Надія Савченко в ефірі NewsOne сказала, що українців єднають холодильник і гаманець і не можуть об'єднати духовні цінності та культура. Раніше голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський в ефірі того ж каналу заявив: зшити Україну можуть лише єдина мова, культура й історична пам'ять.
Правда лежить не десь посередині. Вона поза ними, у тій площині, в якій їм і нам часто бракує уяви.
Від початку 1990-х Київський міжнародний інститут соціології регулярно проводить опитування: "Як би ви голосували, якби повторився референдум 1 грудня 1991-го?". Незалежно від року чи місяця, результат референдуму був би той самий – більшість українців підтримали б незалежність. Відрізнявся б лише показник: від максимального 90% 1991 року до мінімального 56% 1993-го.
Підтримка зростає, коли з'являється зовнішня загроза. Так було під час Чеченської війни, потім повторилося під час конфлікту навколо острова Тузла і російсько-грузинської війни. Після російської анексії Криму підтримка знову досягла максимуму з 1991 року. Натомість вона падає, коли погіршується економічна ситуація. Від початку 2000-х встановився новий мінімум підтримки – 70%. Професор Валерій Хмелько нещодавно показав на основі статистичного аналізу, що коливання стосується 20% найбіднішого населення України.
Тому Надія Савченко має рацію тільки щодо цих 20%. Їх справді притягують до України лише холодильник і гаманець. Однак Надія права: бідність в Україні – питання стратегічної безпеки.
Павло Жебрівський має більшу рацію: мова, культура, історична пам'ять об'єднують краще за гаманець і холодильник. Але знову ж таки, не в усьому і не завжди. Найбільш хитке – мовне питання. З одного боку, за останні роки сильно зменшилася кількість тих, хто хотів би зробити російську другою державною – від 27% 2013-го до 19% позаторік. З другого, 52% далі вважають, що російська мова має стати другою офіційною у російськомовних областях.
Зате майже поголовна згода панує в питанні, якою має бути друга обов'язкова мова у школі: більшість батьків вибирають для дітей англійську.
Бернард Шоу жартував, що Англія й Америка – це дві країни, розділені спільною англійською мовою. У перекладі на українські обставини ця цитата мали би звучати з точністю до навпаки: англійська є мовою, яка могла б об'єднати Україну.
З історичною пам'яттю ситуація подібна: залежно кого і про що питати. Якщо мова про Степана Бандеру, то кількість його прихильників зросла з 22% 2012 року до 31% 2014-го. Але пам'ять про нього далі ділить Україну. Коли ж питати: "Чи вважаєте ви Голодомор геноцидом?", то дістаєш більшість як в Україні загалом (80% у листопаді 2015 року), так і в кожному регіоні зокрема, включно зі сходом (64%) і півднем (69%).
В історичній пам'яті залишається правило, яке я сформулював кілька років тому: українців роз'єднують герої, зате об'єднують жертви.
Що справді змінилося в Україні останнім часом, то це поява нової політичної географії. Довгі роки її крайніми точками були Львів і Донецьк – з тим що Київ займав місце ближче до першого, ніж до другого. Від Євромайдану і російської агресії Київ сильно посунувся в напрямку до Львова, а Донецьк віддалився від обох.
Кажу не про свої суб'єктивні враження, а про опитування, яке разом із колегами робимо з 1994 року. Найновіше кінця 2015-го чітко підтвердило, що ми знали і спостерігали раніше: до осі Львів – Київ додався Дніпро. Головна лінія розриву в Україні зараз пролягає між Дніпром і Донецьком. Опитування показало, що Харків ближче Дніпра, тоді як Одеса є відносно близькою до Донецька. Тому так само, як бідність, те, що робиться в Одесі, є питанням стратегічної безпеки для країни.
Як казав класик, правда рідко коли буває чистою і ніколи – простою. Але це не може бути причиною, щоб ми відмовлялися її шукати. Бо це помагає нам зберігати притомність на фоні заяв, які роблять наші й не наші політики
2 
1
Коментарі
8