Україна має вимагати від Росії відшкодування за Голодомор

Жертви голоду в селі на Харківщині, 1933 рік. Фото австрійського інженера Александра Віннерберґера

Фото: фото: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного

Олександр МОТИЛЬ, 61 рік, американський історик українського походження, політолог, літератор і художник. Народився 1953 року в Нью-Йорку. Батьки родом зі Львівщини. Вивчав історію та живопис у Колумбійському університеті. 1984-го захистив там докторську дисертацію з політичних наук. Дослідник імперіалізму й націоналізму. Професор політології в Ратґерському університеті, США, директор програми з вивчення Східної та Центральної Європи. Член видавничої ради українського часопису ”Критика”. Автор кількох монографій, зокрема ”Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження”. Співавтор першої англомовної антології про Голодомор в Україні 1932–1933 років. Надрукована в Канадському університеті в Альберті. Торік у США вийшла його художня книжка Sweet Snow – ”Солодкий сніг” – про Голодомор в Україні. Розлучений. Має доньку

За 40 років, від Першої світової війни до смерті Сталіна, з неприродних причин загинули 16 мільйонів українців. Якби цього не було, Україна мала б сьогодні 75 мільйонів населення, – каже історик Олександр Мотиль

Тема Голодомору стала відома в західному світі за останнє десятиріччя?

– Інформації стало значно більше. 30–40 років тому про Голодомор світ практично нічого не знав. Подекуди якийсь науковець міг написати статтю, але це загалом нічого не вирішувало. Ситуація почала змінюватися у 1980-х. Тоді з'явилася книжка Роберта Конквеста "Жнива скорботи" – про Голодомор 1932–1933 років. Проте найважливіший момент – відкриття архівів після розпаду Радянського Союзу. З одного боку, прийшло певне усвідомлення Голодомору на Заході. З другого – українські історики почали про це писати.

За останніх 10 років ситуація кардинально змінилася. Всі поважні історики, політологи знають, що Голодомор був, загинули до шести мільйонів українців. Погоджуються, що це був штучний голод – наслідок сталінської політики. Академічні кола Заходу переконані: це був геноцид. В основному цю тезу пропагують французи, німці, американці. Хоч тема Голодомору ніколи не буде на рівні з темою Голокосту. Принаймні, в Америці та Європі. Але вона актуальна, хоч і не в загальносвітовому масштабі.

Чому?

– Одна з найважливіших причин – іміджева. Образи нацистів, Гітлера стали втіленням усього зла. Не тільки у високій культурі, а, що важливіше, – у популярній.

Але Сталін не був кращий за Гітлера.

– Сталін не став прототипом зла. Інтелектуали, науковці розуміють, що за злочинністю режимів між Сталіним і Гітлером відсутня різниця. Але на рівні поп-культури такого усвідомлення немає. Це те саме, що з геноцидом вірмен, камбоджійців. Їхні трагедії сприймають локально, а не в світовому масштабі.

У статті "Кінець України і майбутнє Євразії" ви пишете про "злочинну байдужість Європи до стратегічних дилем України". Визнання Голодомору геноцидом – одна з них?

– Якби не було війни з Росією, то це питання сьогодні можна було б ставити на порядок денний. Воно могло би стати формою українського наступу на європейську байдужість. Але, з огляду на нинішні обставини, Голодомор відійшов на третій план. Багато викликів, інші пріоритети. Україна бореться з агресором. Актуальні загрози – повномасштабне вторгнення російських військ, відсутність озброєння, потрібен "план Маршалла" для занепадаючої економіки. Життєвих дилем вистачає. Однак на інтелектуальному рівні треба наголошувати на важливості теми Голодомору. Теперішня війна з Росією – не перша сутичка, що з'явилася не знати звідки.

Україна опинилася в центрі уваги світової спільноти. Її голос можуть почути. Українські журналісти, науковці могли би більше нагадувати політикам, що був геноцид, і він може повторитися. Це успішно робить Тімоті Снайдер (американський історик. – "Країна"). Він порушує на міжнародному рівні теми злочинів Сталіна і Голодомору в Україні. Могло би бути більше таких "снайдерів". На Заході є чимало українських науковців, які чудовою англійською здатні писати й говорити про трагедії свого народу. В Америці й Канаді – їх понад сотня. Але постійно про Україну пишуть десь п'ятеро.

Важливе не так офіційне визнання Голодомору геноцидом, як вплив на популярну культуру. Еліти розуміють складність питання, але вони на самому вершку суспільної піраміди. Треба впливати на низовий рівень.

Як найефективніше можна достукатися?

– Потрібно писати книжки простою мовою про складні речі. Знімати якісні фільми про Голодомор. Але так, аби це зрозумів пересічний глядач. Чому в Україні цього не роблять? Людям потрібні зрозумілі пояснення. Тоді усвідомлення проблеми прийде саме по собі. Це впливатиме на менталітет українців.

От чому Василь Шкляр не напише другого "Чорного Ворона" – роману про Голодомор? Кожен має щось робити, тоді буде результат.

В Україні як змінилося сприйняття теми Голодомору?

– Тепер вона – складова української ідентичності. Перестала бути спірною. В першій половині ХХ століття країна пережила кілька травматичних подій: війни, революція, Голодомор, великий терор, сталінізм. За 40 років, від Першої світової війни до смерті Сталіна, неприродно померли 16 мільйонів українців. Якби цього не було, Україна мала б сьогодні 75 мільйонів населення. Жоден народ у світі не пережив такого, принаймні у ХХ столітті. Майже три покоління українців виросли в умовах шаленого терору і постійної смерті. З огляду на такі обставини, психіка виробляє захисні механізми. Заперечується сам факт травми. Люди не хочуть говорити про пережите.

Як подолати відчуття жертви після таких катастроф?

– Єдиний спосіб – говорити, дискутувати, порушувати спірні питання. Осмислювати історію і приходити до рівноваги. Тоді відчуття жертви поступово відійде. Це ще й ідейний виклик – маємо відбити російську пропаганду. Найосновніше: українці повинні усвідомити, що пережили жахливий терор і що це ніколи не має повторитися.

Українські правозахисні організації зобов'язані апелювати до світової спільноти. Переконувати, що такі травматичні сторінки історії, як Голодомор, впливають на сучасні події на Донбасі.

Ми потребуємо не так співчуття, як справедливості. Яка вона мала би бути?

– Потрібен своєрідний народний трибунал. Засудити винних, осмислити роль кожного в трагедії Голодомору. Тоді можна дійти якогось компромісу. Це може бути символічний трибунал на рівні інтелектуалів, моральних авторитетів. Як-от Мирослав Попович. Із цього треба починати. Опісля легше буде переконати відповідні суди й інстанції на Заході. Якщо українці нічого не роблять, то чому це мають робити американці?

Друге – Україна мала б вимагати відшкодування від Росії. Треба виразно сказати, що Голодомор був акцією Радянського Союзу. Росія – його спадкоємиця. Тож зобов'язана відшкодувати. Москва ніяк не реагуватиме. Але це питання принципове. Важливо, щоб Україна офіційно заявила, що має претензії до сучасної влади Російської Федерації. На це звернула б увагу вся світова преса. На деякий час це стало б інформаційною бомбою. Три в одному: протидія російській пропаганді, акт справедливості і заява про українську ідентичність. Так діє Ізраїль супроти Німеччини. Навіть афроамериканці дорікають нині владі США за рабство в минулому.

У теперішньої української влади є потенціал до такого ідеологічного протистояння?

– Заявили про демократичний прозахідний вектор, тому мали б діяти відповідно. Є потрібний контекст – війна з Росією, прихильність Заходу, який хоча б слухає і "глибоко стурбований". Нині київський уряд має провести ключові реформи. Спершу – зміцнення країни на всіх фронтах. Потім – ідейний контрнаступ на Росію.

3 941 000 людей загинули в Україні внаслідок Голодомору 1932–1933 років. Таку цифру названо за результатами кримінальної справи проти винуватців геноциду, яку в 2009–2010 роках проводило Головне слідче управління Служби безпеки України. Втрати українців у частині ненароджених, за даними слідства СБУ, становлять 6 122 000 осіб.

За роки Другої світової війни загинули близько 8 млн українців.