26 січня на 95-му році в Нью-Йорку помер Євген Стахів. В Україні він був знаний зі скандалу навколо "Молодої гвардії" Фадєєва. Стахів стверджував, що був справжнім Олегом Кошовим – тобто керівником антинімецького підпілля на Донбасі. Фадєєв це підпілля перефарбував у червоний колір, а Стахіва-героя перетворив на зрадника Євгена Стаховича.
Для мене ця історія не є головною. Я чув від нього розповіді цікавіші.
Скажімо, багато говориться про вплив Донцова на український націоналізм. Мовляв, не було б Донцова – не було б ОУН. Стахів це рішуче спростовував. Він закінчив гімназію у Перемишлі ще до війни. Стверджував, що для нього та його колег-гімназистів Донцов був "понад їхню голову": вони його мало розуміли. Їхнє покоління ставало націоналістами не через Донцова, а через обставини життя.
Так само Стахів заперечував зв'язок між Бандерою та визвольною боротьбою у краї. У грудні 1941 року, за місяць до того, як заарештованого Бандеру з гестапо відправили до концтабору, Стахів виніс від нього у брудній білизні лист до тодішнього керівництва ОУН у краї. Кур'єрам суворо було заборонено читати пошту. Але Стахів належав до тих, хто наказів не слухається. Він прочитав листа. Бандера застерігав не воювати з німцями, бо в них і в ОУН є спільний ворог – СРСР. І це після того, як німці арештували й навіть розстріляли багатьох оунівців, а ОУН вважала себе у стані війни з Німеччиною!
Стахів знову бачився з Бандерою у жовтні 1944 року, коли того звільнили з концтабору. Він розповідав йому та своєму братові Володимиру, який сидів разом із Бандерою, про УПА. Про те, що у ній, окрім оунівців, є багато колишніх червоноармійців, які втекли з полону. А також багато східняків. Тому треба міняти лозунги з націоналістичних на демократичні. Бандера слухав ці розповіді з великим здивуванням. Символ армії, що носила його ім'я – "бандерівці" – не знав майже нічого про "свою" армію. І, як знаємо вже потім, більшість із цих змін ніколи не прийняв.
Стосунки між Бандерою і націоналістами в краї нагадували стосунки Плеханова з більшовиками: перший, сидячи в еміграції, не встигав за рішеннями других, які реагували на зміни в краї. Серед усього керівництва ОУН Стахів пішов найдальше – і в переносному, і у прямому сенсі: у 1942‑1943 роках він керував підпіллям на "далекому сході", тобто на Донбасі. Два роки його, українського націоналіста, там ховали й годували, ризикуючи життям, місцеві жителі. І не лише українці, а й греки, росіяни, євреї, татари. Так Стахів зрозумів, що гаслом "Україна для українців!" Україну не здобудеш.
Донбас був краєм, який, за його словами, він відкрив душею. До своєї рідної Галичини Стахів ставився набагато критичніше. УНА-УНСО і "Свободу", Михальчишина і Фаріон, червоно-чорні прапори та гасло "Україна понад усе!" вважав скандальними. Про це не забував щоразу говорити, коли зустрічався зі мною або дзвонив по телефону.
2005 року він був у Донецьку й попав у місцеву лікарню. Коли ми забирали його звідти, у старому поношеному халаті – лікарня була проста, не привілейована – він захоплено розказував, які там добрі лікарі й медсестри.
Любов сліпа. Стахів волів багато речей на Донбасі не бачити. І багато чого йому прощати. Тільки не Януковича. Той завжди був для нього бандитом. Однак надіявся, що його влада – лише прикрий епізод, з яким Донбас, із допомогою України, впорається.
Працюючи над біографіями, я вивів собі одне правило: майже в кожному випадку смерть великих сприймається як поразка. Це вже потім, по смерті, їх оголошують геніями та пророками. Але перед самою смертю кожен із них – байдуже, чи ви берете біографію Франка чи Шевченка, Леніна чи Маркса, Леві-Строса чи Колаковського – бачив, як валиться те, що вони будували все своє життя.
Євген Стахів помер у тиждень, коли були бої і смерть активістів на Грушевського, невдалі захоплення адміністрацій у Запоріжжі, Черкасах і Дніпропетровську, розправи у Донецьку й Харкові.
Уся конструкція соборної України, до якої доклався Стахів, здавалося тоді, рушиться.
Ці страхи, виглядає, уже позаду. Споруда Стахова лишилася. Хоч зі вм'ятинами, але цілою.
Не знаю, як умиратимуть Путін та Янукович. Однак великими навряд чи хто їх назве. І споруди їх підуть прахом. Надіюся, ще за їхнього життя
5 
1
Коментарі