середа, 15 серпня 2012 17:13

Мене записали українцем, а брата – росіянином

  Олександр РЕЗУН , 67 років. Колишній замполіт частини ракетних військ тактичного призначення, підполковник у відставці. Рідний брат письменника Віктора Суворова– 
Володимира Резуна – радянського розвідника, згодом емігранта, автора антирадянських романів ”­Криголам”, ”Акваріум”, ”День М”.
Живе в Черкасах у трикімнатній квартирі, яку купив брат. Більшу частину життя провів у вірменському місті Кіровакан, де була частина ракетних військ тактичного призначення. Отримує 2200 гривень пенсії. Дружина Валерія – колишня вчителька. Має сина Андрія.
Востаннє бачив брата влітку 1977-го, за рік до його втечі на Захід
Олександр РЕЗУН , 67 років. Колишній замполіт частини ракетних військ тактичного призначення, підполковник у відставці. Рідний брат письменника Віктора Суворова– Володимира Резуна – радянського розвідника, згодом емігранта, автора антирадянських романів ”­Криголам”, ”Акваріум”, ”День М”. Живе в Черкасах у трикімнатній квартирі, яку купив брат. Більшу частину життя провів у вірменському місті Кіровакан, де була частина ракетних військ тактичного призначення. Отримує 2200 гривень пенсії. Дружина Валерія – колишня вчителька. Має сина Андрія. Востаннє бачив брата влітку 1977-го, за рік до його втечі на Захід

Володимирові Резуну, що написав кілька антирадянських книжок під псевдонімом Віктор Суворов, наша держава не дозволяє в'їхати в Україну й побачитися з матір'ю та рідним братом. Чому?

Останні 35 років мій брат потратив, щоб довести очевидну істину: Німеччина випередила Радянський Союз і замість жертви, стала агресором. СРСР мав напасти на Гітлера 6 липня. До оборонної війни радянські війська були неготові. Якби німці затрималися з нападом на два тижні, війна закінчилася б набагато раніше і без таких великих втрат для нас. СРСР контролював би всю Європу. За втечу на Захід і антирадянські романи брата заочно засудили до смертної кари. Україна досі забороняє йому в'їжджати на свою територію.

Коли Вовка прислав поштою уривки своєї книжки, батько розлютився. Казав, що син у Лондоні зовсім із глузду з'їхав. Не вірив, що це ми збиралися напасти на Німеччину. Батько на війні був із другого дня – з 23 червня 1941-го. Мав чотири поранення – два важких і два середніх. Потім усе життя збирав бібліотеку воєнних мемуарів. У своїй книжці Вовка не ­тулить "отсебятину". Він цитує радянських воєначальників. Батя читає до певного місця, потім устає й тягнеться до мемуарів чергового генерала. ­Знаходить цитату. Звіряє. Починає згадувати, як він у червні 1941-го зі своєю частиною вночі йшов до західних кордонів. Навіть багать не палили. Поруч їхали вантажівки з військовими. Думав, що то – кадрові офіцери. Йому пояснили: то їдуть коменданти майбутніх звільнених міст.

Мій батько Богдан Резун – українець. Його селище Солоне на півдорозі з Дніпропетровська до Запоріжжя. Мати Віра Горевалова – росіянка. Мене записали українцем, а брата – росіянином. Батьки познайомилися й одружилися на фронті. Батько закінчив школу на відмінно. Вступив до Дніпропетровського автодорожнього інституту. Провчився півтора місяця, і забрали в армію. Там перевели в артилерійське училище. У червні 1941-го мали демобілізувати. Війну почав старшиною, а закінчив старшим лейтенантом у Кенігсберзі. Воював з Японією, потім служив на Далекому Сході. 1957 року переїхав до Черкас.

Я народився 1945-го. 1957 року вже був суворовцем, тому з родиною поїхати не міг і залишився на Далекому Сході. Перебрався до Черкас за рік. Найперше враження від України – море овочів і фруктів. На Далекому Сході нам давали сушену картоплю й цибулю. В офіцерський пайок батька обов'язково входили рис і риба. Я їх і досі не їм. А в Черкасах на базарі вишні продавали по рублю відро. Рубль був дореформений. Ще вразила чистота – на вулицях ані недопалка, ані папірця.

Найперше враження від України – море овочів і фруктів. На Далекому Сході нам давали сушену картоплю й цибулю

1961 року батько звільнився з армії в званні майора. За кілька років став працювати директором кінотеатру "Україна".

Брат народився 1947-го на Далекому ­Сході. За чотири роки змінив п'ять шкіл, бо ­батька перекидали з місця на місце. Коли побачив мене у формі суворовця, сказав, що він теж ним буде. Батьки протестували, мовляв, ­досить ­одного, але він був упертий. 1958-го 11-річним ­поїхав вступати до Воронежа. Згодом туди ­перевівся і я. Провчився недовго – захворів на півроку й мене відрахували. Вовка довчився до ­кінця. За рік до завершення навчання училище ­об'єднали з Калінінським. Там отримав атестат.

Усі мої родичі були військовими. У нашому роду так заведено – якщо здоров'я дозволяє, маєш служити.

У суворовських училищах училися сім ­років. У звичайних школах було 2 години іноземної мови на тиждень, у суворовському – 8. ­Вовка спеціалізувався на німецькій. ­Згодом вступив до Київського вищого загально­військо­вого училища. За рік до того заклад ­перевели з ­Одеси. Там переважно навчали ­іноземців – майбутніх міжнародних ­терористів. ­Училище негласно курирувало Головне розвідувальне управління. Звідти черпали собі кадри. ­Вовку запримітили. Кілька разів на співбесіду до нього з Москви приїздив полковник. ­Брата складно було не помітити – закінчив навчання з червоним дипломом. 1968 року його направили до Чехословаччини. Там саме почалося повстання проти СРСР.

Ніяких антирадянських розмов у сім'ї ­ніколи не практикували. Тільки дід якось зізнався Вовці, що в громадянську війну був махновцем. Якби з брата не почали робити цапа-відбувайла за провалену ГРУ операцію, він би ніколи не став перебіжчиком.

У 1971–1974 роках Вовка навчався в Москві у Військово-дипломатичній академії. Там Головне розвідувальне управління готувало розвідників для роботи за кордоном. Вступив після серії довгих і тяжких співбесід. Натомість мав диплом Чернівецького університету, хоч там не вчився ані дня.

У Союзі всі знали, що таке КДБ. Про ГРУ не знав ніхто. Якщо ж справді знаходився такий, що знає, для нього це закінчувалося бесідою в компетентних органах. Це щонайменше. Я чверть віку прослужив у армії, але лише з Володьчиних книжок дізнався про існування ГРУ.

Окрім німецької, брат досконало оволодів французькою. На той час СРСР вже не мав можливості ідейно вплинути на людей, які працювали за кордоном. Найкращим методом був страх. Випускникам академії ­показували фільм, де зрадника живцем палили в крематорії. Перед виїздом за кордон ставили обов'язкову умову – одружитися. У разі втечі розвідника сім'я ставала заручницею. 1978-го Вовка примудрився втекти з дружиною та двома дітьми.

Перше братове відрядження було до улюб­леного міста всіх розвідок – швейцарської Женеви. Особливо дубоголових відправляли в СРСР після першого року служби. Решту після трьох років перекидали в інше місце. Як виняток, Вовку залишили на четвертий рік і, як особливий виняток, – на п'ятий.

Із братом бачилися лише під час літніх відпусток. Я вже служив ракетником на Закавказзі. Вовка про роботу нічого не розповідав. Знали тільки, що він – дипломат. Якось у Черкасах пішов у туристичне бюро "Супутник" брати квиток на поїзд до Женеви. Там йому покрутили біля скроні – мовляв, наші люди на таксі в булочну не їздять. Квиток дали, коли показав дипломатичний паспорт.

З видавництвом брат домовився просто: замість гонорару вони купили мені трикімнатну квартиру

В останній рік у Женеві змінився резидент ГРУ.

Замість інтелектуала прислали брата особистого помічника Брежнєва. Той провалив усе, що міг. Якби Вовка не втік – звалили б усе на нього. Кілька місяців ГРУ нічого не знало про його місце перебування. Брат не здав англійцям жодного свого товариша. У книжці "Акваріум" події відбуваються не в Женеві, а у Відні. Всі прізвища змінені. Можливо, тому проти нашої родини репресій не було.

У червні 1978-го я служив ракетником у Вір­менії, за 4 кілометри від турецького ­кордону. Якось викликає начальник особового відділу. Фактично, кадебешник в армії. ­Питає: "Де твій брат?" Кажу, що в Женеві. "Ні, – говорить, – твій брат – зрадник батьківщини. Він утік на Захід. Нам щойно подзвонили з Москви". Ніби обухом по голові вдарив. Я прийшов додому на ватяних ­ногах. ­Дорогою купив пляшку горілки. Сів за стіл і випив без закуски. Не сп'янів ні на грам. ­Уночі не склепив очей. На ранок ­знову викликали. ­Кажуть: "Що нам із тобою ­роби­ти?" – "Як, що? – дивуюся. – Зараз напишу рапорт на звільнення. Не маю права служити в Радянській армії". Подумали й говорять: "Іди й працюй. Якщо начальство захоче звільнити – звільнять і без твого рапорту". Отак прослужив аж до 1991 року.

Через кілька років після втечі брата надумав поступати до Військово-політичної академії в Москві. Сказали, що немає місць.

Брата шукав генерал Калугін. Пізніше він говорив: "У моє завдання входило знайти Резуна. Ліквідовувати його мені не доручали". Звісно, не доручали. Ліквідовувати мали інші.

Коли стало відомо, що брат у Великій Британії, батька зібрали й відправили туди. КДБ поставило завдання – знайти й умовити сина повернутися до СРСР. Вказали місця, де він може перебувати, дали якихось дипломатів у супровід. Батько два тижні його там шукав, однак Вовка на зв'язок не вийшов. Казав, що бачив батька, але не підійшов до нього. Якби тоді повернувся до СРСР, навряд чи жив би.

Мене теж возили – в Одесу. Там учився якийсь черговий терорист, що мав їхати до Лондона. За наказом КДБ я просив його організувати зустріч із братом. Володька не об'явився.

Першу книжку – "Визволителі" – про радянське вторгнення у Чехословаччину ­Вовка почав писати наступного дня після втечі на Захід. Під псевдонімом – не хотів підставляти рідню. Видавець каже: "У такому разі гонорар буде менший. Псевдонімом має бути прізвище російського військового". – "Калашников", – випалив брат. "Ні, занадто ­довге". – "Тоді – Суворов". Книжка мала успіх. Наступну брат надумав видати під іншим прізвищем. "Ні, ні, – каже видавець. – Публіка вже знає Віктора Суворова".

"Акваріум" – майже біографічна книжка. За невеликим винятком. Володька ніколи не служив у танковій частині і ніколи не продавав кавунів на базарі. В юності кавунами торгував батько. Він дуже яскраво про це ­розповідав.

20 років кричать про незалежність, а насправді й кроку без Москви бояться ступити

12 років про брата ми не знали нічого. 1990-го з Британії поштою прийшов перший лист. Там було п'ять рядків: "Тато, мама, якщо живі – озвіться. Моя адреса така-то. Я ні в чому не винен. Прийде час, батьківщина мене пробачить". Потім листи почали приходити регулярно. Брат писав, що озивався і раніше, однак листи перехоплювали. 1992-го батьки вперше вибралися до Великої Британії. За три роки – вдруге.

1991-го я вийшов у відставку і ми з дружиною приїхали з вірменського Кіровакана. За кілька років до того там стався землетрус. У квартирній черзі в Черкасах був 682-й. Братові книжки вже друкувалися на всю котушку. У Черкасах їх продавали на кожному кроці. Візьмеш книжку, глянеш тираж – п'ять тисяч. А насправді скільки вийшло – хтозна. Більшість узагалі друкували по-піратськи – без усяких дозволів. 1994 року з якимсь видавництвом брат домовився просто: замість гонорару вони купили мені трикімнатну квартиру в Черкасах за 10 тисяч доларів.

За брата реально заступався лише Степан Хмара, тепер уже колишній народний депутат.

Кілька разів виступав у Верховній Раді з вимогою скасувати заборону на в'їзд до України. Депутати жодного разу не підтримали. Після помаранчевої революції Вовка звернув­ся до Ющенка. Відповіли просто: "Якщо Росія скасує свою заборону, тоді й ми скасуємо". 20 років кричать про свою незалежність, а насправді й кроку без Москви бояться ступити.

Мій син Андрій закінчив російську філологію в Черкаському університеті. Пішов працювати в міліцію. Одружився з донькою працівника СБУ. Тесть хотів забрати його у свою контору. Там посміялися. Сказали, що з таким прізвищем нізащо не візьмуть.

Батько вмер 1997-го після третього інфаркту. Мамі за три місяці виповниться 94. Вовка хотів її забрати до себе, але вона відповіла, що хоче бути похованою поруч із батьком. Уже 50 років живе у старому панельному будинку на вулиці Радянській. Ми допомагаємо, як можемо, але мама поки що обходить себе.

На минулих президентських виборах я голосував за Януковича. Знаю, що це – не найкращий вибір, але за крадійки Юлі було б ще гірше. Злодій повинен сидіти в тюрмі.

У брата зараз криза – грошей нема. ­Після служби я 10 років був невиїзний. Тепер на свою пенсію не можу поїхати до нього. Не бачилися 35 років. Однак вірю, що прийде час, мине покоління радянських керівників і йому дозволять повернутися на батьківщину.

 

Зараз ви читаєте новину «Мене записали українцем, а брата – росіянином». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути