У дитинстві мене доводило до сказу запитання: "Ти кого більше любиш – маму чи тата?" Тепер, коли не лише дитинство, а навіть молодість далеко позаду, знаю, що на подібні запитання нема і не може бути відповіді. Звісно, якщо тато – не садист, мама – не неврастенічка, а обоє є люблячими батьками.
Читаючи "Українську правду", не можу позбутися враження, що деякі її автори або не виросли з дитячого віку, або мають нас за дітей. Ось один із них у статті "Про що мовчать розумні українці" питає: ви за яку Україну – справжню, за яку борються україномовні українці, чи за Україну як політичну конструкцію, як її уявляють "донецкие", одесити та інші російськомовні мешканці України?
Щоб оцінити сенсовність цього запитання, уявіть собі фанів харківського "Металіста" чи одеського "Чорноморця". Вони розмовляють здебільшого російською, співають нею "Воины света" (якою мовою їхня пісня про Путіна – не беруся судити), на стадіонах вивішують портрети Бандери, і гинуть у сутичках із "колорадами". До якої України вони належать: справжньої чи несправжньої?
"Ти за білих чи червоних?" – допитувалися в часи революції. Багато, особливо селян, і особливо в Україні, були ні за тих, ні за других. Вони були за зелених, які били білих, доки ті почервоніють, і червоних, поки ті не побіліють. І били, треба сказати, не слабо: 1919 року Денікін не дійшов до Москви, бо його тилами пройшлася армія Махна.
Того ж 1919-го Черчилль, тоді воєнний міністр Великої Британії, вимагав від Денікіна негайно укласти союз із Петлюрою. Цей союз, переконував він, допоможе вибити Леніна з Москви і врятувати Європу від більшовизму. Денікін відмовив: він був за "справжню Росію", а не за "Росію – політичну конструкцію".
Таких прикладів можу навести багато. Тут обмежуся висновком: мислення в категоріях "або-або" частіше шкодить, ніж помагає. Особливо в час революції та війни, який Україна зараз переживає. Бо якщо ми хочемо виграти, а не просто красиво програти, то а) нам треба опертися на міцне ядро – скажімо, україномовних українців, б) додати до нього якомога ширше коло прихильників чи союзників, які долучилися до нашої боротьби не винятково з любові до української мови – тих самих одеситів, в) і максимально розколоти чи нейтралізувати – а ще краще перетягти на свій бік тих, які сумніваються, розгублені чи міняють свої погляди з кожною зміною ситуації – "донецких".
Мислення в категоріях "або-або" економісти й політологи називають "грою з нульовою перемогою". Це коли: я перемагаю – ти програєш. Або навпаки. На принципі цієї гри побудовано більшість політичних і економічних режимів у Східній Європі. Що з ними сталося, не треба розказувати.
У старі часи такий спосіб мислення називався маніхейським. За ним, весь світ є боротьбою вічного добра і вічного зла. І кожен у цій боротьбі має зробити свій вибір.
Як доводять деякі дослідження, маніхейство перекочувало у православну народну культуру і глибоко вкорінилося там разом із прийняттям християнства. Тому те, що в нас називається християнством, часом ближче до маніхейських забобонів, ніж до Христової науки. Чи не тому компроміс у Східній Європі є синонімом моральної зіпсованості чи навіть зради?
Зрозуміло, що є царини і речі, які не припускають компромісів. Вони стосуються простих моральних правил – голодного треба нагодувати; цінностей – за скільки ви готові продати свою дитину педофілу; та самої віри – якщо, звісно, ви особа побожна. Але в останньому випадку навіть Євангеліє радить не поширювати безкомпромісність на світ політичний, бо "Богові – Боже, а кесареві – кесареве".
Адам Міхнік на запитання "Ви за Гітлера чи за Сталіна?" радив відповідати: "Я за Марлен Дітріх". Бо політика – вона ні біла, ні чорна, як нас пробують переконати новочасні маніхейці. Вона – сіра: я поступаюся тобі, ти поступаєшся мені, і так ми виграємо разом.
Щоб вийти з безкінечної черги поразок і невдач, якими донедавна була встелена українська історія, треба перестати думати винятково в категоріях "або-або". Шлях до перемоги ніколи не буває простий і рідко коли короткий. І головними вказівниками на ньому є "ні-ні" та "і-і"
2 
1
Коментарі
2