Якщо суспільство не долає колективну травму, то вона передається прийдешнім поколінням. Вони переживають її, як свою. Так в Україні склалося з Голодомором, – каже психолог і журналіст Соломія Онуфрів
Нинішнє покоління не зуміло позбутися травми від Голодомору?
– Багато українських психологів вважають, що пов'язану з Голодомором травму переживають три-чотири покоління. Якщо рахувати від 1930-х, то маємо четверте покоління – народжене уже в незалежній Україні. Ці люди готові говорити про Великий Голод. Вони вже не кажуть: "Це – заборонена тема, бо приносить біль". Людина, яка проговорює травми, зменшує свій больовий поріг. Це – терапія.
В Українському науково-дослідному та освітньому центрі вивчення Голодомору історики Людмила і Владислав Гриневичі вдруге проводять міжнародний конкурс досліджень наслідків Великого Голоду 1932–1933 років – серед школярів, студентів, учителів, викладачів вузів, аспірантів і науковців. Відзначають найкращі роботи. Шукають у минулому причини сьогоднішніх проблем. На основі проаналізованих документів Людмила Гриневич видала "Хроніку колективізації та Голодомору в Україні 1927–1933". Наголошує: нащадки тих, хто пережив Голодомор, позбуваються історичної пам'яті і, таким чином, втрачають національну ідентичність.
Кафедра української преси факультету журналістики Львівського національного університету видала навчальний посібник "Голодомор 1932–1933 років в Україні". Студентам-журналістам читаємо спецкурс на цю тему. Підручник писали, щоб проговорити цю травму – й зцілитися від неї. Студенти з різних куточків України згадують родинні історії і починають розуміти, до чого призвели ті події в сучасності.
Які є відмінності у подоланні наслідків Голодомору?
– Українські родини, які пережили Голодомор, намагалися не згадувати сімейні історії постраждалих предків. Це посилило проблему. В одних випадках усе приховували замовчуванням, в інших – запереченням. Механізм заперечення для захисту психіки працює в двох аспектах. У першому – людина заперечувала факт, що відбувся. У другому – заперечувала своє емоційне ставлення до події. Робили несвідомо і через страх.
Тут є велика різниця між сходом і заходом України. На сході після розпаду тоталітарної системи чимала частка громадян старшого віку не могли об'єктивно оцінити радянське минуле, бо були його частиною. У свідомості одних мільйони загиблих залишалися абстрактною величиною, навіть коли вони знали, що від Голоду сконали батьки їхніх батьків. Якщо переживаємо війну, то знаємо – хто реальний ворог. Зрозуміти, що держава знищує свій народ, було значно більшою травмою. Тому тривалий час суспільство "застрягло" на стадії заперечення. На заході держави більше згадують Голодомор і вшановують його жертв. Між жителями різних регіонів виник бар'єр непорозуміння.
Як завдані Голодомором травми проявляються у повсякденному житті?
– Генераційні травми не зникають безслідно. Кожне покоління має різні завдання: одне мусило вижити, друге було змушене мовчати – через страх, наступне покоління вчиться говорити, усвідомлювати і приймати цей досвід.
Фахівці виділяють кілька етапів динаміки опрацювання історичної психотравми: перший – стадія шоку, другий – заперечення, третій – усвідомлення і четвертий – відновлення.
На початку цього року психологи Віталій Климчук і Вікторія Горбунова провели дослідження "Голодомор 33: Розбити тишу". Опитали понад тисячу нащадків родин, які пережили Великий Голод. Жителів України й українців із Канади, Польщі.
У сім'ях почали вважати, що треба "постійно мати запаси їжі про всяк випадок, хліб не можна викидати, а діти завжди мають бути добре нагодовані". Сучасні хвилі еміграції українців за кордон часто пояснюють, що "кращої долі треба шукати в інших країнах". Суспільну байдужість виправдовують словами "краще не втручатися у справи, які тебе особисто не стосуються, навіть коли йдеться про злочини чи недоброчесність".
Історична травма вимагає відповідної емоційної реакції, тобто можливості відкрито висловлювати почуття з цього приводу. Непропрацьовані конфліктні ситуації не заживають, доки їх не усвідомлює суспільство. Через повернення пам'яті і проговорення травматичного досвіду українці зможуть нарешті позбутися постгеноцидного синдрому. Настає час, коли пропрацьована травма з проблеми перетворюється на індивідуальний чи колективний ресурс.
Як потрібно долати шкідливі наслідки Голодомору?
– Треба усвідомлено відмовитися від нав'язаних у дитинстві радянською школою стереотипів мислення і поведінки. Є дві проблеми, що передалися. Перша – люди розуміли: слід відмежуватися, аби не проживати те, що пережили батьки. Не визнавати себе українцем, втратити себе. Пішли працювати в радянські структури, щоб зберегти життя. Намагалися витіснити проблему зі своєї свідомості в несвідоме. Але це нікуди з голови не поділося, а перейшло у пасив, який рано чи пізно перебирається у свідоме. З другого боку, був страх репресій. Тому наступні покоління намагалися заперечувати те, що сталося.
Інформаційна війна з Голодомором тривала понад півстоліття. Уперше голосно заговорив про цю проблему американський науковець Джеймс Мейс на початку 1980-х. Він зібрав свідчення очевидців. Ставлення людей до Голодомору постійно змінюється. 2005-го трохи більше 50 відсотків визнавали його геноцидом. Через 10 років цей процент сягнув 80. З часом зникне діагноз, що Україна – нація-жертва. Станемо нацією, яка пережила важку історичну травму.
Треба шукати рішення проблеми. Люди мають змінити мислення, підняти самооцінку. Не чекати "сильної руки". На виборах голосувати не за прохідних, а за тих, хто ставить державні інтереси вище за приватні.
Чому інші народи подібні травми переживають легше?
– Порівняйте різницю між геноцидом єврейського народу й українського. Кожен єврей знає, що його націю хотіли знищити. Для нього питання гідності – бути євреєм. Трагедія Голокосту не роз'єднала і не знищила їх як націю. Навпаки – згуртувала. Рідний брат мого діда Йосип Онуфрів визнаний праведником світу. Під час Другої світової війни в селі на Львівщині перебували різні групи людей. Прийшла Червона армія, потім – німці, були хлопці з лісу і євреї, яких переслідували. Бабця розповідала: в хаті наших родичів на першому поверсі жили німці, а зверху "на стриху" переховували євреїв. Вночі господарі носили їжу упівцям до лісу.
Але чому тоді Ізраїль не визнає Голодомор геноцидом? Подібний травматичний досвід мав би налагодити порозуміння між нашими народами. Для єврейського народу геноцид став чинником, який об'єднав націю. Це стало поштовхом до створення держави Ізраїль 1948 року.
Як нашому суспільству вилікуватися?
– Цей процес відбувається. Щоб людина була здорова, вона повинна визнати хворобу і почати лікування. Так і в країні.
Ідеологічний та національний розкол сучасної України є наслідком постгеноцидного стану суспільства. У "західних" і "східних" українців – різні карти пам'яті. Після відновлення незалежності жили у містах, де недоторканними залишилися монументи Леніну, а вулиці мали назви комуністичних злочинців. Відсутність національної пам'яті призвела до того, що одна частина країни зневажала іншу. Лише під час Революції гідності настав час остаточного "ленінопаду", а з травня 2015 року запрацювали декомунізаційні закони.
Місця пам'яті повернуть суспільство до проговорення історії. Радянська влада створювала фейкову пам'ять. Наприклад, Пагорб слави у Львові. Щороку 9 травня там відбуваються провокаційні події. У 1950-х був міф, що там поховали радянського розвідника Миколу Кузнєцова. В результаті з'ясувалося, що він був диверсантом і шпигуном. Сучасні історики кажуть: там похований зовсім інший чоловік.
Інший феномен – контрпам'ять. Таким прикладом у Львові була тюрма на Лонцького, у приміщенні якої сьогодні працює музей. У 1940-х це було криваве місце. Там загинули багато невинних людей від польського, радянського, нацистського режимів. Тому фейкова пам'ять і контрпам'ять завжди між собою боролися. Місця пам'яті створюють для того, щоб повернути історичну правду.
Для відновлення історичної пам'яті в Києві відкрили Меморіал пам'яті жертв Голодоморів в Україні. Ритуали важливі для людської свідомості. Якщо хоча б раз на рік прийти у певне місце, згадати і вшанувати пам'ять родичів, то можна пережити внутрішнє очищення.
Дослідник Павло Горностай вважає, що після Голодомору впродовж 85 років Україна перебувала в пасивно-депресивному стані. Але під час Революції гідності суспільство зуміло перейти на активно-прогресивний етап розвитку. Зрештою, російсько-українська війна – це форма активного суспільного протистояння. Прикладом самоорганізації є добровольчі формування і волонтерський рух. Так ми вчимося адекватно реагувати на агресивні подразники і захищати власну державу. Тільки активне громадянське суспільство зможе пройти шлях від пасивного стану до активних дій, зрозуміти і прийняти минулу історію власного народу та повернути її у структуру власної ідентичності.
2 
1
Коментарі