Здивований, що Бортко вступив у партію швондєрів і шарікових

– Козаків грати пішли тоді всі безробітні й алкаші. Скрізь висіли оголошення, що набирають масовку до "Тараса Бульби". ­Одягнули їх, ходили обдерті, нещасні. Не ­герої це були і не характерники, – 52-річний художник і ­письменник В'ячеслав Полятинчук іде Старим містом у Кам'янці-Подільському. Має довге темне волосся та триденну неголеність. У стрічці Володимира Бортка ­виконав епізодич­ну роль польського шляхтича. 2009-го баталь­ні сцени "Тараса Бульби" знімали у місцевій фортеці.

– Художником фільму був мій друг Сергій ­Якутович. Сказав, що потрібні люди для групи шляхти. "Ні, – кажу, – я тільки козака можу грати". – "Та козаків у нас і так багато – ціла тисяча масовки. А груповка – це 10–15 чоловік". Погодився. Потім мене ще Бортко запросив на роль козака, який прислуговував у садибі Тараса Бульби. Масовці за знімальний день платили смішно – 40 гривень. У груповці – раз 100, раз 200 гривень. Я був тоді підприємцем і знімався не заради грошей. Актори тут жили, ходили в ресторани, у більярд грати. ­Можна було десь у місті побачити Боярського. ­Доброго дня, які ви гарні! – вітається з трьома дівчатами у довгих ретро-спідницях з високою талією і блузках з накрохмаленим жабо. Убралися так до відкриття туристичного ­сезону, яке святкують тут цього дня, 20 квітня.

– У епізоді разом із Лесем Сердюком спав під парканом, – продовжує Полятинчук. – ­Спеціально для садиби Тараса привезли з Угорщини двох величезних волів. В Україні таких не знайшли. Під час нічної зйомки лежимо із Сердюком на сіні в кожухах. Позаду стоять воли. Бортко каже: "Мотор!" Минає секунд 15, чути – "Стоп!" І так кілька разів. Не розуміємо, що не так. За якимось разом – "Стоп! Да поверните вы ему морду!" Я перелякався, подумав, що до мене. А то віл – як тільки знімати, розвертається до камери задом.

На Вірменській площі шикуються п'ятеро чоловіків у армійській формі УНР. Поруч стоїть чорний панцерник 1918 року. Його викупили після зйомок фільму Микити Михалкова "Сонячний удар" у Одесі. Чоловіки зводять догори рушниці й без патронів тренуються робити салютний постріл, яким вітатимуть гостей свята ввечері. Луною розходиться клацання курків.

– На прем'єру "Тараса Бульби" йшли, як на свято. Коли знімалися, не думали, що стрічка матиме антиукраїнський підтекст. Ступка тоді сказав: "Коли вийде фільм, буде стільки скандалів. Учора вчив слова. Так кожен козак перед смертю має крикнути, що вмирає "за русскую землю", – згадує Полятинчук. – Хіба коні, коли тонули, цього не говорили. Аби знав, що так буде, то відмовився б.

Звертаємо на вимощену бруківкою вулицю Довгу. Тут серед старих одно- і двоповерхових будинків розташувалися майстерні художників. Чути голос півня.

– Ступку запам'ятав дуже життєрадісним і веселим. Завжди навколо себе збирав товариство, де був безперечним лідером. Сам то пісню заспіває, то згадає щось із дитинства, то історію зі зйомок якогось фільму розкаже. Лесь Сердюк був суцільно зроблений з позитиву. Він у фільмі є з початку до кінця. Тому вже жив у Кам'янці-Подільському. З ким би тут не перетинався, кожен хотів йому посприяти, чимось допомогти.

Бортко – дуже вольовий дядько, досконало володіє українською. Я був здивований, що людина, яка зняла "Собаче серце" і тонко висміяла головних героїв Швондєра й Шарікова, сама вступила в партію тих швондєрів і шарікових (Володимир Бортко з 2007-го є членом Компартії Росії. – "Країна").

Підходимо до обдертої дерев'яної хвіртки. З першого разу відкрити не вдається, штовхаємо сильніше. На подвір'ї зустрічає господар – 48-річний художник Валерій ­Петренко. Він худий, з густими сивими вусами, ­темними колами під очима. Запрошує до невеликого цегляного будинку під новою черепицею. На дверях табличка "Приймальне відділення". Тут розташована майстерня художника.

– Знімайте взуття, бо у мене новий паркет, – жартома каже господар.

Проходимо кількома крихітними кімнатами із земляною підлогою. Стіни завішені карикату­рами, гумористичними плакатами. На дверях прикріплена пластмасова кришка від унітаза. Всередину Петренко вставив фотографію ­Віктора Януковича з булавою під час інавгурації. По краю кришки фломастером написано "Закрепу не буде – гарантую!" У коридорчику на підвіконні – метрова гіпсова скульптура хлопчика з червоним ленінським значком.

– Тобі вже є 18? – усміхається. – У нього там відламаний той апарат, а тільки висить значок "Ударник коммунистического труда".

Над ліжком розвішані карикатури на кам'янчан та акторів – Богдана Бенюка, Богдана Ступку.

– Ми тут себе називаємо "буХгалтерія". Оце речові докази, – Петренко показує на підвішений до дверей прозорий пакет, повний корків від пляшок.

Засипає у велику кавоварку мелену каву, ставить її на електроплиту.

– Найцікавіше, що зараз має у нас бути – це 9–12 травня перший в Україні кантрі-фестиваль "Dуже Dикий Zахід". Організуємо на Дністрі в селі Ломачинці у Чернівецькій області. Дзвонив Мухарському, щоб виступив. Але він у першу чергу орієнтований на комерцію, має великий гонорар, – В'ячеслав Полятинчук каже про Антіна Мухарського, який 2006-го заснував кантрі-групу "Коні Айленд". – На фестивалі поставлять індіанське поселення, вчитимуть танцювати ковбойські танці, з револьверів стрілятимуть.

Господар розливає у маленькі горнятка міцну каву й запрошує на вулицю погрітися. На великому подвір'ї стоїть зруйнований будинок губернатора Подільської губернії. Вхід колишньої садиби підпирають товсті колони, з яких де-не-де відвалилася глиняна штукатурка, визирає дерев'яна основа.

– Років 200 має. Після приходу більшовиків тут уже ніхто не жив, – каже Валерій Петренко.

Він кілька років охороняє будинок.

– Тут знімали пару фільмів. З московського каналу "Культура" – епізоди для стрічки про Варшавське повстання, – підкурює художник. – Якось прийшли німецькі туристи. Кажу їм: "Оце ви таке натворили 1944 року. Досі не можу відбудуватися". Вони – ну вибачатися, організовувати швиденько якийсь фонд, матеріальну допомогу. Потім кажу: "Не бійтеся, це совєцка власть напортила". Ледве їх угамував. А росіянам, коли сказав правду, що це їхні "освободітєлі" зробили, ніхто не вибачався. Мовляв, ми не при чому, це наші "папєрєднікі", як кажуть.

– Влада не дасть грошей на реставрацію маєтку? – питаю.

– Гроші отам, під деревом, – показує на крислату березу з товстим стовбуром, яка росте за кілька десятків метрів над каньйоном річки Смотрич. – Там лежить попівський скарб. Приїжджали онуки попа з Австрії. Проговорилися, де закопаний. А що піп Московського патріархату міг посадити над скарбом? Звісно, березу. Тут тільки одна така росте над каньйоном. Цікаві тут ходять. Один із Ізраїлю два рази вже був. Приїжджає на могили предків і обов'язково сюди заходить. Скарб проклятий. Кілька чоловік пробували копати, то дуже б'є по організму, голова починає боліти, кістки ламає. Привезли екстрасенса. Той пару разів копнув. Такий удар по мізкам стався – бігом пляшку горілки з горла засмоктав. Попустило. Видно, справжній піп закопав. На початку ХХ століття вони справж­ні були, не такі як зараз – двотижневі курси, й ходить проповєдує. А той мав, мабуть, якийсь дар. Коли закопував, читав спеціальну молитву. Хто відкопує прокляті скарби, не може ними скористатися, – або помирає, або хворіє. У дзвіниці вірменської церкви років 40 тому ремонтники знайшли скарб. І що? Пропили все зразу, міліція їх пов'язала, отримали термін.

Валерій Петренко йде до поваленої колони, обплетеної сухою виноградною лозою. ­Захоплюється вбитими у неї тонкими цвяхами ручної роботи.

– Коли мав майстерню в сусідньому ­дворі, туди один професор археології привіз студентів-америкосів на розкопки. Жили у нас на другому поверсі. У майстерні валявся череп без нижньої щелепи. Я взяв ту черепушку і поклав у старий пеньок, кинув туди кілька радянських монет, притрусив листям. ­Прихо­дять ввечері змучені студенти, попадали перед дверима. "Чого ви розсілися? – кажу. – ­Дивіться, що я тут побачив!" – і розгортаю ­пеньок. Ожили, повитягували фото­апарати, пензликом порошинки змітають. "Це сюжет для Голлівуда, – кажу. – Двоє колег знайшли скарб, не поділили, один ­іншого вбив, і кинув йому в обличчя кілька монет – подавися ними!" Вони це все заното­ву­ють. Тут де не візьмись – архітектор Яворський: "А, та ми цим у футбол граємо вже два роки". Обламав кайф студентам, у них уже дисертації, сценарії в голові, – ступає по сухих чагарниках.

– Кам'янець-Подільський – єдине місто в Європі, стара частина якого у дво- і триповерхових підвалах. На другому поверсі температура однакова що влітку, що зимою, – каже В'ячеслав Полятинчук. – Ще перші вірмени почали такі будівлі зводити. Зберігали там овочі, фрукти – це був природний холодильник. Коли прийшли турки, вірменів не стало. Турки тут були 27 років. Зате завдяки їм перші кав'ярні з'явилися у Кам'янці-Подільському – на 10 років раніше, ніж у Відні.

– Ти чого такий зморений? Ліс валяв? – Петренко тисне руку новому гостю – 41-річному скульптору Сергію Кляпетурі.

Той махає рукою і запрошує до своєї майстерні. Веде до напівпідвалу будинку з довгою дерев'яною верандою. Тут мають майстерні кілька художників.

– Ліплю забігаючих сюди богемних чуваків, – Кляпетура спускається сходами в прохолодне приміщення. На полицях уздовж стін стоять скульптурні портрети Леся Сердюка, Богдана Ступки, Ніни Матвієнко. – Почалося все з фільму "Тарас Бульба". Доки були тут Сердюк, Богдан Сильвестрович, зліпив їх у образах із фільму. Зірок мені Славко постачає.

– Перший раз привів сюди Ступку, а він: "Та ні, мене вже раз ліпили, так не вийшло", – згадує В'ячеслав Полятинчук. – Кажу: "Ви не на того скульптора потрапили". А коли побачив уже готову роботу, сказав: "Я тут схожий на першого секретаря обкому партії".

На найвищій полиці – глиняна голова поета і видавця Івана Малковича.

– На Ґете схожий. Він одразу сказав: "Я повинен бути, як Ґете. І пейсики мені гарні зроби", – сміється Сергій Кляпетура. – Тішуся з того, що портрети з натури. Сердюка зробив за раз. Як іде робота, залежить від героя. Сердюк був дуже хорошою людиною (­помер 2010-го. – "Країна"). Це не складно – позувати для мене. Навпаки, чим більше модель ­говорить, проявляє емоції, рухається, тим легше схопити характер.

– А знаєте, як робляться портрети? – до майстерні заходить Петренко. – Береться миска, замішується алебастр і швиденько обличчям – у миску. Тримають, доки захолоне. Але з мене такий портрет не получиться. Бо маю тонке перенісся.

– З усього получиться, Валєра, – регоче господар. – Тільки вуса треба добре намастити смальцем.

×