"Коли мав поганий настрій – жартував на межі образи". Режисери, актори й буфетниця згадують Богдана Ступку

Сергій ПРОСКУРНЯ, 54 роки, режисер:

– Богдан Сильвестрович завжди кепкував із моїх вух. Коли я прийшов у театр Франка, то й справді це були найбільші там вуха. Він сказав: "Нарешті в театрі з'явилися вуха". Щоразу шукав зерно ролі – якийсь жест, предмет, деталь, яка допомагає почати створювати образ. Коли працювали над "Енеїдою" – це було перо, яким Котляревський писав поему. Ступка з тим пером робив неймовірну кількість варіацій. І диригував, і лоскотав ним.

Найяскравіша його роль, на мою думку, – сантехнік у виставі "Дикий ангел". Він вже тоді був провідним артистом театру, грав головні ролі, а тут не погребував епізодом – і це була шедевральна робота. За образом людини простої, не позбавленої вад, алкогольності, стояв абсолютний трагізм особистості.

Найгіршої його ролі не можу назвати. Ступка – актор такого масштабу, що й навіть аби в півноги грав – то це було б вражаюче, порівняно з іншими.

Зараз його часто порівнюють зі Смоктуновським. Але він тому і Ступка, що, скажімо, я не можу його порівнювати ні з ким. ­Однак треба говорити про те, що з ним відходить ціла театральна епоха. Він же практично стоїть на одному щаблі з такими гігантами українського театру, як Кропивницький, Саксаганський, Курбас.

Ступка хотів зіграти Пер Ґюнта. Це була б абсолютно несподівана і вибухова роль. Думав про цього персонажа Ібсена не традиційно по-театральному – як про ловеласа, красеня. Для нього він був Одіссеєм.

Ступка – це той випадок, коли відчуваєш неймовірну відповідальність режисера перед актором. Я не міг приходити на репетиції порожній, сподіваючись, що от зараз він чи якийсь інший актор щось таке зроблять – і я прокинуся.

Коли в нього щось не виходило, завжди відбувався жартами. Ну не те, що не виходило. Це був такий пошук, що міг тривати за лаштунками, у буфеті. Зерно ролі могло приснитися, звідкись з'явитися. Ми з ним часто згадували, що Армен Джигарханян на першу репетицію приносить мішок предметів і висипає їх на підлогу. З цієї гори бере щось одне й починає з ним працювати. Шукати підказки. В "Енеїді", коли Богдан Сильвестрович знайшов перо, – тоді й створилась феєрична роль. Карколомно швидко перевтілювався.

Ніколи через Ступку не могло бути затримки репетиції. Хоч він був завжди найбільш зай­нятий з усіх. Коли мав поганий настрій – жартував на межі образи.

Якби він не був актором… Міг стати священиком – для них теж характерний акторський спосіб подачі смислів. А, наприклад, головою колгоспу Ступка бути не міг би, бо не мав рис деспота.

Будь-якій людині в момент хвороби властиво переживати, що щось не встигла. На риболовлю з друзями поїхати, відвідати якусь країну, не стільки приділяв уваги близьким, рідним. А він переживав, щоб ніхто не сумував. Уявляєте? Людина смертельно хвора, абсолютно чітко усвідомлює, що з нею відбувається, але думає не про свій біль і фізичне страждання, а про тих, хто має вийти з його палати не пригнічений, а з доброю енергетикою.

записав Захар КОЛІСНІЧЕНКО

Станіслав МОЇСЕЄВ, 53 роки, художній керівник театру ім. Франка:

– 13 років тому з Богданом і Остапом гуляли Мюнхеном. Так сталося, що свої вистави привезли і театр Франка, і Молодий. Коли відіграли, було трохи вільного часу. Остап шукав музеї. Казав: ну от цей цікавий, а там – музей Моцарта, давай зайдемо. Богдану Сильвестровичу це набридло, бо він за життя багато чого побачив і його нічим не здивуєш. Він угледів великий магазин, зупинився перед вітриною і каже: "О, я знайшов цікавий музей". Він гарно вдягався, був елегантний і стильний, на гастролях любив влаштовувати шопінг. Купував піджаки й капелюхи.

Андрій ВОДИЧЕВ, 36 років, актор театру ім. Франка:

– У лікарню в Харкові потрапив мій близький родич. ­Треба було терміново їхати туди. Я дізнався про трагедію, коли відіграв зі Ступкою виставу "Лев і Левиця". Богдан Сильвестрович зібрав усі квіти, що йому подарували шанувальники, і віддав мені. Сказав передати їх лікарям і попросити від нього особисто, щоб вони добре поставилися до мого родича. Я передав, і лікарі були зворушені.

Тетяна, буфетниця театру ім. Франка:

– Богдан Сильвестрович часто в нас обідав. Його улюблене місце було біля вікна, бо так він міг бачити всіх, хто заходив у буфет. Замовляв м'ясо, гарніри, любив, щоб було багато хліба. Він їв звичайний, чорний круг­лий. Я різала йому скибочку, як і всім. А він візьме тарілку з цією скибочкою і примружившись дивиться на мене: "ти мені хліба жалієш?" Я кажу: "вам же шкідливо, там багато вуглеводів". А він: "Нагодуй мене добре, а тоді про холестерин і вуглеводи говори". Не пам'ятаю, щоб колись солодке замовляв. До хвороби любив в обід червоного сухого вина випити.

Юрій РОЗСТАЛЬНИЙ, 52 роки, актор і режисер:

– 16 липня в мене починалася відпустка, і я їхав на зйомки. Вирішив провідати Богдана Сильвестровича в лікарні. Це було за вісім днів до його смерті. Він був у ліжку. Коли я зайшов, він каже: "Юрочко, зачекай хвилиночку, треба по телефону переговорити". Узяв мобільний: "Зараз нарада? Ну, хай мені передзвонить, як тільки зможе". Потім мені пояснює: "Хлопець із Закарпаття закінчив школу із золотою медаллю, так я хочу попросити, щоб його в медінституті не завалили". Мені аж ком у горлі став, бо ж бачу по ньому, що дуже хворий, небагато йому залишилося.

Богдан КОЗАК, 72 роки, актор, декан факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Франка:

– Ми ділили зі Ступкою не лише гримерки, а й ролі – Дон Жуана, Миколу Задорожного з "Украденого щастя". Ніколи не сперечалися й не сварилися щодо цього.

Богдан не боявся паузи, вона була частиною його гри. Хто гляне на застиглого на мить Ступку – вже не відведе очей, чекатиме наступної фрази. ­Талант пантоміми у нього був, він його ще розвинув на театральних курсах у Бориса Тягна, який навчався в самого Леся Курбаса.

Був я в Києві в театрі Франка на виставі "Лев і левиця" років зо п'ять тому. Ступка грав Льва Толстого. Вистава про любовні стосунки письменника із набагато молодшою за нього дружиною Софією. Наприкінці вистави Толстой виходить на сцену із нагайкою. І отак під час монологу наче бавиться нею, крутить у руках. Придивляюся, а він так її за спиною прилаштував, що глядач бачить письменника із хвостом, як у нечистого. Хто ще так зможе?

Запам'ятав назавжди фразу його про мене: "Як – ви не знаєте Козака?! Це – найгеніальніший український актор. Після мене, звісно".

Федір СТРИГУН, 72 роки, актор, режисер, художній керівник Львівського театру ім. Марії Заньковецької:

– Для мене Ступка – найкращий партнер в "Украденому щасті". Франковий твір у постановці Данченка ще ніхто не переплюнув. Перші вистави ми зіграли у Львові 1976-го. Класичний трикутник. Миколу грав Ступка, Михайла – я, Анну – моя дружина Таїсія Литвиненко. І лише Данченко показав, що постраждалих у виставі троє, – у Анни також украли її щастя.

У львівському "Украденому щасті" всі троє акторів були головними. Потім вистава разом із Ступкою і Данченком переїхала до столиці. У Києві наче все те саме – і постановка, і костюми. Але справжнім "Украдене щастя" було тільки у Львові. ­Богдан казав, що так щиро і ніжно, як кликала його моя дружина: "Миколо, ой, Миколо", – він ще не чув.

Молодий Ступка не брав дуже багато ролей, хотів мати більше вільного часу. Коли ­сформувався як відомий актор – став набирати стільки, що здоров'я почало підводити. Якби трохи пошанував себе – був би з нами.

×