Учні греко-католицької семінарії збиралися втопити в туалеті упорядника "Русалки Дністрової" МаркіЯна Шашкевича
"Столочений копитами орди, збатожений московською нагайкою і обезсилений довголітньою боротьбою за волю, заснув був наш народ камінним сном. І ніч глуха і чорна залягла на нашій землі від Сяну по Дон", – писав у 1911 році письменник Богдан Лепкий про становище українців Галичини.
На початку ХІХ століття вона входить до складу Австро-Угорщини. Тут домінують поляки. Український рух зводиться до формулювання "поп і хлоп". Священики, яких вважають найосвіченішими представниками народу, піддаються тілесним покаранням, працюють на полях і сплачують панам чинш.
"Вони ледве вміли читати і не розуміли того, що читають. Ці люди ні розумово, ні морально не були підготовлені до релігійного проводу", – пише письменник Іван Франко про тодішнє духовенство.
Найактивніше пропольські настрої множаться серед греко-католицьких семінаристів у Львові. Польський письменник Северин Гощинський називає їх найкращим матеріалом для революційної пропаганди, ніж польських студентів. Але в середині 1830-х тут формується український гурток.
"Мы продолжали толковать, рассуждать, спорить. Перебирали всякие теории и гипотезы. Наконец пришли к убеждению, что о народе мы знаем только по наслышке, а народного языка, народного быта вовсе не знаем", – згадував у автобіографії "Пережитое и перестраданое" один із семінаристів Яків Головацький.
З іншими учнями – Маркіяном Шашкевичем та Іваном Вагилевичем – цікавляться народництвом. Ходять по селах і збирають фольклор. Поміж собою починають розмовляти українською мовою. Українців на Галичині називають русинами, а їхню мову – руською. Тому на групу кажуть "Руська трійця".
"Шашкевич, смелейший от нас всех на всякий подвиг, приобрел больше сочувствующих нашим идеям, – пише Головацький. – Мы условились, что всякий, приобретенный нами и вступающий в наш руский кружок, должен подать руку и заявить честным словом, что он обещает всю жизнь действовать в пользу народа и возрождения руской народной словесности".
Називають один одного псевдонімами: Шашкевич – Руслан, Вагилевич – Далібор, Головацький – Ярослав. Ім'я Руслан на той час сприймається як варіант самоназви українців.
1834 року вони готують до друку фольклорно-літературну збірку "Зоря". Спеціально для її текстів укладають кириличний правопис, запозичуючи різні норми з інших слов'янських мов. Керуються правилом: "Пиши – як чуєш, а читай – як видиш".
"Галичина має поверх 2 мільйони русняків, а Угорщина мільйон. Вони дуже прихильно приймуть це видання в їхній мові. Подібно привитає його 6–7 мільйонів душ русняків у Росії, – йдеться у висновках австрійського урядового цензора Вартоломея Копітара про "Зорю". – Але треба прийняти під увагу, що наші й російські поляки віднесуться до цеї неупривілейованої літератури з завистю й ненавистю. Природний розвиток цеї нової літератури прийдеться зі шкодою для польської й російської. Перед Австрією стає питання, чи вона може й повинна підтримувати русняків на шкоду й злість полякам?"
Цензор пропускає текст і обкладинку із зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Але розуміє, що видання матиме політичні наслідки. Копітар відсилає його до іншого цензора – професора моральної теології Львівського університету Венедикта Левицького, а той передає місцевому митрополиту Михайлу Левицькому. Він забороняє збірку – не бажаючи загострювати українсько-польські взаємини.
"Наш кружок пал духом. Но дело тем не кончилось. Полиция обратила на нас внимание, и через несколько дней у Шашкевича на квартире сделали ревизию, – згадує Яків Головацький. – Полицийные комиссары перерыли все его вещи, но не нашли ничего запрещенного. К счастью, его альбум "Зоря" был при нем в кармане. Его же особы не трогали. Если б нашли список имен с девизами, немцы были бы уверены, что они открыли русский заговор. Шашкевич по своей неосторожности погубил бы столько полной надежды молодежи. После ревизии Шашкевич бросил свою "Зорю" в нужник".
Імператор Австрії Франц І звертає увагу Львівського митрополита, що студенти використовують навчання в семінарії для поширення антиурядової революційної пропаганди. Ректорат запроваджує щомісячні лекції-проповіді про обов'язки громадян. Їх читають найздібніші студенти. Свою лекцію під назвою "Слово до питомцев" Маркіян Шашкевич читає руською мовою. Один із семінаристів каже: "Вся семінарія була в захваті. Тоді руський дух піднісся на 100 відсотків".
Під впливом Шашкевича, практиканти-богослови домовляються читати проповіді в церквах Львова лише народною мовою. Першим випадає черга читати семінаристу Плешкевичу. Він виписує текст у зошиті, але коли виходить на публіку – лякається. Не може вимовити жодного слова. На ходу перекладає і виголошує промову польською. Через рік, 14 жовтня 1936-го, одразу в трьох церквах лунають проповіді українською. У соборі Святого Юра у Львові її виголошує Маркіян Шашкевич.
"Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов'яни верха ся дохаплюють і єстли не вже, то небавом посбратаються з повним ясним сонцем, нам на долині і в густій студеній мраці гибіти", – такими словами розпочинається передмова до альманаху "Русалка Дністровая", яку "Руська трійця" видає 1837 року в угорському місті Буда – тепер Будапешт. Тамтешня цензура лояльніша за львівську.
Друк альманаху обійшовся у 400 австрійських гульденів. Гроші дав директор Головної школи в Коломиї Микола Верещинський (1793–1882). В той час студент Львівського університету отримував стипендію 80 гульденів на рік, а річна зарплата викладача становила 360 гульденів.
"Русалка Дністровая" – це дещо змінена версія збірки "Зоря", яка складається з чотирьох розділів: народні пісні, поезія сучасників, переклади і давні документи. Найбільше авторської поезії та перекладів із сербської й чеської належать Шашкевичу і Головацькому. Є казка про опришків "Олена", яку написав Маркіян Шашкевич – перший невіршований твір у Галичині українською мовою.
Починаються арешти греко-католицького духовенства. Серед затриманих є й ті, кого Шашкевич згадав у передмові збірника. Коли видання доставляють до Львова, його вилучає поліція. Цензура не дає дозволу на поширення.
"Во всех ти, душенька, нарядах хороша!" – пише відгук на появу "Русалки Дністрової" на сторінках альманаху "Киевлянин" ректор Київського університету Михайло Максимович. Йому до рук потрапляє примірник, який оминув львівську цензуру, бо був відправлений безпосередньо видавцем.
Польська революційна організація, яка діє у стінах Львівської греко-католицької семінарії, засуджує Маркіяна Шашкевича до страти. Його мають втопити в семінарійному туалеті. Четверо семінаристів тягнуть жереб, хто має це зробити. Але задумане втілити не вдається.
– Маємо з поляками по горло клопоту, а ці божевільні хочуть ще оживити давно поховану русинську націю, – оцінює вихід "Русалки Дністрової" директор львівської поліції Пайман.
Починається слідство. Очолити його доручають ректору Львівської семінарії Венедикту Левицькому. Той має симпатії до діяльності семінаристів. Однак для учасників "Руської трійці" слідство не минає без наслідків. Іван Вагилевич зрікається написаного. Стверджує, що збірник видали без його відома.
Яків Головацький основну відповідальність бере на себе. Запевняє, що домовився про друк видання, не знаючи, що подібні питання слід було погоджувати зі львівською цензурою. Брошуру він нібито подав до друку ще 1835‑го – коли не вчився в семінарії і не підлягав духовній владі. За кілька місяців справу закривають і списують на те, що молоді семінаристи не знали законів.
"Ледве заблисла зірничка споза густих хмар, замеркотіла на прояснім небі, та й тут погасла, – пише Яків Головацький у спогадах. – Ми були розчаровані. Розвіялися мрії про рух русько-народницької писемності. Ми опинилися на краю безнадії".
"Погляньмо на книжку і спитаємо: яка була причина тої бурі, котру вона викликала? Чи мали за що сторожі порядку так люто нападати на неї? Дивлячись на діло з їх становища, мусимо сказати: справді, мали за що! "Русалка Дністровая", хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була свого часу явищем наскрізь революційним".
Іван Франко (1856–1916), письменник, про видання альманаху "Русалка Дністровая"
1000 екземплярів склав тираж "Русалки Дністрової", надрукованої в Буді. 800 із них поліція вилучила у Львові. Решта розійшлися між дослідниками по світу. 12 примірників зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника
Автори "Русалки Дністрової" перейшли до москвофілів і польських націоналістів
Наступного року після видання "Русалки Дністрової" Маркіян Шашкевич висвячується на священика. Постійно перебуває під поліцейським наглядом. Тоді ж одружується з Юлією Крушинською – донькою священика з села Деревня – тепер Жовківський район на Львівщині. Там вони вінчаються. Маркіян отримує парафію у селі Гумниська – нині Буський район на Львівщині. Їде туди сам, бо дружина вагітна і залишається жити біля батьків.
"Уяви собі чоловіка твого з прищуватим носом. Ти смієшся, думаєш, що від табаки. О ні, я її тепер мало вживаю, бо не можу, – пише Шашкевич до дружини з Гумниськ до Деревні. – Я без бакенбардів виглядаю, як голоцюцьок. В старій, зношеній, брудній рясі. Втроє над цим папером зігнутого, з горбом на плечах, замість під грудьми. З таляром (лисиною завбільшки з таляр. – Країна), а може, тільки з півталяром зверху на голові. Не можу тобі докладно цього описати, бо не маю до чого приміряти. Знаю тільки те, що трошки більше, як сороковець".
У будинку священика в Гумниську була гнила підлога, тому Шашкевич просить у єпархії інше місце служби. Мотивує потребою кращих умов для життя з вагітною дружиною. Отримує парафію у селі Нестаничі – тепер Радехівський район на Львівщині.
Хворіє на туберкульоз. Втрачає слух і зір. Помирає 32-річним 7 червня 1843-го в селі Новосілки – тепер Бузький район Львівської області. Там була його третя парафія. Коли через 50 років Маркіяна Шашкевича перепоховують у Львові, то тіло знаходять у сусідній могилі. Опізнають за кадилом, яке запам'ятали очевидці похорону.
"Може бути, що я до вас переселюсь. Якщо на мою просьбу прихилиться наше правительство. Обгадайте для мене місце при бібліотеці або професуру, до котрой я з хіттю учитися буду, що потрібно", – пише Іван Вагилевич 1842 року в листі до російського історика Михайла Погодіна в Москву.
Намагається отримати посаду в Київському та Харківському університетах. Але російський уряд не задовольняє його клопотання на в'їзд в країну.
Тільки через сім років після закінчення семінарії Іван Вагилевич висвячується на священика. Отримує колишню парафію Шашкевича у селі Нестаничі. Живе в його будинку. Видає друком польською граматику української мови в Галичині. Перекладає "Слово о полку Ігоревім" – українською та польською.
Під час заворушень у країні 1848 року залишає парафію та переїжджає до Львова, де долучається до полонофільської організації. За це його позбавляють греко-католицького духовного сану. Приймає лютеранство. Працює редактором, директором бібліотеки, міським архіваріусом. Помирає 1866-го у Львові.
"У такий тісний куток потрапив, що про світ Божий нічого не знаю, та марно свій вік коротаю", – пише у спогадах Яків Головацький про парафію у селі Микитинці – тепер Косівський район на Прикарпатті. Отримав її після закінчення семінарії.
Спільно з братом Іваном видає два томи фольклорних збірок "Вінок русинам на обжинки". Перший том фінансує італійський князь, з яким Іван Головацький познайомився в греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні. Другий – православний сербський патріарх Раячич. Дає упорядникам 500 гульденів гонорару. Примірник "Вінка" надсилають львівському митрополиту Михайлу Левицькому, який заборонив видання української збірки "Зоря". На отриманому конверті він пише: Wird nicht angenommen (нім. "Не прийнято". – Країна) і відправляє книжку назад.
У Львівському університеті відкривається кафедра руської мови. Яків Головацький обіймає місце викладача. З 1864-го протягом двох років очолює університет.
Під впливом російського професора Михайла Погодіна підтримує ідеї москвофілів. 1868-го переїжджає в Російську імперію. Відмовляється від духовного стану та переходить у православ'я. До смерті, протягом 20 років, живе у Вільні – тепер литовська столиця Вільнюс. Очолює археографічну комісію, створює публічну бубліотеку і музей.
2 
1
Коментарі