— Причащаться-исповедоваться есть нужда?

Священик у кольоровій рясі з брунатними плюшевими вставками й Біблією у руках раптом виростає у дверях лікарняної палати. Вираз обличчя байдужий, голос монотонний. Дивиться десь під стелю.

Очевидно, він ходить сюди часто, бо бабця, що керує ліфтом, упізнає його і охоче возить угору й донизу. Догоджає батюшці, чемно вклоняється, пропонує свій стільчик, демонструє смирення.

Сповідатися потреба є? Причащатися?

Решті, аби проїхатися, треба доводити, що вони — пацієнти, а не відвідувачі. Ще на когось вона шикає, посилає купувати бахили. А батюшку пускає без них.

— Сповідатися потреба є? Причащатися? — так само байдуже повторює священик.

На несподівану пропозицію відповіді немає. Щоб розбавити мовчанку, питаємо, з якої він церкви, з якого патріархату.

— А яка вам церква треба? Який патріархат? — раптом різко реагує він. І в палаті знову западає тиша.

— Я еще раз спрошу, — він опановує себе, аби повторити пропозицію. Очі знову під стелею.

— Но так же очень трудно, вот так сходу, — намагається пояснити хвора. — Надо же все обдумать, настроиться, в конце концов.

— А вы музыкальный инструмент, чтобы настраиваться? — перебиває він. Уже не може стримати роздратування.

— Ну-у, душа складніше поняття за інструмент, — тихенько зауважують дівчата. — А гріхи обдумати, кого образив, пригадати? Це ж не фаст-фуд, що сповідався і далі побіг.

Священик кривиться, обводить палату важким поглядом, ховає Біблію в пакет. Виголошує:

— Бісовські розмови!

І йде геть, не благословивши.

×