Письменник Володимир Єшкілєв пояснює, чому українцям властивий жіночий спосіб вирішення конфліктів і не потрібен моральний авторитет
"Мова піде про країну, що невпинно й напружено працює без видимих наслідків своєї легендарної праці. Усі знають про феноменальну працьовитість українського народу. Між тим навколишнє життя стає все гірше і все більш насичене імпортом. У тому, що працює Китай, – жодних сумнівів. Достатньо зайти до будь-якого промтоварного магазину й подивитися на логотип виробника. Судячи з автомобільного потоку, також працюють Корея, Японія, Штати, Європа, Росія та індійська "Тата". Час від часу серед пристойних автівок, вироблених у працьовитих країнах, можна побачити неоковирне задимлене чудо, розроблене ніби на п'яну голову та абияк зібране. Чудо має на собі гордий значок запорізької колиски рухомого металобрухту.
"Так де ж, де ж вони, овочі нашої праці?" – питаємо ми і з нами ще кілька мільйонів стурбованих гречкосіїв. На це майже риторичне запитання є кілька відповідей: 1) украли; 2) десь там; 3) у задниці; 4) а що, хлопці, справді хтось працював?"
Уривок з есею Володимира Єшкілєва "Заднє місце праці"
В есеях із книжки "Україна: третій шлях" ви з публіцистом Володимиром Павлівим характеризуєте українців як народ, який нічого не вміє до пуття виробляти, зраду називає політикою, із наук нормально розвинув лише філологію, бо вона не потребує обладнання і взятися за неї може будь-хто. Що робити читачу після усвідомлення, що все так жалюгідно?
– А ви не помітили, що книжка дуже оптимістична? Колись у лікарнях біля ліжка хворого вивішували так званий епікриз. У ньому записували температуру хворого, які тиск і стул, що за ліки він приймає. Це треба, по-перше, аби медсестри нічого не плутали, а по-друге, щоб головний лікар під час обходу зразу бачив, який у кого стан. От ми й написали щось на зразок цього епікризу для хворого на ім'я Україна. Щоб він допомагав тим, хто збирається зціляти, встановити діагноз чи, принаймні, спосіб лікування.У нашому діагнозі нічого не сказано про смертельність хвороби. Ідеться про те, що вона запущена. Але виліковна. Закликаємо до одного: не кажіть, що все добре, і не заплющайте очі на симптоми хвороби.
Що заважає лікуванню?
– Міфи. І в Україні, й у всьому світі політика будується на міфах. Це абсолютно комерційна річ – їх створюють заради отримання прибутку. І ці міфи спотворюють уявлення про стан суспільства і процес змін у ньому. Наприклад, політики ніколи не скажуть, що ми – країна багато в чому архаїчна. Ні, вони запевняють: ми – європейська країна, в нас європейський народ, усе почалось в Україні. Але те, що ми виглядаємо, як європейці, не означає, що ми ментально, за традицією, є ними. Ми можемо прагнути цього, вичавлювати із себе азіата, раба, кочовика. Але реально ця робота ще на самому початку.
Розберіть якийсь із міфів на складові.
– Наприклад, про необхідність Україні якихось моральних авторитетів. Про пошуки свого Вацлава Гавела. Це модернізована версія міфу про те, що нам треба Мойсей, Вождь, месія. До цього достиковується те, що потрібна національна ідея – яку авторитет транслюватиме, впроваджуватиме. На цьому виїхав Віктор Ющенко. Але нам цього не треба.
Чому?
– Ми живемо у світі, де успіх народу або держави не залежить від морального авторитета чи месії. Він залежить насамперед від грамотного менеджменту. В чому різниця? В останньому випадку пропонують конкретну схему, дорожню карту. Моральний авторитет, натомість, консолідує націю на самоусвідомлення. Дуже багато людей говорять про те, що ми маємо усвідомити себе єдиною нацією, єдиним народом. Але я вважаю, що на сьогодні це усвідомлення вже присутнє. Адже країна зберігає унітарність і цілісність, немає жодних структурних конфліктів. Це при тому, що через Україну проходить так званий розлам Ґантінгтона (американський політолог Семюел Ґантінгтон 1993 року в статті The Clash of Civilizations розділив світ на європейську, ісламську, японську, латиноамериканську та інші цивілізації й спрогнозував конфлікти між ними. – "Країна") між католицькою та православною цивілізаціями. Однак ми не розпалися. Тоді як за значно менших протиріч не стало Чехословаччини та Югославії.
Те, що ми виглядаємо, як європейці, не означає, що ми ментально, за традицією є ними
Є ще теза, що народ має усвідомити себе українцями, себто повернутися до прабатьківських коренів, єдиної мови. Чи співзвучні ці цінності з сучасним світом? Якщо йдемо в Європу, то повинні мислити тамтешніми категоріями. Отже, країна має бути відкритою. Звідси поїдуть багато людей, але багато інших приїдуть. І що, будемо вимагати, скажімо, від сомалійців чи китайців бути щирими українцями – вчити нашу мову, культуру й історію? Якщо – так, то станемо подібні до угорських йоббіків (Jobbik Magyarorszа'gе'rt Mozgalom – "Рух за кращу Угорщину" – праворадикальна партія, декларує консерватизм і захист християнських цінностей. Є третьою найбільшою фракцією в парламенті Угорщини, має трьох депутатів у Європарламенті. – "Країна"). Тобто підемо на конфронтацію з Євросоюзом. Виникає запитання: нащо нам вступати, щоб потім конфліктувати? Тоді треба обирати інший шлях. Якщо йдете в Європу – вчіть народ мультикультурності, способів діалогу з іншими націями, умінню відстоювати своє без акцентів на пануванні національної ідеї.
Але консервативна позиція популярна – якщо зважати на рейтинги "Свободи".
– Якщо Україна ввійде в Євросоюз і модернізуючись пройде через травматичні реформи – "Свобода" перетвориться на суперперспективну силу. Не лише у Львові. Думаю, й у Харкові, для якого приєднання до Євросоюзу означатиме деіндустріалізацію, набереться зо 20 відсотків людей, готових голосувати за правих і крайньо правих.
Таким чином, виникає парадокс. Якщо говоримо, що нам потрібен консолідуючий моральний авторитет і що націю має об'єднати не команда менеджерів, а месії – то одразу стаємо на рейки праворадикалізму. Гавел, якого ставлять у приклад, був лібералом. А уявити собі в нас морального авторитета з лібералів дуже тяжко.
Модернізація України за всіх цих умов можлива – але як щось, що відбуватиметься під зовнішнім тиском. Наприклад, під тиском євробюрократії, яка поставить при владі свою команду менеджерів і слідкуватиме, щоб та не зазнала політичної поразки. Відповідно, фінансуючи її й направляючи. Або ж це може бути абсолютно неєвропейська модернізація – під авторитарним впливом. Або це буде модернізація вже на руїнах Євросоюзу, в межах Євразійської імперії. Цей варіант малоймовірний, але заперечувати його теж не можна.
Ви кажете про найману менеджерську команду. Але навіть у менеджерів комерційних компаній є якась місія, бачення років на 25 уперед.
– Так. Але ці мотивації не мають архаїчної підкладки, як у нас. Наша архаїчність пов'язана з певними моментами історичного розвитку. Зокрема, відсутністю держави. Відсутністю еліти, яка працює на процес цивілізації. Адже вона є її двигуном.
Насправді те, що в нас нема еліти, може сприйматися і як втрата, і як позитив. Залежить від того, яким ми бачимо майбутнє країни. Якщо в контексті західної цивілізації, то це – мінус. Якщо ж як цікавий етнографічний заповідник – то можна й так. Є країни, які таким чином себе позиціонують у світі – В'єтнам, наприклад. Якісь державні програми в них є, але загалом там усі абсолютно розслаблені. Грають на сопілках, і туристи лишають їм гроші. Ми теж так можемо.
Але чи цікаво бути такою країною?
– Це залежить від того, під що заточено менталітет населення. В Україні є прибічники і першого, напруженого, шляху, і другого розслабленого. Але хоч би що обрали, моральний авторитет не потрібен. Нащо він – упроваджувати, пардон, проституцію як галузь отримання державного доходу? Сумнівно. Консервативний моральний авторитет для того, щоб протистояти менеджерам, які вводитимуть країну в контекст Європи? Нафіга тоді взагалі в Європу лізти? Моральні авторитети були потрібні в XX столітті, з його напруженнями та війнами. Тоді треба було відстоювати, боронити й закликати. Зараз світ будується за іншими принципами. Він хоче, щоб його зацікавили – комерційно, культурно чи якось інакше. Світ модерну ділив усі речі на корисні й некорисні. А теперішній – на цікаві й нецікаві. І Україна поки що не дуже цікава. Але її можна зробити цікавою.
Як?
– Наприклад, Львів 10 років тому був забичений, брудний. Туристи приїжджали, але тільки для того, щоб сказати: "О, матка боска, до чого хохли довели таке чудове місто". Зараз ще не все виправлено, але це вже місто туристичного бізнесу. На кожному кроці бачимо кав'ярні зі своїми легендами, всюди йде життя, дівчата розносять якісь солодощі, працюють сувенірні магазини – до пізньої ночі. Львів став містом пива, кави, джазу й літератури, став цікавий. Цікавою можна зробити всю Україну. Наприклад, на Херсонщині розвинути бренд Скіфії. Там кожен курган має свою легенду. Можна робити археологічні квести для іноземців.
Звідси поїдуть багато людей, але багато інших приїдуть. І що, будемо вимагати, скажімо, від сомалійців чи китайців бути щирими українцями?
Але це розвиток у бік споживацтва. Ментально за останні 10 років вам тут комфортніше стало жити? Львів змінився, а люди в ньому?
– Моя ментальність не є ментальністю пересічного українця. Я мислю цей світ трошки метафізично, з поняттями певних вищих цінностей. У той час як 85 відсотків населення сучасної України, особливо молодь, – до життя підходять досить консюмеристично. Теперішня пануюча тенденція – ані метафізична, ані релігійна, ні навіть традиційна. Це є тенденція реалізації себе і здобуття через неї матеріальних бонусів – якісного тривалого життя, доброї зарплати. Вона стосується всього світу, а в Україні підкріплюється ще й тим, що в нас – матріархат. А для жіноцтва цінності спокійного затишного життя грають велику роль.
У чому матріархат проявляється?
– Є два типи виходів із конфліктів. Перший – жіночий, коли всі проблеми замирюються в родинному колі: мовляв, усе добре, давай перечекаємо. Другий тип – це чоловіча конфліктність. Як на Кавказі: прийшов, дістав кинджал і зарізав. Конфлікт розв'язується через ліквідацію одного з його носіїв. В Україні цього нема, тут іде примирення. У Врадіївці намагалися загострити ситуацію – однак усе розчинилось, закінчилось примиренням сторін. І так постійно відбувається. Скільки йде історія незалежної України, всі спроби вивести якийсь конфлікт на межу кривавого протистояння, коли одна частина еліти знищуватиме іншу її частину, не вдаються. Між елітою постійно триває діалог. Але це діалог не європейського типу – публічний, за круглим столом. Вони постійно перебувають у конфронтації, не слухають іншого. Але потім – у курилці, у кабаку чи на курорті в Сан-Марино – непримиренні опоненти п'ють між собою, а потім: "Ну, старий, ну ти вибач. Ти ж розумієш… А бабло ми поділили, все буде нормально". Це і є жіночий спосіб вирішення конфлікту.
Що з цим робити?
– Визнати як факт. Змінити навряд чи вдасться те, що кілька тисяч років таким є.
У цьому є й плюс – не ллється кров. Мінус – тупцювання на місці. Жінка мислить: серединка краща за крайню бідність і крайнє багатство.
Чому ж у нас так мало жінок у керівництві?
– У них нема на це потреби. От, приміром, українське село. Там що, жінка – голова сільради чи священик, чи директор школи? Ні. Там жінка – це відьма, один син якої священик, другий син – голова сільради, а третій – начальник міліції. І треба їй бути менеджером? Вона й так це село тримає.
За яких умов вам було б тут комфортно жити?
– По-перше, це має бути комфортність на рівні побутовому. Вона забезпечується передусім цією традицією миролюбності.
По-друге, для того, що я роблю, тут має бути споживач. Він є: мої статті читають, книжки купують. Я бачу себе затребуваним і відчуваю певну місію в цьому світі. Інакше, певно, заробляв би гроші в ефективніші способи за написання романів та есе. Я – щасливий, бо займаюсь тим, що мені цікаво.
Завжди так було?
– Некомфортно було в радянські часи. Я не мав комуністів у родині і знав: єдиний нормальний для мене спосіб жити в цьому суспільстві – не те щоб дисидентство, але принаймні конфронтація. Тоді це означало певний життєвий неуспіх, перебування на маргінесі й під постійною загрозою якихось згіршень. Не кажу репресій, але пресингу.
Некомфортність може повернутись?
– Це може статися хоч завтра – раптова, радикальна зміна в соціально-політичному устрої країни. Світ змінюється, і Україна – так само. Люди постійно працюють над тим, щоб ненависть перемогла толерантність.
Стереотипи
Масова свідомість схильна до стереотипів. Що примітивніше організоване суспільство, то більшого значення вони для нього набувають. У такому суспільстві стереотипи відтворюються повсюдно й повсякчас. Як у голлівудських фільмах: усі бомби споряджені великими часовими табло, усі комп'ютери з'єднані, а всі жінки лягають спати в макіяжі.
Це саме відбувається в нашому соціумі: багаті обов'язково мають бути злодіями, влада повинна опікуватись зламаними поштовими скриньками, до лікарів треба приходити з грошима (варіант – із пляшкою й цукерками), а на весіллі гості мають споживати голубці, кров'янку й підкрашену воду, навіть якщо їх від того нудить. Деякі стереотипи вкорінені в історії, інші виникли в останні роки. У політиці, наприклад, є споконвічне й від того стійке переконання широких мас, що рано чи пізно ми дочекаємось такої влади, яка приведе Україну до заможності, порядку і самоповаги. Коли починаєш над цим сміятися, люди ображаються.
А між тим, 20 років є достатнім часом, щоб подивитись на речі реально, а не через фільтри стереотипного бачення. В нашій країні успішними виявляються лише приватні ініціативи окремих людей. Усе, за що береться "система", закінчується великими або маленькими обломами. Це видно просто на вулиці – вздовж гарних приватних особняків лежить щось назване "дорогою", а насправді – пам'ятник кільком поколінням розкрадачів. "Система", яку наші люди вперто називають "владою", не працює. При чому це не наслідок дрібних поломок. Вона народжена непрацюючою. А тому не підлягає ремонтам.
У нашій країні успішними виявляються лише приватні ініціативи окремих людей
"Система" створювалась як низка компромісів. Між глобальною економікою і потребами тутешніх "червоних директорів". Між прагненням "усе вкрасти" і функційною необхідністю прокуратури "чимось бути". Між мріями патріотів і мріями космополітів. Між потребою йти в майбутнє і небажанням щось змінювати. Між дуже красивими і надто розумними. Між тими, хто на городах, і тими, хто в кабінетах. Між ненавистю до сусіда і необхідністю казати йому "доброго дня". Між дурною порожнечею і ще дурнішою.
"Система" створювалась для того, аби постійно – вдень і вночі, під дощем і під Сонцем – продукувати безперспективну рівновагу. Рівновагу для поточного дня. Щоб саме сьогодні – максимум ще й завтра – вовки були ситі, вівці цілі, щоб чабани могли спати, а пси гавкати. Щоб усім потрошку було добре. Але така схема передбачає ще й другий бік: усім погано. І то не "потрошки", а конкретно. Тому що є ще й "післязавтра". І тому, що рівновага має одну підлу здатність. Вона тримається до того часу, доки на віртуальній гойдалці не згниє віртуальна дошка. В Україні "системні" гойдалки конкретно згнили. А рівновазі важко спиратися на порожнечу. Вона хитається. Від мертвонародженої непрацюючої "системи" відвалюються декоративні гвинтики й коліщатка. МВФ дав банку з імпортним зеленим клеєм, але приклеєні ним коліщатка не обертаються. Вони лише імітують наявність механізму.
А народ усе ще живе стереотипами. Одні уважно слухають промови лідерів, іншим уперто ввижається революція. Всі вони усе ще думають, що є така хитра кнопка, яка змусить "систему" зафурчати, задиміти і запрацювати. Політики їм показують макети таких кнопок. Вони зачудовано розглядають ті макети. Обговорюють правильну форму і правильний колір "хитрої кнопки". Сперечаються… Але дошка вже згнила, тріщить, і рівновага перетворюється на щось інше. На щось – можливо? – нестереотипне.
текст: Володимир ЄШКІЛЄВ
3 
1
Коментарі