21-22 березня 1918 року до Києва прибули чотири полки Першої української дивізії. Її сформували німці з полонених-українців - солдатів колишньої російської царської армії. Дивізія стала "подарунком" для Української Народної Республіки, з якою Німецька імперія півтора місяця перед тим уклала Брестську мирну угоду. Впадала в око стилізована під козацький стрій уніформа вояків: сині жупани й шаровари та сірі вовняні папахи. Блакитний шлик спереду був прикріплений жовто-блакитною кокардою. Їх назвали "синьожупанниками", а дивізію - "Синьою".
Тодішній український військовий міністр Олександр Жуковський прийняв дивізію без захоплення. Вочевидь, сприймав її як німецьку "руку" в Києві для впливу на український уряд. Козаки спершу ночували в промерзлих товарних вагонах - чекали, доки підшукають для них приміщення у столиці. Військове міністерство "забуло" направити їм транспорт із харчами, тож перші два дні перебивалися сухарями - по 130 г на людину. Урешті-решт синьожупанників розмістили в чотирьох казармах у різних кінцях міста, по полку в кожній. Зокрема один - у лаврських келіях на Печерську. Ігумен погодився відчинити двері козакам лише після того, як ті пригрозили викинути звідти монахів силою.
У неділю 24 березня 1918 року по обидва боки вул. Володимирської між Михайлівським та Софійським соборами до 13.00 зібралося кілька тисяч киян. Бо п'ятничні газети написали, що у цей час тут відбудеться парад української козацької дивізії. На Софійській площі біля пам'ятника Богдану Хмельницькому чекало керівництво союзної й водночас окупаційної німецької армії Oberost. Центральна Рада - парламент УНР - у повному складі на чолі із професором Михайлом Грушевським стояла поряд.
З боку Михайлівської площі по команді виступили шість тисяч "синьожупанників". Назустріч шеренгам виїхало авто. Вийшов невисокий чоловік у солдатській шинелі й брудних чоботях - військовий міністр Жуковський. Соціаліст за поглядами, він привітав вояків:
- Здоров, товариші!
У відповідь - мляві відгуки.
Командир дивізії генерал Віктор Зелінський тихо порадив Жуковському повторити привітання інакше.
- Здорово, брати козаки! - вигукнув цього разу міністр.
- Слава Україні! - прогриміло над площею.
"Ідучи поперед сотні на коні, слідкую за вражінням, яке наша сотня робить на людність на вулицях. Запримітив я тих, хто нашій сотні та її пісні козацькій раділи. Але запримітив я й таких, які з ненавистю проти наших дихали. Найбільше ж зауважив я тих, кого наша сотня цікавила як новина, позатим вона була їм байдужою. Таке спостерігаючи, думав я з біллю: "Ще на слабких ногах стоїш ти, Україно!", - згадував офіцер "Синьої" дивізії сотник Тиміш Омельченко, який у царській армії був підпоручиком.
Після параду в центрі Києва "синьожупанники" отримали завдання охороняти завод "Арсенал", банки й будівлю Центральної Ради. Також їм доручили патрулювати вулиці, перевіряти помешкання й вилучати зброю. Зарплатні козакам не платили. Вояки не мали грошей на найпростіше. Зокрема, "стріляли" в перехожих цигарки. За два тижні їм так і не перемінили постільну білизну. Хтось із офіцерів дивізії врешті знайшов простирадла у ліквідованих лікарнях.
У середині квітня Жуковський наказав розділити дивізію й перекинути на захист кордонів УНР. Один полк мав відбути до Чернігова, інший - до Катеринослава, теперішнього Дніпропетровська. Другу дивізію - її створювали під Ковелем на Волині - міністр планував відрядити до Одеси. Але козаки відмовилися їхати: мовляв, вони потрібні саме в Києві.
Невиконання наказу дало німцям-союзникам підстави засумніватися в дисциплінованості цих частин. Був і ще один момент: у Києві вже готувався гетьманський переворот. А "синьожупанники", попри затримку платні й убоге харчування із сухарів і консервів, зберігали вірність слабкій владі Центральної Ради. Тож у ніч на 27 квітня 1918-го козаків "Синьої" дивізії роззброїли й розпустили по домівках. Як були, у парадних одностроях. "Синьожупанник" Федір Скрипниченко, приміром, подався до рідного Бахмута на Донеччині. А сотник Тиміш Омельченко, родом із Хорольського повіту на Полтавщині, згодом - за Директорії - дослужився до підполковника Дієвої армії УНР.
Перша українська дивізія - "синьожупанники" - за неповних три місяці існування не воювала жодного дня.
"Відчиніть віконниці, більше світла! "
із хрипом вигукнув 82-річний німецький поет Йоганн Вольфґанґ Ґете, помираючи 22 березня 1832-го в кріслі у своєму будинку в місті Веймар. Прохання виконав лікар Карл Фоґель. Він доглядав за письменником останні сім днів – відтоді, як Ґете підхопив застуду в подорожній кареті. Незадовго перед тим поет запитав Фоґеля, скільки йому залишилося жити. Той сказав, що не більше години. "Слава богам, лише година", - простогнав Ґете. Він не вірив у Христа. В агонії свої молитви скеровував до давньогрецького бога Зевса. Його вівтар розташував поряд зі своїм робочим столом.
583 особи
загинули 27 березня 1977-го в найбільшій в історії авіакатастрофі в аеропорту Тенерифе на Канарських островах. При спробі зльоту за щільного туману Boeing 747 компанії KLM врізався в такий же літак Pan American. Причина трагедії - непорозуміння між пілотами й диспетчером, який давав указівки англійською із сильним іспанським акцентом.
Сітку для футбольних воріт уперше використали під час матчу 23 березня 1891-го між збірними Шотландії й Англії. Її вигадав інженер і футбольний фанат Джон Броді. Він безплатно запропонував винахід Футбольній асоціації Англії. Там понад рік вагалися, чи варто вішати сітку на ворота перед глядачами. Мовляв, це буде рекламою проектного бюро Броді.
29-річний Франц Шуберт дав у Відні 26 березня 1826-го перший і єдиний у житті публічний концерт. На зароблені гроші купив піаніно й напився із друзями у таверні. Сором'язливий за вдачею, австрійський композитор мав страх перед публікою й новими знайомствами. Із жінками зазвичай спілкувався у будинках розпусти, де підхопив сифіліс. Через кілька місяців, після 11-денного голодування, захворів на тиф. Помер, не доживши до 30 років.
Військо 58-річного київського князя Володимира Мономаха 27 березня 1111 року здобуло перемогу над половцями на річці Сальниця, неподалік сучасного міста Ізюм на Харківщині. Оточеним кочівниками руським дружинам раптом прийшли на допомогу ангели: "І попадали половці, і безліч голів їх покотилося на землю", - свідчить літописець.
2 
1
Коментарі