— Україна — хорошо, люблю тебе, я холостой, — перше, що вивчив офіціант Мустафа напередодні нового туристичного сезону. Це найнеобхідніший запас слів готельного працівника у Туреччині.

Мустафа новачок. Коли говорить дурниці про любов, соромиться й уникає погляду. Мине кілька місяців, й нехитрі слівця відскакуватимуть у нього від зубів, а лексикон значно розшириться.

Біля крамнички зі шкіряними речами у Кемері байдикують двоє смаглявих чоловіків. Знічев'я попивають чай із тонких склянок, гортають свіжі газети. Час від часу перетрушують шкірянки із величезними нашивками "Дольче і Габбана". Усе як завжди, а торгу немає.

— Подорожчали готелі, — кажуть. — Якщо ціна піде вище, і ви до нас не поїдете, ці куртки носитимемо самі. Німці такого не купують.

Більше не забороняють працівникам залицятися до слов'янок

Поряд ятка із турецьким текстилем. Червона футболка кольору національного прапора злиняла ще на торішньому сонці. На сувеніри знижки, все по 5 доларів. Господар ятки відлучився. Обіцяють, що до вечора навідається.

Менеджери у найдешевших готельчиках біля моря більше не забороняють працівникам залицятися до слов'янок. Головне — привабити клієнта.

У магазинчику шкіряного взуття в Анталії коло нас метушаться двоє продавців і власник крамниці. Господар сподівається на виторг, тож із нетерплячки закушує губу. Обіцяють знижки, якщо купимо по дві пари кожна. За кілька хвилин ціну скидають удвічі. Щойно дістаємо гроші, миттєво пакують усе в кульки, продавець утирає спітнілого лоба.

— Так тебя люблю, что туфли куплю, — видає на-гора розчулений власник і дотримує слова — простягає безплатну пару черевичків.

×