Підозрюю, що дехто з вас зразу перегорне цю сторінку, коли дізнається, про що на ній ідеться. Але прошу прочитати цей текст до кінця. Бо кінець у ньому, майже як у голлівудському фільмі, щасливий.
Мова про смерть. Ми воліємо про неї не говорити. Подібно як секс був табуйований у ХІХ столітті, смерть є найбільшим табу теперішніх часів. У нашому споживацькому суспільстві для неї нема місця. Ми вмираємо так, щоб нас не бачили. За підрахунками, більшість людей помирають у лікарнях чи хоспісах, в оточенні лікарів і медсестер. Людей при смерті ми обходимо, як чумних, щоб не заразитися їхнім духом, – і кожен день проживаємо так, наче мали би жити вічно, щоб вічно заробляти, купувати і споживати.
Не так було ще якісь сто років тому. Через беззахисність людини перед природою і хворобами смерть була щоденною банальністю. З нею не ховалися і її не боялися, бо вірили: нею людина не кінчається. Доброю вважали смерть у домашньому ліжку в оточенні родини. Похорони були атракцією. Цвинтар – місцем зустрічей і навіть дитячих ігор. Фотографії родини з небіжчиком тримали у сімейних альбомах разом із весільними знімками. Принаймні так було в нашому селі.
Gazeta Wyborcza 1 листопада подала цілу рубрику про те, як із винаходом фото-
апарата серед освічених класів у ХІХ столітті виникла мода фотографувати покійників: дорослих – разом із дітьми, дітей – з іграшками, братами чи сестрами. При цьому вся суть полягала в тому, щоб покійник виглядав як живий. Якби хтось зробив такі фотографії зараз і помістив у Facebook, то це сприйнялося б як блюзнірство. Напевно, такого юзера масово б відфрендили.
Є, однак, один виняток – менш знаний у нас, більш поширений на Заході. Маю на увазі День усіх святих. За католицьким календарем він припадає на 1 листопада (звідси – і традиція Гелловіну). Православна традиція теж має цей день. Але його відзначають на Світлий тиждень, зразу по Великодню. Окрім календарної, різниця полягає також у статусі. На відміну від православного Сходу, на католицькому Заході – а також на територіях, що колись підпадали під Рим, – цей День став не те що державним, але публічним. Це значить, між іншим, що в той день мас-медіа згадують тих, хто помер протягом року. Музика якщо звучить, то тихо. І то переважно тих авторів чи співаків, яких уже нема з нами. Вперемішку з розмовами і згадками про інших, які теж відійшли.
Оскільки в нас на Галичині західні і східні традиції перемішалися, на початку листопада я теж укладаю такий список. Цьогорічний містить Євгена Стахіва, керівника ОУН на Донбасі, співака Піта Сінґера, історика Жака Ле Ґоффа, письменників Ґабрієля Маркеса й Анатолія Дімарова, політика Івана Плюща, церковних лідерів Володимира (Сабодана) і Софрона (Мудрого), митців Робіна Вільямса, Річарда Аттенборо, Донатаса Баніоніса, Юрія Любимова, Валерію Новодворську, котра не підпадає під означення, футболіста Андрія Баля. І, звичайно, Небесну сотню.
Деяких – як Богдана Сольчаника з Небесної сотні чи Євгена Стахіва – я знав близько. Пам'ять про інших є частиною мого "я". Вони допомагають мені менше боятися власного кінця: коли я вмру, опинюся в непоганому товаристві. Якби ми ставилися до смерті і мертвих інакше, ми інакше би думали про життя і про живих. У кожному разі, укладання такого списку допомагає мені втримувати рівновагу.
Цьогорічний список має один безпрецедентний запис. Точніше запис того, чого не сталося. Маю на увазі пост у Twitter'і "Я вмираю", який написала підстрілена снайпером медсестра-волонтерка Олеся Журавська з Майдану.
Марсі Шор пише книжку про сприйняття Едмунда Гуссерля у Східній Європі. Вона цитує слова з лекції Лєшека Колаковського, яку він читав у Чикаго. "Гуссерль, – казав Колаковський, – пробував побудувати міст над прірвою між реальністю і свідомістю, між "фізикою" і "метафізикою". Гуссерлю це завдання не вдалося, бо воно взагалі невиконуване. Але це не значить, що ми повинні від нього відмовитися. Бо, власне, ці спроби і роблять нас людьми".
Марсі Шор вважає, що 21-річна Олеся Журавська з Тернополя зайшла найдалі по цьому мосту. А якщо так, то в нас не може і не має бути місця для цинізму чи песимізму
5 
1
Коментарі
1