У нашому спортивному коледжі було багато хлопців, які займалися легкою атлетикою. Я – лижник. Був у розпачі до сліз, коли не вдалося виграти шкільний крос. Прийшов на фініш шостим. Але це було вперше й востаннє, коли посів у підсумковому протоколі не найвищий рядок – до закінчення навчання не програв більше жодного старту.
Розумів, що не можна сказати собі: "Я стану найкращим біатлоністом" – і наступного дня зробити це. Так буває тільки у фільмах. Розвиток має йти за планом: маленькі перемоги дають задоволення і мотивують на нові тренування. Так, буває важко, часом зникає бажання цим займатися. Але ж ти знаєш, для чого це.
Коли щось іде не так – це спантеличує. Починаєш сумніватися в собі: а чи справді хорошими були такий твій план і тренування? Що й коли ти зробив не так? Тоді треба просто відпочити. Ні про що не думати, почитати, подивитися улюблений серіал, виспатися.
Під час одного з велотренувань різко похолодало і почався дощ, який незабаром перетворився на град. Але ми все одно відкатали маршрут із сотнею підйомів і спусків. Коли повернувся додому, пальці замерзли так, що не зміг розстебнути каску. Так і стояв у ній під душем.
Я дуже хотів перемогти Жан-Гійома Беатрікса. На кожному тренуванні, в кожній гонці. Але й він мав таку саму пристрасть. Ми тягли одне одного вперед і швидко стали найкращими біатлоністами у своїй віковій категорії. Спочатку – у Франції, потім – у світі. Звичайно, запаморочення від успіхів не могло не настати. На чемпіонаті світу серед юніорів-2007 у спринті та переслідуванні ми виступили так, що нас запросили на тренерську раду. "Хлопці, хто ви такі? Вважаєте себе тими, ким не є!" Вперше я подивився на себе зі зневагою. Цей урок запам'ятав на все життя.
Восени 2008 року я невдало впав і ушкодив плече. Говорили про операцію. Міркував так: зараз – передолімпійський сезон. Якщо оперуватимуся – пропущу і його, й Олімпіаду. Сказав лікарю, що обійдуся. Це було правильне рішення. Зрозумів, що можу довіряти інтуїції.
На Олімпіаді-2010 мій номер у першій групі тренери дали Венсану Жею. Він виграв, а я прийшов 35-м. Настрій був – набухатися. Але в олімпійському селищі не продавали алкоголю. Та саморуйнування хотілося. Тому пішов у фастфуд. Але й там не було макфлурі (збите морозиво. – Країна). Відчув себе повним лузером.
Тривалий час мені не вдавалося показати результат в індивідуальній гонці. Хотів знати причину. Зрозумів: треба дивитися не на суперників, а на себе. "Індивідуалка" – це навантаження не так на тіло, як на голову. Ти в ній залишаєшся наодинці. Я збільшив кількість спеціальних тренувань, щоб дізнатися ліміт своїх можливостей і як далеко можу за нього вийти. Результати не забарилися. Тепер "індивідуалка" – єдина гонка, на старт якої виходжу спокійним і впевненим.
Моя підготовка до старту починається за 3 години. З їжі. У тарілці – біле м'ясо та вуглеводи. Подумки проговорюю план. Починаю збирати сумку з речами. 10 разів перевіряю, чи нічого не забув. Сідаю в автобус – і на стадіон. За годину до старту обираю дві пари лиж із 30, що найкраще підходять для погодних умов. За 50 хвилин починаю розминку. За 45 – знімаю верхній одяг, мені надягають верхні чипи на кожну литку, технік допомагає витрусити сніг із черевиків і взути лижі. Все – останній контакт із зовнішнім світом. Далі сам, тільки сам.
Я прийшов у біатлон не для того, аби зробити його кращим. А щоб виграти Олімпіаду і чемпіонат світу. Це була дитяча мрія. Пишаюся тим, що дав своєму виду спорту.
Матеріал укладено за інтерв'ю Мартена Фуркада зарубіжній пресІ
3 
35413
Коментарі