Вороного! Ще півроку тому він писав про мене всяк зол глагол, а це вже ладен цілуватися. Вічні хитання й неурівноваженості та несподівані витівки".
Коли Вороний повернувся з еміграції, носив якісний дореволюційний піджак і бант замість краватки. Мав при цьому вигляд величний і трохи смішний. Єфремов записав: "І тут без хлестаковства не може обійтися". Поет випросив у нової влади дозвіл відсвяткувати свій черговий ювілей. Єфремов на це єхидно зауважив: "Я радий ювілеєві Вороного: як тільки його ювілей святкують, то буде переміна режиму". Тут малося на увазі, що попередній ювілей, в січні 1919 року, відзначали перед самим відходом Директорії з Києва під натиском "червоних".
У радянській Україні не тільки відсвяткували ювілей Вороного, а й видали книжку його поезій і перекладів - 1929 року це зробило харківське видавництво "Рух". У змісті можна прочитати, що на 434-й сторінці вміщено переклад байки К.Р. "Лев і голуби". Під криптонімом К.Р. писав великий князь Костянтин Романов, дядько царя Миколи ІІ. Хоч у байці мався на увазі Лев Толстой, але радянська цензура угледіла тут натяк на опального Лева - Троцького, і Голубів - членів Політбюро.
Отже, в змісті згадка про цю байку лишилася, але на 434-й сторінці її нема, замість неї - переклад вірша Максиміліана Волошина "Голова madame de Lamballe": "і на тіло не сміла зирнуть я, і мене відрубали від тіла". Цей рядок міг би стати епітафією на могилі Вороного - якби було відомо, де його могила.
Весною 1934 року Миколу Вороного як "трубадура контрреволюції" вислано до Воронежа на три роки. Улітку 1937-го він з'явився в с. Глиняне Піщанобрідського району на Одещині, тепер Кіровоградська область, потім переїхав у Новоукраїнку, служив коректором райгазети. Весною 1938 року арештований нібито за участь у контрреволюційній селянській повстанській організації. 29 квітня рішенням Особливої трійки при УНКВС Одеської області засуджений до розстрілу. Вирок виконано 7 червня опівночі. 1957 року карну справу проти Вороного припинено за браком складу злочину.
А "Інтернаціонал" у його перекладі - "Чуєш, сурми заграли, час розплати настав" - співали навіть тоді, коли ім'я поета було під забороною.
"Чорт його знає, як записувати видатки, коли Вороний узяв аванс 20 крб, заробив 24, одержав на руки 4 і знов узяв авансом 10"
Із листа редактора газети "Рада" Андрія Ніковського її видавцеві Євгенові Чикаленкові. Микола Вороний працював там у 1913-1914 роках. Редакція містилася на Великій Підвальній, 6 - теперішня вул. Ярославів вал.
Син просився в армію Денікіна
У Чернігові Микола Вороний познайомився з донькою місцевого українофіла Вірою Вербицькою-Антіох. Побралися 1904-го, того ж року народився син Марко. Його хрещеним батьком став Михайло Коцюбинський. Невдовзі після народження сина розлучилися. Це сталося, очевидно, з ініціативи Віри, бо Вороний переживав розлуку довго й сильно, про що свідчить цикл його віршів "За брамою раю". Не раз намагався повернутися до Віри.
Марко закінчив чернігівську гімназію. 1918 року просився добровольцем в армію Денікіна, його не взяли - як малолітнього. Вчився на режисерському відділенні Київського музично-драматичного інституту, жив із батьком, коли той повернувся з-за кордону. Служив на київській кіностудії, робив дубляж текстів для кіно. Писав вірші.
1933 року, уникаючи переслідувань, переїхав до Москви, працював у журналі "Наши достижения". Повернувся до Києва, щоб виручити батька з-під арешту. І був сам арештований - у день свого народження, 19 березня 1935-го. В ордері на арешт значиться домашня адреса: Мало-Підвальна, 14, кв. 2. Маркові інкримінували "належність до терористичної групи професора Зерова" - разом із Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та іншими. Рішенням військового трибуналу Київського військового округу від 1 квітня 1936 року засудили на вісім років таборів. На Соловках, як згадували, його запам'ятали тихою симпатичною людиною. Після роботи грав у камері в шахи. У листах просив батька й матір помиритися та приїхати до нього на побачення.
Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох у Карелії. У розстрільному списку того дня значилися 266 в'язнів. Марко - під номером 144. Разом із ним загинули Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Григорій Епік, Валер'ян Підмогильний та багато інших.
Реабілітований 1958-го, мати дочекалась цього дня, їй тоді було 78 років
Чи можуть донецькі шахтарі співати "Інтернаціонал" українською?
1871, 6 грудня - народився на Катеринославщині, нинішня Дніпропетровщина. Батьки - міщани. Коли хлопцеві було півроку, родина переїхала до Харкова. У початковій та реальній школі навчався у Харкові та в Ростові.
1895-1897 - був слухачем філософських відділень університетів у Відні та Львові. Тісно співпрацював з Іваном Франком і Михайлом Грушевським, був урядником Наукового Товариства ім. Шевченка, друкувався в "Зорі" та "Віснику НТШ", працював режисером театру "Руська бесіда" у Львові й Тернополі.
1901 - працював у банку в Катеринодарі на Кубані, нинішній Краснодар у Росії. Називав це місто "Катеринодрянь", бо підхопив тут кавказьку лихоманку. Писав до газети "Донская речь".
1904-1910 - служив у Земському статистичному бюро в Чернігові, потім переїхав до Києва.
1917 - обраний до Оргкомітету українського Національного театру. Дві з трьох вистав, якими відкрився цей театр наприкінці 1917 року, були поставлені Вороним. Перша - "Пригвождені" - за п'єсою Володимира Винниченка, тодішнього глави українського уряду. Друга вистава - за п'єсою Спиридона Черкасенка "Хуртовина" - про життя донбаських шахтарів. Вони там не тільки говорили українською мовою, а й співали "Інтернаціонал", перекладений Вороним. Були бурхливі дискусії: чи можуть донецькі шахтарі співати цю пісню українською?
1918 - за Гетьманату жив у Ростові, повернувся до Києва під час Директорії, разом із нею емігрував. 1920-го - секретар і співредактор газети "Українська трибуна" у Варшаві, 1923-го - директор драматичної школи при українській консерваторії у Львові.
1926 - повернувся в Україну, працював завлітом оперного театру в Харкові, потім - у Всеукраїнському фотокіноуправлінні в Києві.
1934 - арешт і трирічне заслання.
1938 - новий арешт і розстріл.
4 
1
Коментарі