У квартирі немає жодного дзеркала

Полтавка 24-річна Світлана боїться дзеркал:

– Коли мені було 10 років, у друга померла бабуся. В їхній квартирі всі дзеркала завісили чорною тканиною. Так заведено, коли в хаті покійник. Ніколи подібного не бачила. Товариш сказав, дзеркала закрили, бо звідти вилазять монстри і вбивають.

На шафі в коридорі висіло здорове дзеркало в дерев'яній оправі. Проходила повз нього, і в цей момент із шафи виліз друг, схопив мене за руку. Злякалася так, що ревіла й кричала 5 годин поспіль. Потім кілька днів мовчала. Мама повела до бабки-шептухи. Трохи попустило, але в дзеркало не можу дивитися досі.

Тільки гляну – перед очима темні розводи. Як прірва. Наче ось-ось затягне. Труситься тіло, стає важко дихати. Відвертаюся – й усе зникає.

Зараз живу сама, в квартирі немає жодного дзеркала. Волосся зачісую навпомацки. Фарбуюся теж. Найгірше було років у 15. Тоді всі однокласниці почали наводити марафет, у сумках носили люстерка. На кожній перерві стовбичили у вестибюлі перед метровими дзеркалами. Я стояла збоку, заздрила їм. ­Просила подругу, щоб нафарбувала мені очі. Зараз макіяж робить коханий, навіть косу мені заплітає. Як його немає поруч, справляюся сама. Одним пальцем притримую повіку, іншою рукою накладаю тіні. Гірше – з віями. Часто попадаю щіточкою в око.

Торік зібралася здавати на водійські ­права. Перед тим як записатися на курси, сіла за кермо хлопцевої легковушки. Щоб виїхати з парковки, глянула в дзеркало заднього виду. Аж голова закрутилася. Кинула руля й вискочила з машини. На курси не пішла.

Ніколи не купую одяг сама. Беру із собою сестру. Навчилася бачити по її очах, чи личить вбрання. Продавці пристають, щоб покрутилася перед дзеркалом. Пояснюю, що боюся. Крутять пальцями біля скроні, думають – шизофренічка. Буває, дурять. Раз пішла в ювелірку по сережки. Надибала модель квадратної форми. Начепила на вуха, від люстерка відмовилася. Продавщиця аж у долоні плескала, мовляв, як на мої вуха литі. Прийшла в них до подруги в гості. Вона сміялася, що сережки вдвічі більші за мої вуха.

Мріяла відкрити свій магазин одягу. З дитинства малюю моделі жіночого вбрання. Але такий магазин має бути обліплений дзеркалами, вітринами. Тому пішла працювати секретарем у будівельну фірму. В кабінеті тільки стіл, стілець та комп'ютер.

Два місяці тому була у психотерапевта. ­Сказав, мій страх називається спектрофобія. Порадив обклеїти дзеркало красивими картинками, фотографіями, вирізками з журналів. Для початку роздивлятися їх, потім потроху зазирати в дзеркало. Цю процедуру робила разом із хлопцем, він тримав мене за руку. Витримувала близько хвилини. Потім почепила собі на шию ланцюжок із невеликим люстерком. Кілька разів на день заглядала в нього. Вистачало 10 секунд, щоб починалася істерика.

×