Катерина Білокур усе життя збирала скриню з приданим
"СВЯТОМУ МИСТЕЦТВУ віддала молодість, силу молоду і всю себе! Через це ніколи було мені заміж виходити – залишилася старою сиротою на світі! Мої подруги – не художниці, але вийшли заміж. У них уже дорослі діти й онуки. Вони їх шкодують і бережуть, дивляться, щоб у хаті було тепло й затишно, щоб ніхто не скривдив. А я самотня. Я – художник, але вже стара. А старих чужі не люблять", – пише 56-річна Катерина Білокур 1957-го чоловіку, який питав чи зможе стати художником, який просив оцінити його роботи.
Вона жила в селі Богданівка тепер Яготинського району на Київщині. З дитинства любила слухати пісні, вишивати й малювати. Останнього захоплення батьки не схвалювали. Хотіли виховати господиню й видати заміж.
"Намалювала якихось придуманих птахів. Вони здалися такими чудовими! Було радісно на душі, що змогла щось видумати, – згадувала Катерина Білокур. – Зловили батько з матір'ю. Малюнок порвали, скрутили й кинули в піч, а мене трохи побили. І кажуть: "Що ти, тварюго, робиш? Не дай Боже, чужі люди тебе побачать за такою справою. Тебе ж тоді ніякий біс не свататиме".
Підганяє роботу в хаті, на городі працює навіть уночі – щоб удень малювати. До однолітків на вулицю майже не виходить, тому називають відлюдькуватою. Водночас заздрять, бо Катерина струнка, чорнява, має густі рівні брови, коса туга нижче колін. Одягається зі смаком у керсетку, власноруч вишиту сорочку та спідницю. Хлопці заглядаються.
"Десь із 17 літ ми ходили на вулицю. Наробимося вдень, а ввечері гуляємо до півночі – з піснями й танцями. І ніякої втоми. Було лишень зачуємо гамір на вигоні – мерщій туди. Там же й парувалися. Катрі найдужче сподобався парубок Сашко Кравченко із Сулимівки. Він став нашим, бо мати побралася з богданівським удівцем. Обоє відвідували сільський театр на паровому млині Микити Тонконога", – розповідала Тетяна Бахмач із Богданівки упорядникам збірки "Катерина Білокур очима сучасників", яку видали 2000-го.
Художниця створює декорації для сільського театру. Долає сором'язливість і розпитує про Олександра Кравченка. Він помічає увагу дівчини й запрошує гуляти. Але поговоривши, розчаровується в ній, називає фантазеркою.
Кілька вечорів Олександр проводить з іншою, а потім запрошує Катерину. Вона не приходить на побачення. Він у розпачі йде до Білокурів, стає на коліна, кається і плаче. Та Катерина відмовляє.
На початку 1930-х він виїжджає із села. Іноді Катерина Білокур пише йому листи, вітає зі святами, звертається "мій далекий несуджений друже". Відповіді не отримує. Олександр Кравченко повертається в село одруженим більш як за 30 років.
До Катерини сватаються чимало чоловіків. Узимку їдуть гарно оздобленими саньми, а влітку – возами.
– Як дозволиш малювати, то піду за тебе, – починає розмову з кожним.
Ніхто не хоче за дружину "мазилу". Один залицяльник дарує вирваний на городі букет.
– Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе, – каже жінка.
Відмовивши заможному чоловіку із сусідньої Яблунівки, зачиняється в хаті й плаче.
– Катерино Василівно, йшли б заміж, – каже якось сусідка.
– Усе ж пропаде: з'являться діти, обсяде хазяйство – і прощай малювання, – відповідає.
Бідкаються і батьки. Мають єдину доньку й ту не можуть видати заміж.
– Покарав нас Господь такою, – каже мати. – У людей доньки в таких роках уже заміж повиходили, їхні матері зятів мають, а ця чортів малює!
– А казав я тобі не заступатися за неї, стерву, коли бив! – не витримує батько.
"Покохала богданівського Лося, – згадувала Катерина Білокур у листі до мистецтвознавця Стефана Таранушенка на початку 1950-х. – Лося я не бачила, а уявляю, що це тварина здорова, ледача й розумом не наділена. І люди на здорового й ледачого чоловіка кажуть: а, той лось чортів. І от приблизно такої натури був той парень. Та думаю, він сильний, при всякій незгоді життьовій подасть мені руку допомоги і все буде добре".
Доходить до сватання, але напередодні свариться з коханим. Чоловік дорікає, що вона думає лише про малювання. Вимагає кинути.
"Як найде на мене, як то старі люди кажуть, той штих – куда я не йду, що не роблю, а те, що надумала малювати, – слідом за мною, – розповідала працівникам Інституту мистецтвознавства 1947-го. – Та й спати ляжу, а воно мені вчувається, ввижається. Та нібито щось до мене промовляє, щоб я не кидала, щоб не цуралася, чи на папір, чи на полотно виливала".
У день сватання Катерина бере всі гроші та їде до Канева – на могилу Тараса Шевченка.
– Якби ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може, допомогли б мені стати художником. А ті люди, серед яких живу, не розуміють.
Усвідомлює, що може залишитися самотньою назавжди. Та все ж продовжує збирати скриню приданого.
Під час Другої світової отримує листа з Ялти від чоловіка, якого називала Лосем. Він кличе до себе. Відписує: "Їдь, сучий сину, хоч на край світа. Я до тебе не поїду!"
Селом ходять чутки, що батьки намагаються насильно видати її за місцевого вдівця, який має двох дітей. Опирається, бо чоловік служить старостою у німців.
"Коли виходила заміж і прийшла з дружкою просити на весілля, тітка, благословляючи мене, гірко заплакала. Сльози з очей лилися, як сік з берези, – згадувала племінниця Катерина Бахмач-Білокур. – Розповіла про яблунівського парубка гарного, багатого та не судженого. Як він у хаті сидів, а вона ридала та побоялася його, як вогню, щоб не обпектися".
Катерина Білокур любить спостерігати за дітьми. Де бачить матерів із немовлятами, пропонує допомогти купати чи сповивати.
– Виходьте заміж хоч за старого, а в дівках не засиджуйтеся. Горе самій на старості літ, – радить односельчанкам.
Ставши відомою майстринею, зустрічається з журналістом Дмитром Косариком. Після того пише йому листи. В них називає себе Попелюшкою. Зізнається в коханні. Але той має родину в Москві й не відповідає.
"Який же негідник цей кореспондент. Мене фотографували до статті, але йому не сподобалося, що я вже занадто стара, – пише в листі художнику-початківцю. – Він, мерзотник, знайшов десь у старому журналі фото, якому десятки років. Узяв його. Після виходу статті скоро буде вже 500 листів, які отримала з різних куточків країни. Але ніхто не запитав мене, чи є що їсти, чи є в що одягнутися, чи є де жити".
Фото молодої Катерини Білокур приваблює чоловіків. Пишуть солдати та в'язні, називають "мамашею". Художниця плаче від сорому.
"Її життєпис – то як роман, сповнений драматизму. В ньому було нерозділене кохання, чиєсь непорозуміння, конфлікти з близькими. Причиною всього стала та одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню"
Олесь ГОНЧАР (1918–1995), письменник
"Вона проклинала життя. Карталася, що рідні та близькі її не розуміють, що вона в селі чужа. Однак прожити без Богданівки не змогла б. Тут витало її натхнення, сильніше за страждання, і кликало постійно до творчості"
Надія КЛЕЙН (1921–2004), художниця
Не пустили до квартири Павла Тичини
1900, 7 грудня – в селі Богданівка тепер Яготинського району на Київщині в селянській родині Василя і Якилини Білокурів народилася донька Катерина. Мала молодших братів Григорія та Павла. Дочку до школи батьки не віддали. Буквар опанувала вдома за тиждень. Вирішили, що й так розумна, то не треба зношувати чоботи й одяг.
1924 – вичитує в журналі про Миргородський художньо-керамічний технікум. Не кажучи нікому, бере дві свої картини і потягом їде до міста. Не приймають, бо не має початкової освіти. 1928-го намагалася вступити до Київського театрального технікуму. Відмовляють.
1932 – починає формувати власний стиль малювання. Впливають нариси письменника Максима Горького. Подобається розповідь про його візит до купця Бугрова, в якого в кімнаті висіла картина з квітами художниці Рози Бонер із Парижа.
1934 – свариться з матір'ю та батьком через малювання й іде топитися в місцевій річці Чугмак. Кидатися не наважується, але довго стоїть у крижаній воді. Перелякані батьки дозволяють малювати. Через переохолодження хворіє на поліартрит, починають боліти ноги та голова.
"Не хотіла я топитися. Жити хотіла, – казала пізніше. – Cамій же було цікаво, чи вийде з мене художник. Думаю, втоплюся чи ні, а матір полякаю".
1940 – пише лист до співачки Оксани Петрусенко з проханням допомогти організувати виставку. Малописьменна, тому домальовує в листі кошик із крапками та комами і просить розставити їх на свій розсуд. Співачка звертається до різьбяра Володимира Хитька. 11 картин Катерини Білокур виставляють у Полтавському будинку народної творчості. Преміюють поїздкою до Москви. Під час війни чує про зникнення безвісти на фронті брата Павла та пожежу в полтавському музеї. Від нервів майже відмовляють ноги. Пересувається з ціпком.
1949 – приймають до Спілки художників УРСР. За два роки нагороджують Знаком пошани. Митці й письменники шлють фарби й інші матеріали. Поету Павлу Тичині дарує картину "Півонії". Пізніше вирішує, що вона не вдалася, і перемальовує. Приходить до його квартири, щоб віддати. Але охорона не впускає, називає сільською бабою.
1951 – починає жити з сім'єю брата Григорія. Постійно сваряться. Братова дружина Христя називає нахлібницею, лежнюгою, стервижищем. Катерина намагається здобути звання народного художника та перебратись у столицю. Голова Ради міністрів УРСР Михайло Гречуха відмовляється посприяти. Влада хоче бачити "творчість колгоспниці з Богданівки", а не жінки зі столиці. Звання народної художниці дають за рік.
1957 – на міжнародній виставці в паризькому Луврі виставляють вісім картин Катерини Білокур. Про них схвально відгукується Пабло Пікассо. "Берізку" і "Цар Колос" викрадають. Обіцяють відшкодувати вартість, але грошей вона не отримує. Перемальовує "Цар Колос".
1961, 10 червня – померла після операції на шлунку в Яготинській районній лікарні. Скаржилася на сильний біль, але була проти втручання. Казала: "Заріжуть". Виявили рак шлунка. Поховали в Богданівці.
2 
1
Коментарі