"Це небезпечний документ. Слів у ньому небагато, але вони сильно підбурюють людей"

Члени польської "Солідарності" допомагали народам Радянського Союзу боротися за самостійність

"У тоталітарному світі немає жодного іншого народу, який так віддано захищав би своє людське й національне право. Польща подає Україні приклад. Як шкода, що Україна не готова брати уроки в польського вчителя. Польща робить епоху в тоталітарному світі і готує його крах", – писав у "Таборовому зошиті" 1982-го дисидент Василь Стус.

Після Другої світової війни у Варшаві діяв прорадянський уряд, залежний від Москви. Та у вересні 1980-го виникла незалежна самоврядна професійна спілка "Солідарність". За рік до неї долучилося близько 10 млн осіб – майже третина населення країни. Такі масовість і активність мали великий вплив на історію Центрально-Східної Європи.

 

– Що таке міжнародна солідарність?

– Це коли нема що їсти в Тулі, а страйкують у Ґданську, – такий анекдот розповідали на початку 1980-х у СРСР.

Польщу охоплює хвиля страйків, і влада дає згоду на легалізацію "Солідарності". Протягом вересня 1981-го у Ґданську проводять І Загальнонаціональний з'їзд делегатів. У ньому бере участь 896 активістів. Головою обирають Леха Валенсу, працівника Ґданської корабельні.

– Діяльність "Солідарності" не лише в Польщі, а й у всьому світі є знаком надії та свідченням того, що боротьба за людську гідність небезплідна, – каже на відкритті з'їзду Валенса.

Делегати з'їзду приймають "Звернення до трудящих Східної Європи". У ньому вітають та підтримують робітників Албанії, Болгарії, Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, Румунії, Угорщини та всіх народів Радянського Союзу. Закликають об'єднати зусилля для протистояння комуністичним режимам.

"Як перша незалежна профспілка в нашій післявоєнній історії ми глибоко відчуваємо спільність нашої долі, – йшлось у зверненні. – Ми запевняємо вас, що всупереч брехні, що поширюється у ваших країнах, ми є справжньою 10-мільйонною робочою організацією, створеною внаслідок робітничих страйків. Наша мета – боротися за покращення умов життя всіх, хто працює. Ми підтримуємо тих із вас, хто вирішив стати на важкий шлях боротьби за вільний профспілковий рух. Ми віримо, що незабаром ваші та наші представники зможуть зустрітися з метою обміну профспілковим досвідом".

Через кілька днів учасники з'їзду в Ґданську отримують лист румунського робітника Юліуса Філіпа: "Дякуємо за послання, переказане до людей праці всіх соціалістичних країн. Воно принесло нам радість, зміцнило приязнь. Наша преса не публікує нічого на тему вашого з'їзду".

Польська служба безпеки повідомляє про чоловіка румунській владі. "За пропаганду проти соціалістичного устрою" Філіпа садять на 6,5 року до в'язниці.

"На ту пору це був дуже важливий і сміливий документ, – оцінювала "Звернення до трудящих Східної Європи" польська публіцистка Богуміла Бердиховська. – Деякі історики схиляються до думки, що придушення "Солідарності" 1981 року – наслідок ухвалення власне цього послання. Кремль міг допускати протестні рухи всередині Польщі. Головне, щоб ніщо не виходило за межі країни. Але, на думку Москви, поляки перейшли червону лінію. Почали втручатись у чужі справи, підбурювати інші народи".

10 жовтня 1981 року генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв відреагував на появу "Звернення": "Це небезпечний і провокаційний документ. Слів у ньому небагато, але всі вони сильно підбурюють людей у соціалістичних країнах. Здопінгували різного роду одщепенців". Газета "Правда" називає з'їзд "Солідарності" антисоціалістичною й антирадянською оргією.

У ніч на 13 грудня 1981-го міліцiя, армія та спецслужби починають затримувати людей. Упродовж кількох днів за ґратами опиняється близько 5 тис. активістів. Оголошують воєнний стан, який триває до 22 липня 1982 року. За цей період арештовують ще стільки ж людей. Серед них Лех Валенса і Броніслав Коморовський – майбутні президенти Польщі.

"Солідарність" оголошують поза законом. Активісти, які залишаються на свободі, починають формувати нові підпільні структури, організовують самвидав.

Виникає SolidrnoŚĆ Walcząca – "Солідарність, що бореться", яку вважають найрадикальнішою силою опозиційного руху. До неї приєднуються члени різних незалежних організацій, загалом об'єднує тисячі людей. Головна мета – здобуття незалежності Польщі.

Влаштовують антикомуністичні демонстрації. У Вроцлаві у травні 1984-го виводять людей на вулицю під гаслом "За Польщу без в'язнів політичних, незалежну Річ Посполиту cолідарну". Протестують проти участі колишнього міністра оборони прорадянського уряду Польщі Войцеха Ярузельського у виборах президента 1989 року. Ведуть радіоефіри, створюють понад 100 видань підпільної преси, пишуть листівки, які поширюють у гарнізонах радянської армії в Польщі. Організовують розвідку й контррозвідку, активістам вдається завербовувати кадри Служби безпеки Польщі.

Засновує і керує SolidrnoŚciu Walczącej Корнель Моравецький (1941–2019) – батько чинного прем'єра Польщі Матеуша Моравецького. Лідер SW був фізиком, працював у Вроцлавському політехнічному університеті. На початку 1980-х став одним із лідерів вроцлавського підпілля, редагував Biuletyńń Dolnośląski. Брав участь у з'їзді в Ґданську. Через нього радянський дисидент Микола Іванов передав "Послання Вільного міжгалузевого об'єднання трудящих СРСР". Його переклали польською мовою й опублікували в Biuletyńń Dolnośląski.

 

"Ваша боротьба за справу звичайних людей у Польщі є також і нашою боротьбою, – йшлось у "Посланні". – Все те, чим ви спричинюєте смерть брехні, лицемірству, сприяєте реалізації базових потреб тих, хто працює, цим ви ослаблюєте також і наш режим".

Дослідники припускають, що "Звернення до трудящих Східної Європи" було відповіддю на "Послання Вільного міжгалузевого об'єднання трудящих СРСР".

Микола Іванов – єдиний громадянин СРСР серед діячів "Солідарності". Він міркував: "SW від початку свого існування була організацією, в якій більшість її членів мала усвідомлення, що неможливо перемогти комунізм у Польщі, поки існує потужна радянська імперія, що прагне панування в Європі й у світі".

Діячі SolidrnoŚĆ WalczĄca Ядвіга Хмельовська та Піотр Глебовіч 1987 року пропонують Корнелю Моравецькому створити східний відділ організації, щоб вести діяльність на теренах СРСР. До цього підштовхнули побачені Глебовічем демократичні зміни в білоруському Гродно, куди їздив до родичів. Моравецький погоджується.

"Коли ми створили Cхідний відділ, то шукали людей трохи поза SW, – ділилася спогадами Хмельовська з авторами збірника "Солідарність, що бореться" 2020-го. – То мусили бути люди, які розуміли, куди лізуть. Що з іншого боку вже не польська СБ, а ГРУ та КГБ. То є зовсім інші методи. Ми добирали людей твердих і перевірених".

Налагоджують контакти з литовською опозицією – радикальною "Лігою свободи Литви" та рухом "Саюдіс". Литва стає базою. Туди запрошують місцевих та українських студентів, опозиціонерів з СРСР. Учать, як друкувати підпільну літературу.

"Литва стала Меккою для опозиціонерів з СРСР, – розповідав Глебовіч. – Наші контакти почали розширюватися, сюди приїжджали, щоб трохи вдихнути вільного повітря. У 1988–1989 роках у друкарнях уже напівлегально газети друкували. Вивозили літаками чи потягами цілі наклади. У Грузію та Україну".

Встановити надійні контакти допомагають засуджені дисиденти. Якщо якийсь литовець ручається за людину в Грузії, то їй повністю довіряють. Часто такі разом сиділи й добре знали одне одного.

Хмельовська і Глебовіч розпізнають сепаратизм, що його починає насаджувати КГБ. Протистоять йому. Переконують польськомовне населення Литви, що проти Вільнюса боротися не можна. Партійні органи штучно штовхають на збройний конфлікт. Люди послухалися поляків і підтримали боротьбу за єдину Литву.

Для координації діяльності антикомуністичних рухів 14 грудня 1990 року проголошують Маніфест "Варшава-90". Передбачає створення центру. Його модераторами стають Корнель Моравецький і Володимир Буковський. Збирають інформацію про розвиток антирадянських рухів та діляться досвідом боротьби. Допомагають із засобами для друку, листівками, газетами.

Маніфест підписують 15 опозиційних партій та організацій України, Польщі, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Молдови, Казахстану, Болгарії, Румунії, кримських татар. Створюють фонд "Вєдза", який збирає кошти на друкарську техніку для СРСР.

 

"Україна – велика держава. Особливо велике її сільське господарство. Бог справді дав їй багату землю. І це лякає Європу. Європа має кращі врожаї, але вони досягаються з допомогою хімічних добрив. Тому Європа була би змушена купувати в Україні продукти, бо та має найкращі природні умови. Це лякало й лякає європейців. Я пропонував дати Україні якусь компенсацію за те, що вона поступиться в деяких питаннях. Наприклад, ми могли б постачати Україні машини, сільськогосподарську техніку, натомість купувати її продукти. І в майбутньому так буде: Україна поступатиметься своїми інтересами, Європа – своїми. Ми повинні бути солідарними з Україною і з усією Європою", –

Лех ВАЛЕНСА, 78 років, президент Польщі у 1990–1995 роках,

сказав у інтерв'ю УНІАН у травні 2010-го

"Без вільних України, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії не буде вільної та незалежної Польщі"

"На початку 1988 року ми створили Східний відділ "Солідарності, що бореться". Ця структура мала налагодити контакти з антирадянськими опозиціонерами в СРСР та отримувати інформацію про ситуацію в Радянському Союзі. Уже тоді ми проголошували гасло, що поневолені нації Радянського Союзу мають право на самовизначення та незалежність, а без вільних України, Білорусі, Литви, Латвії та Естонії не буде вільної та незалежної Польщі", – згадував Піотр Глебовіч, співорганізатор Східного відділу "Солідарності, що бореться".

Він відповідав за стосунки з польською діаспорою в СРСР. Організував репатріацію поляків із Казахстану. Працював у інформаційному центрі "Схід". У січні 1991-го брав участь у захисті парламенту у Вільнюсі. У 1997–1998 роках працював директором з питань промоції від мерії польської Лодзі у Вільнюсі. Очолював літні школи польської мови та культури в Сибіру. Став віцепрезидентом Союзу репатріантів Республіки Польща.

Охоче згадує про співпрацю з українцями наприкінці 1980 років:

"Контакти з українськими активістами ми налагодили одразу. Це були члени Спілки українських студентів. Наприкінці 1989-го на одному з мітингів у Києві я зустрів активіста антикомуністичної опозиції, в'язня радянських таборів, лідера Української республіканської партії та Української Гельсінської спілки Олеся Шевченка. Він став для нас не лише партнером, а й насамперед другом.

Насамперед започаткували нашу політичну та інформаційну співпрацю. Допомагали українцям придбати друкарську техніку, обмінювались інформацією та незалежною пресою. Ми робили розголос про репресії проти українських активістів.

Ця співпраця триває й донині. Ми зустрічаємося на численних міжнародних конференціях. Допомагаємо постраждалим від російської агресії в Грузії та Україні. Намагаємося впливати на наше суспільство, відкидаючи шкідливі історичні стереотипи, що відштовхують наші країни одна від одної і які часто підживлює Кремль. Ми вже немолоді, тому залучаємо до співпраці нове покоління. Хочемо, щоб наша спільна робота продовжувалась і після нашої смерті".

Нинішнє безпрецедентне зближення України й Польщі доводить прозірливість сподівань Піотра Глебовіча. Те, у що раніше вірили група переконаних проукраїнських опозиціонерів у підрадянській Польщі і жменька дисидентів у поневоленій Україні, стало предметом консенсусу двох вільних суспільств і держав.

Тісні союзницькі відносини українців і поляків успішно складають іспит на зрілість і витривалість. Це дає шанс наступним поколінням українців і поляків жити в об'єднаних вільною Європою країнах.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×